Історія з собаками - Гуляшки Андрей - Страница 22

І, не слухаючи заперечень своїх супутників, вискочив з машини з ключем від Анастасієвої хати, побіг стежкою і за кілька секунд замкнув зсередини важкі дубові двері. Чи треба було замикатися, щоб одягти сорочку? Та він не пішов просто до своєї подорожньої валізки, а зупинився біля стіни, де висів англійський вінчестер.

Знявши рушницю, він упевненим рухом відкрив її і вийняв набій із цівки. Прокладка сиділа у набої вільно, й Авакум витяг її без жодного зусилля. Всередині не було шроту. Мізинцем він дістав з картонного циліндрика скручений у дудочку цупкий папірець. З одного боку на ньому були написані цифрами радіопозивні, а з другого — розлінієна таблиця з кодом радіошифру. Авакум поклав папірець перед електричним ліхтариком і за якусь секунду сфотографував його з обох боків мініатюрним фотоапаратом. Потім повісив рушницю на попереднє місце.

Нарешті настала черга й білої сорочки.

Думка перевірити набій у рушниці спала йому зовсім не випадково. Він не був аж таким невігласом у мисливській зброї, як удавав, аби відразу не помітити, що магазин рушниці порожній і що подавач і затвор взагалі не працюють. Зброя давно вийшла з ладу й сьогодні служила ні для чого іншого, крім камуфляжу. Що приховує колишній корчмар і кого хоче обдурити? Ці питання разом з підозрілим інтересом корчмаря до пружинки Анастасія (це ще одна загадка!) збудили в Авакумові мисливця і насторожили його.

Спиро Драгнев жив у двоповерховому будинку за сотню кроків од центрального майдану. Помешкання було обставлене по-міському: дорогі меблі, килими. На нижньому поверсі розташувалася їдальня й кабінет бая Спиро, а біля нього — маленький салон для гри в карти. Бай Спиро й Анастасій засіли в їдальні, Авакум же попросив дозволу оглянути бібліотеку.

Він одразу напав на виразний слід. Той, хто тиняється по безлюдних місцях з позивними й радіошифром, неодмінно матиме й дещо інше, старанно приховане від цікавого ока. Кожна людина ховає таємні речі по-своєму. Один закопує в землю, другий замикає на дев'ять замків, а третій, як бай Спиро, хитрує. Всяк робить це відповідно до своєї вдачі. Хитруни, такі, як бай Спиро, ховають свої таємниці на самій видноті, але в таких місцях і в таких сховках, про які б ви не здогадалися нізащо в світі. Хто б подумав, наприклад, що в мисливському вінчестері можуть бути сховані радіопозивні?

Авакум оглядав затишно умебльований кабінет, усміхаючись. «Оця металева коробочка для тютюну на письмовому столі. Що там усередині?» Він підняв накривку й занурив пальці в дрібно нарізану «вірджінію», що пахла медом. Крім ще липких тютюнових крихт у коробці не було нічого. «А та коробочка з-під шоколадних цукерок?» Коробочка не мала подвійного дна, в ній перекочувалося лише три-чотири цукерки, загорнені в золотаву фольгу. «Час біжить, хай йому абищо!» — зітхнув Авакум, перебігаючи поглядом полиці книжкової шафи. «А цей бюст! — мало не вигукнув він. — Якщо в нього під тім'ям нема тайника, — його раптом охопив веселий настрій, — подам у відставку, піду продавати дині!»

Він підійшов до бюста майже натуральних розмірів, поклав руку на тім'я, натиснув і крутнув ліворуч. Тім'я не ворухнулося. Знову натиснув і крутнув праворуч — відливка ковзнула по невидимому жолобку й відскочила вгору. Авакум узяв її в ліву руку, а правою дістав із тайника сховані там предмети — кілька фотографій Прокопія Сапарева, таку саму пружинку, як та, що Анастасій знайшов на болоті, дитячий пістолетик і аркушик паперу в конверті. Всю цю здобич Авакум миттю порозпихав по внутрішніх кишенях піджака. Потім вставив тім'я на місце, і бюст, робота самодіяльного скульптора, знову звично став на книжковій полиці.

Тепер можна спокійно розглянути книжки, їх було небагато, томів із триста, але всі в гарних, а деякі навіть у розкішних шкіряних оправах. Книжки, оправлені в шкіру, були позначені ім'ям власника; на правому нижньому ріжку титульного аркуша дрібними золотими літерами надруковано: «С. Драгнев». Звертав на себе увагу добір книжок: жодної сучасного автора. В цій бібліотеці час зупинився на початку другої світової війни.

Авакум пригостився «вірджінією» і, задоволений собою, з приємністю випустив кілька кілець сивого диму. І цього разу він розминувся з динями, фортуна не покидала його.

У їдальні Анастасій і бай Спиро пили коньяк і сьорбали каву.

— Сідай, приятелю, а то не доженеш нас — бай Спиро підсунув Авакумові стільця й люб'язно наповнив його чарку золотистою рідиною. — Це не якийсь там «Преслав» чи «Пліска», це чистий французький еліксир з Шампані, що називається «Арманьяк». Цей коньяк жене вогонь по жилах, звеселяє серце, і людина вже після першого ковтка почуває себе справжнім царем!

— Дякую! — зупинив його Авакум, притримуючи рукою пляшку. — Не переводьте еліксиру, бай Спиро, мені не можна, я за кермом і ще мушу їхати. Задля приємної зустрічі випив би за ваше здоров'я хіба що кухоль пива!

— Пива! — зневажливо скривився бай Спиро, знизуючи плечима. — Такого напою я вдома не тримаю! Є горілка і навіть ракія, коли треба почастувати якогось тубільця, але пива — ніколи. — Jamais, monsieur! Je regrette beucoup![6]

— Нічого, — всміхнувся Авакум. — Moi, je prefere une canette de biere![7] Тому я збігаю до ресторану й за п'ять хвилин повернуся з пляшкою пива!

— Та сидіть! — підхопився бай Спиро. — Я сам піду.

— Не трудіться, бай Спиро! — натиснув рукою його плече Авакум. — Мені й так треба подзвонити хлопцям, аби сьогодні не чекали мене! З вами так приємно, бай Спиро, що я, гадаю, не швидко піду звідси.

За п'ятнадцять хвилин він повернувся з двома пляшками пива.

— Це ваш червоний «фольксваген» на подвір'ї? — запитав, наливаючи пиво у високий кришталевий келих, який йому галантно підніс бай Спиро.

— Моя власність, а що?

— Дивно, як ви вміщаєтесь у такій шкаралупці! Вам би, бай Спиро, більше личив «шевроле», наприклад, а ще ліпше — чорний блискучий «форд».

— Чому «форд»? — якось спантеличено глянув на нього бай Спиро.

— Відповідно до людини й машина! — всміхнувся Авакум.

— Не розумію, куди ви гнете! — промовив бай Спиро. — Я тепер мало буваю між людьми й став трохи нездогадливий!

— Але з деякими людьми все ж зустрічаєтеся! — наполягав Авакум.

— Ну, звичайно, з лікарем, наприклад!

— І тому хочете його викурити звідти?

— Що?

— Тому хочете, аби він пішов звідти, — щоб зустрічатися з деякими людьми частіше?

— Мені здається, ніби хтось важиться на лікареве життя — от і раджу йому забратися звідти.

— А ви часто зустрічаєтесь із тими людьми, які важаться на лікареве життя, бай Спиро?

— Коли я був корчмарем, біля мене крутилися різні люди. Тепер там нема корчми, нема і мене, але деякі люди, може, й далі навідуються, то вже їхня справа.

Слухаючи їхній діалог, Анастасій почував себе, як голий у кропиві, — так йому було ніяково. Слова словами, та за ними було видно, що мисливець мітить у жертву, але й жертва чатує, аби вп'ястися мисливцеві в горло.

— А ви ні з ким не бачитеся й ні з ким не розмовляєте, так?

— У мене в корчмі був хлопець, здоровий, добрий робітник, але мав одну ваду: хотів забагато знати.

— І що сталося з тим хлопцем?

Бай Спиро стиснув кулак і значуще похитав головою. На такий нелюдський кулак було аж страшно дивитися.

У їдальні стало тихо, Авакум підніс келих.

— За ваше здоров'я, бай Спиро!

— Будь здоров, приятелю.

І знову тиша. Лише дощ тихенько стукав у шиби широких вікон.

— Здається, хтось стоїть під вікнами, бай Спиро. Хто б це міг бути?

Бай Спиро встав, підійшов до вікна й притулився обличчям до шиби. За вікном справді стояло троє в дощовиках.

— Руки вгору! Ані руш! — вигукнув Авакум і одним скоком добре тренованого атлета вмить опинився за його спиною.

Бай Спиро підніс руки, і його велике тіло раптом якось обм'якло й змаліло. Перш за все Авакум дістав із внутрішньої кишені його піджака пружинку, що той взяв у Анастасія, тоді висмикнув важкий автоматичний «вальтер», що висів у старого під лівою пахвою на спеціальній портупеї, й жартома поплескав його по спині.

6

Ніколи, пане! Мені шкода. Дуже шкода! (Франц.). 

7

Я волів би кухоль пива! (Франц.).