Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 24

Останнє слово не сподобалося Якову Петровичу. Він скривився.

— “Розвернутися”! Це тобі, братику, не на току, де можна із ціпом розвертатися, як тобі заманеться! Тут спробуй розвернутися— відразу потрапиш у Бабин яр!

— У Бабин яр?

— Атож. Там кожного дня розстрілюють… Кажуть, уже близько ста тисяч полягло. Киян і некиян. Хто туди потрапив — не вертається… Так що розвертатися треба обачливо!

— І я так думаю. Якщо продавати життя, то якомога дорожче… До речі, у місті, напевне, існує підпілля. Нам би зв’язатися…

Смольников запитливо глянув на старого, але той заперечливо похитав головою.

— Чого не знаю, того не знаю. Відомо тільки, що німці лютують. — Яків Петрович вийняв з комода аркуш. — Ось гляньте.

Це було чергове оголошення коменданта міста. В ньому писалося:

“Дедалі частіші в Києві випадки підпалів і саботажу примушують мене вдатися до найсуворіших заходів. Тому сьогодні розстріляно значно більшу кількість жителів. 2 листопада 1941 року. Ебергардт, генерал-майор, комендант міста”.

— Звіряча жорстокість! — стиснув кулаки Смольников. — Ти, Якове Петровичу, збережи цей листок і всі інші подібні, які потраплять тобі до рук! Приховай!.. Наш народ ще пред’явить рахунок фашистським варварам, і йому пригодяться такі документи! А минеться лихоліття — хай діти наші й онуки пам’ятають, що таке фашизм!

— Приховаю! Все приховаю — аж до приходу наших, — відповів старий бакенщик, обережно складаючи папір і ховаючи в шухляду. — Такі документи не повинні щезнути безслідно!

До кімнати з каструлею вареної картоплі і мискою солоних огірків зайшла господиня, і розмова обірвалася.

— Прошу. Чим багаті — тим і раді… А тим часом і самовар закипить, — сказала стара.

Кілька днів я відпочивав, насолоджуючись теплом, спокоєм і почуттям ситості. А Смольников зникав уранці й приходив по темному, якраз перед комендантською годиною. Шукав знайомих і зв’язків. Однак повертався ні з чим, похмурий, пригнічений, злий.

— Ніде і нікого, — сповіщав коротко. — А що робиться в місті — просто жах! Сьогодні бачив, як повісили трьох молодих хлопців, а на груди кожному почепили фанерні дощечки з написом: “Саботажник”. Люди шастають по вулицях, мов тіні, озираючись. Ніхто не впевнений, виходячи з дому, чи повернеться назад, а чи його схоплять як заложника і пошлють на шибеницю.

— Що ж робити? — спитав я, коли ми залишилися наодинці.

— Передусім треба влаштуватися на роботу, щоб легалізувати своє проживання в місті. А по-друге, щоб не об’їдати наших гостинних господарів.

— Отже…

— Отже, треба йти до Ціммермана… Якщо тебе візьме на службу, а мені допоможе влаштуватися водієм автомашини, то це буде просто прекрасно. Транспорт у руках — велика сила!

— Але ж я не хочу бути перекладачем! — вигукнув я. — А саме таку службу він обіцяв мені.

Смольников замислено подивився на мене. Мабуть, як на мої роки, я виглядав не зовсім солідно: худий, аж синій, з темними колами під очима, з кучмою давно не стриженого волосся на голові.

Голос його прозвучав твердо:

— І все ж ти підеш на таку посаду, якщо тобі запропонують!

Я розгубився, бо не ждав такого.

— Щоб я, льотчик… А як же люди будуть дивитися на мене? Що наші скажуть, коли повернуться?

— Я розумію твої почуття, друже, — лагідно промовив Смольников. — Але зараз наша особиста доля і наші почуття — ніщо в порівнянні з долею Батьківщини! Тисячі людей кожного дня віддають життя. Тож ми не повинні задумуватись над тим, що на нас чекає. Головне — принести користь, хоч невелику допомогу Вітчизні в її смертельній боротьбі з ворогом, а там — хай буде, що буде!.. Ми підемо на службу до ворога, щоб дошкульніше його бити!

— Я не уявляю, як ми це зробимо.

— Конкретно я теж іще неясно уявляю, але повір мені: комуніст Смольников і комсомолець Володя Булатович зуміють до кінця виконати свій обов’язок! А майбутнє покаже, як ми повинні діяти!.. На тебе я покладаю чималі надії — ти знаєш німецьку… І вважай, що це — наказ, а наказ не обговорюють, а виконують! Зрозумів?

— Зрозумів, — тихо сказав я.

Та до Ціммермана ми пішли тільки тоді, коли одного разу Смольников, повернувшись з чергової вилазки до міста, поклав на стіл два аркушики цупкого паперу і з полегкістю сказав:

— Ось, дістав нарешті!.. Не паспорти, звичайно, та все ж справжні документи, що засвідчують особу. Зустрів знайомого, і він дав мені ці дорогоцінні бланки — з підписами й печатками…

Це були довідки для евакуйованих. Смольников тут же заповнив їх на моє прізвище, і ми стали батьком і сином Булатовичами.

А наступного дня вранці переступили поріг прохідної хлібозаводу.

— Ганса Ціммермана? — перепитав охоронник, пильно оглядаючи обох. — Почекайте. Я передам…

Незабаром у прохідній з’явився Ціммерман. На його худому, аскетичному обличчі вимальовувався непідробний подив: мабуть, не ждав приходу випадкових дорожніх супутників.

— Ви?

— Так, це ми. Добрий день.

— Отже, таки вирішили скористатися моєю допомогою?

— Так. Ми раді, що познайомилися з вами. І вирішили, що краще звернутися до вас, ніж на біржу праці.

— Ну що ж, правильно розміркували, — погодився Ціммерман і кинув охоронникові: Ці люди зі мною!

Ми зайшли на подвір’я. З цехів долітав смачний запах свіжовипеченого хліба. Та німець повів нас не до цехів, а до невеличкого одноповерхового будиночка, що стояв осторонь, у глибині двору.

В кімнаті, куди він нас завів, було жарко натоплено. Під протилежною стіною — великий письмовий стіл, за ним — добре-таки потертий шкіряний фотель. Обабіч — дивани і кілька стільців. На стіні — висячий телефон.

Ціммерман рукою показав на стільці, а сам сів у фотель. Під його вагою жалібно заскрипіли старі пружини.

— Отже, ви хочете працювати у мене? — запитав Ціммерман.

— Так, — відповів Смольников.

— Де ж ви живете?

Смольников відповів не роздумуючи:

— Ніде. Наше помешкання згоріло, і від квартири в районі Хрещатика не залишилося нічого. Лиш купа каміння. Не знайшли ми і нашої матері. Невідомо, чи жива вона, чи загинула.

Він хустиною витер очі.

Ціммерман зробив співчутливий вираз обличчя.

— Ну, ну, треба сподіватися, що вона жива і знайдеться. Зараз багато людей з Києва тікає на села. А за помешкання не турбуйтеся — порожніх квартир у місті достатньо.

— Дякую.

— Що ж до роботи, то за цим теж діло не стане… Володью я залишу при собі — мені потрібен перекладач. А ти, старий, сядеш на машину — розвозитимеш хліб. О! — німець підморгнув і, засміявшись, підняв угору вказівний палець. — Хліб… Сьогодні це велике багатство! Так що голодний не будеш.

— Куди ж розвозити?

— Тобі все покажуть, чоловіче. Передусім — у військові частини, на аеродром. Знаєш — Сольо… Сольомінка?..

— А-а, Солом’янка! Знаю, — кивнув Смольников.

— В лазарети, на вокзал, у тюрму.

— У тюрму? — вражено перепитав майбутній шофер.

Ціммерман зареготав.

— І в тюрму теж… Ерзац-хліб, правда, та все ж постачати треба, щоб в’язні не подохли раніше, ніж від них доб’ються зізнання! Отак! А ти ж думав! Крастимеш — сам туди потрапиш, голубе!

— Я не крастиму.

— От і добре. Мені потрібні чесні люди! І чомусь я тобі й твоєму синові вірю… Може, тому, що познайомилися ми при таких несподіваних обставинах. Коли ви й не думали про роботу.

— Спасибі. Я працюватиму сумлінно.

— От і гаразд. Тоді, як у вас кажуть, не відкладатимемо сир у довгий ящик, — він кумедно склеїв в одну дві приказки. — Поїдете зі мною — треба показати вас шефові… Штурмбанфюрерові Гольбаху.

Ціммерман сам вів машину. Поминув бульвар Шевченка, зруйнований, розчищений тільки посередині Хрещатик, виїхав на Печерськ і зупинився в одній із тихих вуличок перед невеличким красивим особняком, біля дверей якого стояли два есесівці.

— Виходьте!

Гранітними сходами піднялися в бельетаж і опинилися в просторому світлому приміщенні. Тут під стінами стояло кілька стільців. Біля столика з телефоном сидів немолодий, сухорлявий черговий солдат. Побачивши Ціммермана, він підхопився, привітався кивком голови і зник за масивними дверима. А вийшовши, сказав: