Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 31

— Для нас уже не таємниця, що Гольбах займається вербуванням диверсантів і розвідників… Як правило, це колишні карні злочинці, куркульські, непманські та поміщицькі синки, що довгі роки ждали свого часу, щоб відомстити Радянській владі за втрачені землі й капітали, це люди без якихось твердих політичних поглядів, які, рятуючи своє життя, згодні за шматок хліба і миску картопляного супу зрадити Батьківщину і свій народ… Рано чи пізно ми знайдемо шлях, щоб передати зібрані тобою про них відомості куди слід. Про це я подбаю!.. А ти уважно слухай кожного і запам’ятовуй!.. Звичайно, трапляються серед них і чесні люди, справжні радянські патріоти, і дуже важливо, щоб саме вони потрапили до таємних есесівських шкіл. Німцям з них ніякої користі, а нам — пряма вигода, бо при першій же нагоді вони з’являться в особливий відділ найближчої військової частини та ще й допоможуть виявити і знешкодити небезпечних шпигунів… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Отже, вважай, що ти знаходишся на бойовому посту! Твоя інформація дуже цінна… А ще тобі одне дуже важливе завдання: вияснити, куди Гольбах відправляє цих людей, тобто де знаходиться школа диверсантів. А я тим часом шукатиму хлопця, котрий переправить ці дані до наших. Якщо ж не знайду, то сам піду через фронт…

Завдання було ясне, і про все, що я дізнавався від Ціммермана чи Гольбаха, а також від Броніслава, я негайно переповідав Смольникову, а найголовніше заносив до свого “журналу”, як ми назвали мій загальний зошит. Моїй таємній діяльності сприяло і те, що незабаром Гольбах забрав мене до себе, а Броніслава віддав Ціммерманові. Тепер джерела інформації значно розширилися. Через мої руки почали проходити майже всі кандидати до шкіл диверсантів і шпигунів. Одного не міг я вияснити: куди Гольбах направляв цих людей? Всі мої старання в цьому напрямку ні до чого не приводили. Отже, виходило, що відомості мої однобокі, — я досить докладно знав біографії багатьох військовополонених і майже нічого не знав про їхню дальшу долю та використання їх німцями.

Що ж робити?

Я думав, прислухався, уважно придивлявся, сподіваючись заглянути у Гольбахові папери. Та все даремно! На столі у нього завжди був повний порядок — скло, набір олівців і ручок, стосик чистого паперу, календар… Різні циркуляри, листи, списки, розпорядження, накази він тримав у сейфі, якого при мені не відчиняв жодного разу.

На стіні, між сейфом і шафою для одягу, висіла акуратно зашторена карта. Я був певен, що там позначена лінія фронтів.

А ще на невеличкому столику біля вікна стояла шахівниця з розставленими на ній шахами. Я вже знав, що Гольбах — запеклий шахіст і навіть удень, в розпал роботи, бувало, підходив до столика і розв’язував або й сам компонував шахову задачу. Іноді він пропонував мені зіграти з ним партію.

Я нерідко вигравав, а коли програвав, то ніколи не здавався, поки він не оголошував мені мат. Гольбах сердився, але терпляче завершував партію, перекидав мого короля і, задоволено посміхаючись, казав:

— Володья, ти великий больван! — Він старанно вивчав російську мову і полюбляв слово “болван”. — Але больван упертий. Як один осел. Класні шахісти, коли програють фігуру, здаються. А ти не здаєшся і цим проявляєш неповагу до мене…

— Я не проявляю неповаги до вас, — відповідав я, дивлячись не в очі йому, а на сизо-блідий шрам на переніссі, залишений кийком Жердіна. — Я сподіваюся, що ви допустите помилку — і я виграю.

— Больван! Я ніколи не допускаю помилок! — І він зарозуміло закопилював губу.

Найчастіше Гольбах любив грати з Броніславом, бо то був досвідчений шахіст. Іноді траплялося так, що вони залишалися у відділі після роботи і грали до ночі. І наступного дня Броніслав, хитро підморгуючи на кабінет шефа, мовчки, на пальцях, показував, скільки він партій виграв у нього…

Даремно ми сподівалися, що смерть Підмогильного пройшла непоміченою.

Вияснилося це так.

Смольников поставив переді мною завдання — знати все, що можна, про своїх шефів — Гольбаха і Ціммермана. Який денний розпорядок їхньої роботи? Де вони мешкають? З ким з наших людей зустрічаються поза роботою? Де мають явки?..

Він сподівався, що яка-небудь дрібниця може пролити світло на місцерозташування таємної школи шпигунів і диверсантів.

За Гольбахом слідкувати було важко: він майже завжди їздив на машині. Тому всю свою увагу я зосередив на Ціммерманові.

Дуже швидко я вияснив, що вечорами він часто навідується в один будинок у районі Сінного базару, несучи при цьому, як правило, більший чи менший пакунок під рукою.

Спочатку я подумав, що натрапив на слід таємної школи, та незабаром пересвідчився, що помилився. Причина цих відвідин була далеко простіша, тривіальніша — він закохався в одну легковажну жіночку, котра мешкала там, і не пропускав нагоди засвідчити їй свою прихильність…

Коли я розповів про це Смольникову, він похмуро усміхнувся:

— Небагато ти встиг.

Та одного разу Ціммерман, замість того щоб зайти до знайомого будинку, попростував далі, в напрямку Галицького базару. Потім звернув на Тургенєвську і неподалік від Полтавської зупинився, розшукав потрібний йому номер і несподівано для мене шуснув у підворіття того двору, де колись мешкали Смольников і Підмогильний.

Я остовпів. Було над чим задуматись.

Одно з двох: або ж Ціммерман якимось чином дізнався, що Смольников жив тут до війни, і тепер шукав підтверджень цьому, або ж, що було більш правдоподібним, брав участь у розслідуванні вбивства поліцая. Так, чи так — ниточка могла привести до нас…

Я причаївся в підворітті навпроти і довго чекав на шарфюрера. Він з’явився десь через півгодини і тим же шляхом рушив до Сінного базару. Йшов повільно, про щось роздумуючи, бо іноді мовби підкріплював свої роздуми мимовільною жестикуляцією.

Пересвідчившись, що він завернув до своєї знайомої, я поспішив додому і розповів про несподіване відкриття Смольникову.

— Ти не помилився? — перепитав стурбовано Іван Григорович і потер пальцями високий, з залисинами лоб. — Може, він заходив в інший двір? Адже ти був там усього два рази…

— Ні, не помилився, — відповів я. — Як можна не запам’ятати вищерблений ріг будинку і високі дерева в дворі?.. Ціммерман, Іване Григоровичу, побував саме там, де ви жили колись і де ми вколошкали того зрадника Хомку Підмогильного!

Смольников глибоко затягнувся тютюновим димом, трохи подумав, а потім рішуче промовив:

— Треба думати, що ці його відвідини, без сумніву, пов’язані з нами. Ціммерман щось винюхав. Отже…

Він зробив паузу.

— Отже, треба його негайно прибрати! — докінчив я його думку. — Чи не так?

— Так, — підвівся Смольников. — Поки він не вийшов на нас… Та й одним виродком стане менше у нашому прекрасному Києві! Він давно заслужив собі смерті! Ходімо! Не гаймося!

Надворі ми завернули в сусідній двір, де в підвалі, в запустілій, замерзлій кочегарці, зберігали в тайнику зброю. Смольников відчинив дверцята топки, глибоко запустив праву руку і подав мені наган і широкі рукавиці з кожушини.

Це був його винахід — стріляти з рукавиці: і нагана не видно, і пострілу майже не чути. Одна незручність — завелика рукавиця.

На вулиці повернули праворуч і попростували до Сінного базару. Холодний північний вітер бив нам просто в обличчя колючим снігом, але ми поспішали і майже не помічали його.

Всюди темно. Жодного ліхтаря, жодного освітленого вікна. Не було й перехожих, навіть патрулі не зустрічалися, — вважали, мабуть, за краще пересидіти морозяну хуртовину у затишному кутку.

Біля скверу я зупинився і показав на двері.

— Тут… Думаю, він ще не змотав вудочок. Лише вісім годин…

— Почекаємо, — сказав Смольников. — Робити нічого.

Ми відійшли вбік, так щоб було видно всю вулицю, і притулилися до стіни.

Мерзнути довелося довго. Лише десь о десятій з дверей виринула висока постать і попростувала прямо до нас.