Тільки мить - Савченко Віктор Васильович - Страница 44

ЛАБОРАТОРІЯ ДИВОВИЖНОГО

Як кожне велике відкриття породжує “зливу” винаходів, так і уеллсівська “машина часу” розкрила нові, доти не бачені, перспективи фантастичного жанру. Після Герберта Уеллса в світовій літературі з’являються тисячі великих і малих творів, де герої мандрують у минуле й майбутнє.

Та ось відкриття в 70-х роках XX століття надсвітлових швидкостей деяких космічних об’єктів дали змогу розглядати подорожі в часі вже не тільки як умовність, в яку читач мав вірити, а й як припущення.

У романі В. Савченка подорож у минуле подається саме як припущення. Роздуми героїв про “тахіонову матерію”, про задзеркалля часу і простору — не вигадка автора, а “схема” найсучасніших фізичних ідей. Те, що на початку твору сприймається, як необхідна умова гри, наприкінці змушує замислитись: а може, й справді можливі подорожі в часі? Для створення такої ілюзії письменник поєднує логіку вченого з логікою митця, наукову думку з художнім образом. І все ж “машина” Заміховського — це тільки літературний прийом, з допомогою якого автор розв’язує інші серйозніші завдання.

Перше з цих завдань — відіслати читача в далеку минувшину нашої планети, показати, в яких неймовірних муках народжувалися життя і який складний шлях пройшло воно до появи людини. Ми наочно бачимо, як формується земна твердь. Планета двигтить від землетрусів і вивержень вулканів, в отруйній атмосфері носяться хмари пилу. І в тому пеклі зароджуються перші цеглинки, з яких колись утвориться жива матерія — органічні молекули. Далі з’являється первинний Океан з примітивними живими істотами, які теж є тільки будівельним матеріалом для більш організованих істот.

Ніби сходами гвинтової драбини піднімається в своєму розвитку все живе. Кожна нова сходинка — то окремий розділ літопису, герої якого схожі і водночас відрізняються від героїв попередніх розділів. Одні форми виникають з інших, між ними точиться боротьба за виживання…

Для того, щоб сухі дані палеонтології втілити в живі художні образи, замало тільки літературного хисту. Потрібні ще різноманітні знання з геології, біології, астрономії тощо. В. Савченко, відтворюючи словесно ту чи іншу палеокартину, добирає тільки перевірені наукові факти. В романі не наводяться жодна рослина або тварина, жодне природне явище, про які б не знала наука і які б не відповідали тій чи іншій геологічній системі. Єдину вільність у поводженні з науковим матеріалом дозволяє собі письменник — він “переселяє” відомих для інших районів Землі доісторичних тварин на відроги Українського кристалічного масиву. Хоча й проти такого “переселення” немає серйозних заперечень. Адже в дотріасові і тріасові часи, про які йдеться в романі, наша планета мала тільки один материк — Гондвану, і отже, тварини могли пересуватися по всій суші.

У фантастичній літературі для реалізації ідеї добираються відповідні засоби, зокрема широко використовується термінологія. З’являються поняття “бластер”, “кіборг” і т. п., які в реальному житті не існують і не вживаються. Та читач мириться з таким “свавіллям” фантаста, бо це — одне з правил гри жанру. В романі В. Савченка теж чимало незвичайних понять і слів, проте всі вони “законні”, їх взято з палеонтологічних, геологічних, фізичних наук. Крім створення екзотичного антуражу, ці слова й поняття сприяють також розширенню світогляду юних читачів.

Подорожі Заміховського і його колег у далеку минувшину можна порівняти з мандрами на інші планети. Адже Земля в усі епохи своєї історії різнилася не лише формами живого, а й рельєфом. Щоб заселити ті щоразу нові місця відповідними мешканцями, автор користується не тільки власною уявою, а й фантазією самої природи. А вона ж, та фантазія, спромоглася навіть на таке диво, як людський розум.

Тенденція поєднувати цікаве з корисним простежується впродовж усього твору. Через цю якість роман представляє інтерес не тільки для любителів фантастики, а й для тих, хто цікавиться далеким минулим Землі людей.

І все ж, попри всю прив’язаність до наукового факту, художність у творі стоїть на першому місці. Маємо живі художні образи, повнокровні характери героїв, правдиві людські взаємини. В романі гостро ставляться морально-етичні проблеми, що виникають у колективі науковців. Та найголовніша думка, яка з’являється після прочитання твору, це та, що на творення найвищої форми життя природа витратила багато мільйонів років, а знищити його на планеті, пустивши в хід ядерну зброю, можна за лічені хвилини.

Щоб цього не сталося, кожна чесна людина світу має подати свій голос за збереження життя на Землі, життя, яке пройшло такий довгий і складний шлях.

ІВАН ЯМНИЧЕНКО,

доктор геолого-мінералогічних наук.