Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович - Страница 18

— Так. Я працював в лабораторії Браїлка. Мусите його знати. Його всі палеонтологи знають. Ви теж, певне, палеонтолог?

— Так. Який же тісний світ!

— У просторі. В часі він не тісний, — зауважив власник книги, посміхаючись.

Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті порушив мовчанку:

— Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте?

— Ні.

— Я здогадуюсь чому, — посміхнувся палеонтолог.

— Правильно здогадуєтесь, — серйозно мовив власник книги.

— Ну, і що ви збираєтесь далі робити?

— Шукатиму організацію, де б займалися проблемами часу.

— Мирославе Петровичу, а може, нашого подорожнього зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють в білих халатах? Там, здається, чимось подібним займаються, — обізвався вусань.

— Гадаю, ні, — лагідні зеленкуваті очі вченого на мить недобре зблиснули. — Гадаю, Славко, та організація навряд чи зацікавить нашого сусіда по купе. До речі, як вас звати?

— Олексою. Олекса Заміховський. Учений перегорнув тильну обкладинку книжки і прочитав:

— Заміховський Олекса Михайлович… То це ви?! — запитав.

— Авжеж…

— Вибачте, що обізвав вас ілюзіоністом від науки. Але, погодьтесь, як на нормальний глузд, це справді трохи теє…

Директор був байдужий до проблем часу. Проте його доконав останній аргумент, а саме: лабораторія, хоч і списана з космічного центру як морально застаріла, була начинена розмаїтою електронною апаратурою, отже вимагала спеціаліста. А Заміховський, що там не кажи, працював у самого Браїлка.

З приймальні Мирослав Петрович повів нового науковця на інститутське подвір’я, де в кутку між двома висотними корпусами стояло щось на зразок металевого гаража, з вузенькими дверцятами і круглими ілюмінаторами. Поки вчений нишпорив по кишенях, шукаючи ключі, Заміховський оглянув тильну стіну старовинної п’ятиповерхової споруди головного корпусу, яка, на противагу блакитному фасадові, була сірою і облупленою. Оживляли її тільки високі, заокруглені зверху, вікна. Раптом його погляд застиг на вікні третього поверху, де дівчина, з якою він їхав у поїзді, поливала на підвіконні квіти. Вона дивилася на нього без тіні посмішки, ніби вперше бачила.

Нарешті клямкнув замок. Приміщення всередині було облицьоване сірим пластиком. Довгий вузенький стіл нагадував шинквас у барі. Поряд стояло три лабораторних стільці. Решту лабораторії понад стінами було ощадливо заставлено апаратурою та приладами, призначення багатьох із яких не міг пояснити й сам господар. Він звернув увагу на головне, як на його думку: хроматограф, гравіметр, лічильник Гейгера — Мюллера, біоаналізатор та уран-свинцевий годинник, з допомогою якого можна робити виміри як в самій лабораторії, так і за її межами.

Заміховський клацнув кількома тумблерами, на панелі враз заблимотіли вічка індикаторів, стрілка на шкалі лічильника Гейгера — Мюллера затремтіла.

— Десь близько працює атомний реактор, — зауважив він.

— За стіною, в фізичному корпусі, — сказав Мирослав Петрович стривожено. — А що, небезпечно?

— Та ні. Фон у межах норми. Просто прилад дуже чутливий.

Мирослава Петровича Чумака в інституті поважали, але коли мова заходила про геологічний календар, у співрозмовника очі поблажливо веселішали. Та поблажливість спершу боляче вражала вченого, і він поступово перетворився на дволику особу, одна частина якої — незаперечний науковий авторитет, глибокі знання та ерудованість — правила йому за фасад, інша ж — здатність сприймати все до серця, дивуватись і по-дитячому фантазувати — ховалася в затінку. Нікому з колег і на гадку не спадало запідозрити Чумака в дволикості. Тільки сам він відчував постійний дисбаланс тих двох основ — одна процвітала і мала неабияку перспективу, друга ж зазнавала утиску, бо була позбавлена як можливостей для розвитку, так і спільника. Тому й зрадів Чумак, здибавши Заміховського, — таку ж дволику особу, як і він сам, з тією лише різницею, що в Заміховського головувала абстрактна основа. Він мріяв створити машину часу… Відвідування лабораторії, де Заміховський з допомогою уран-свинцевого годинника визначав вік зразків керну, скоро стали такою ж необхідністю, як і склянка міцного чаю, який вони вдвох готували там по обіді.

Якось учений зауважив:

— Коли б до своїх теоретичних викладок про абстрактний час ви прив’язали тезу про структурний час, ваша монографія набула б практичного смислу. Та й зрозуміло б вас більше, адже нормальній, тобто традиційно мислячій людині подавай час, вщерть заповнений подіями. Вона просто не спроможеться збагнути час поза матерією та її перетвореннями. Та і який смисл у такій абстракції? Все робиться для чогось. Скажімо, ваші теоретизування привели вас до висновку про можливість створення хрономобіля, але це лише засіб, а не мета.

— Для мене це мета, — сказав Заміховський.

— Як на ваш інтелект, така мета мені видається нікчемною. Навіщо вам та гіпотетична машина часу? Щоб здійснити подорож у палеозойську еру, пополювати на парайазавра або хижого іностранцевія? До речі, ці рептилії добре бігали і невідомо ще, хто на кого полював би… Пропоную мету справді варту уваги.

— Яку? Чи не врятувати від чогось людство?

— Не іронізуйте, — в голосі Чумака не вчувалось роздратування, лише докір. — Чи відомо вам, скільки катастроф зазнав біологічний світ Землі від початку свого розвитку? Щонайменше шість. За дуже короткий в геологічному розумінні час зникали найпоширеніші родини тваринного і рослинного світу. Вимирали і все. Земля перетворювалась на цвинтар, який швидко сковувало кригою. Правда, згодом танули льодовики, підвищувалася температура, знову відроджувалося життя, але то вже був зовсім інший світ, не схожий на попередній… Гадаєте, тому вже й край?

— У який же спосіб ви збираєтесь врятувати людство?

— Хоча б попередити. В давнину казали: коли не знаєш куди йти, повернися й подивися туди, звідки прийшов. Щоб довідатись, що чекає на біологічний світ у майбутньому, слід достеменно вивчити його минуле. Я певен, існує періодичність між катастрофами, існують і ознаки, за якими можна розпізнати наближення катастроф. Треба лише знати точні відтинки часу між подіями. Треба історичний час “заповнити” тими подіями, які в ньому відбувалися, тобто створити календар з абсолютною шкалою.

— А міжнародна стратиграфічна шкала? — зауважив Заміховський.

— Та в ній же дається послідовність історичних подій, а не вимірюється час. Зі стратиграфічної шкали ми довідуємось про те, що на зміну, скажімо, кистеперим рибам прийшли стегоцефали, а їм на зміну — плазуни та рептилії. А от коли прив’язати конкретні історичні події до метрики абсолютного часу, хай навіть базисом тієї метрики буде початок уранового розпаду, матимемо цільну спіраль біологічного розвитку — від амеби до людини. Тоді неважко буде простежити, на яких витках траплялися розриви спіралі і як пішов би розвиток, коли б тих розривів не сталося. Реконструювати минуле — це вже прогнозувати майбутнє.

— Проблему ви, справді, поставили велику, — промовив Заміховський задумливо, — але щоб її розв’язати відомими методами, життя не вистачить.

— Буцімто людське життя це так уже й багато… Життя — лише мить у порівнянні з загальним розвитком, сірник, який швидко згорає, запаливши інший сірник, а той, у свою чергу, — ще інший і так до безкраю. Проблему розв’язуватимуть багато поколінь. Але започаткуємо її ми з вами, — сказав Чумак.

На зауваження Заміховського, що з допомогою машини часу можна “сповзти” по спіралі розвитку аж до її основи і, таким чином, простежити наочно криву еволюції, він лише посміхнувся. Тоді підвівся й попрямував на подвір’я. Він тягнув ноги, ніби ступав по чомусь глейкому.

Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського своїм однодумцем, проте делікатні натяки на те, що машина часу коли й не ідея-фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані небаченою досі символікою, якісь прилади й деталі, котрі Заміховський намагався скоріше прибрати з видного місця.