Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович - Страница 14

— Драстуй, сину.

— Ви теж будете говорити про хлоп’яцтво, абсурдність і здоровий глузд?

— Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це…

— Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час…

— …залишалась насамперед мамою, правда?

— Так. А ви?..

— А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп’яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції?

— Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея…

— Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали облич, навіть очей, дихали первісним повітрям.

— Невже обходилися без скафандрів?

— Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і… виробляли зимовий одяг. А ми, точніше, наші предки, одягли місто.

— Зимовий одяг… От цікаво! А який він був?

— Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився?

— А коли ми все це вивчимо, то ви…

— Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв’язок — усе, все треба врахувати!

— І не будете відраджувати нас?!

— Робити пролом у півсфері відговорю.

— А як же ми…

— Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта.

— Ой, тату!

— Тільки тихо: не треба хвилювати маму…

ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО,

АБО ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА

ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ

Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідомого району — Головань і Рукань — приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозуміло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.

Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли попід коліями, на яких стояли пасажирські поїзди, і вийшли на привокзальний майдан. А на тому майдані таке твориться! Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, вистукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їжджають тролейбуси. І все підхоплюють людей і везуть у місто. А людей не меншає. Плавом пливуть вони з поїздів.

Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.

— Ох і машин! — захоплено вигукнув Головань.

— Угу, — буркнув Рукань.

Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.

Спочатку зупинилася “Волга”, щоб не наїхати на роззяв, потім “Жигули”, а за ними й “Москвичи” та “Запорожци”.

— То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? — спитав Головань.

— Краще поблукаємо, — запропонував Рукань.

У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.

Фари його, як великі очі, сердито спалахнули проти сонця.

Ш-ш-ш-ш — зашипіло щось у тролейбусі. “Чого стоїш-ш?” — неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.

Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.

Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі оглянулися й аж присіли — позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в халепу можна вскочити! Затримають як порушників порядку та ще й додому відправлять. А дома сорому не обберешся.

Недалечко пропливав потік людей, і хлопці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привокзальної станції метро. Тепер їм уже не страшні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.

Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.

— Ех ти, роззява! — обернувся Головань до товариша. — Став посеред майдану і гав ловить!

— А ти?

Голованеві нічого було заперечити, і він заговорив про інше:

— А знаєш що, давай чкурнемо на Виставку передового досвіду!

— Давай.

— Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.

— Одна? — засміявся Рукань. — Там багато чого цікавого…

На станції “Хрещатик” вони встали, ескалатор виніс хлопців на поверхню. Розпитались, як утрапити до Виставки, сіли в тролейбус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи високих будинків, а Рукань пробував читати вивіски. Незчулися, коли й до Виставки докотили. Тут уже гав не ловили.

Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:

— Скажіть, будь ласка, в якому павільйоні кібернетична черепаха?

Жінка показала, і друзі подалися.

…На низенькому столику з невисоким бортиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно всякі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перегородила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свистіла. І тепер черепаха тільки-но зачує свисток — одразу зупиниться, постоїть нашорошено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умовний рефлекс.

Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бортика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.

— Заряджається, — пояснила дівчина-лаборантка. — Туди підведено струм, і вона сама стає на зарядку…

Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.

— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.

Його товариш наче прокинувся зі сну:

— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?

— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого ключика й дала його дерев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.

— Тортіла… Тортіла… — бубонів Головань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…

Більше він не сказав ні слова. Тільки замислився чогось.

— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.

Головань не відповів нічого: він щось обмірковував і просто не почув запитання.

РОБОТ ЗАГОВОРИВ

З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітнішим електро— і радіоначинням. Маленькі акумулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, напівпровідники, транзистори… Та хіба все перелічиш?

Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.

Голованева хата перетворилась на майстерню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Андрійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь деталь. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.

— Найперше нам треба зробити дерев’яний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлопчика. — А тоді вже монтуватимемо все інше. Наш робот буде як живий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…

— Ну аякже! — підтримав Рукань.

Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голованя на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять майструвати. Сконструювали вже вітряну електростанцію, склали телевізора… Тепер і в Голованя, і в Руканя електрифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, електронний робот це не телевізор, його куди важче зробити. Але спробувати можна.