Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович - Страница 19

— Бідолашні хлопці…

— Бідолашні? — обурилася Чубата. — Самі винні!.. Тікай звідси, щоб і ти ледацюгою не став. Ледарство — гірше хвороби. Пропаща та людина, яка піддалася лінощам. Мерщій забирайся звідси!

— А вони? — Дем’янко показав рукою на бур’яни. — Мені їх шкода.

Птиця повела дзьобиком, чи то озираючи зарослий травою сад, чи збираючись з думками. А тоді наставила блискуче око на Дем’янка і пропищала:

— Спробуй утовкмачити їм. Розбуркай, і гайда в дорогу!

Дем’янко хотів ще спитати, де ростуть вареничні та млинцеві дерева, але Чубата знялася й полетіла.

Тоді він подивився на сад і здивувався: як він міг йому сподобатись? Дерева всихають, все позаростало бур’яном. Де ж тут і справді ота наука?..

Почав розбуркувати хлопців — штурхав їх під боки, тряс за плечі. Але ті й не ворухнулися. Міцно обснували їх лінощі.

Бачить Дем’янко, що діла не буде, дай, думає, бодай одного врятую від лінощів! І почав штурхати того, що з ним найперше познайомився.

— Вставай, Лежню!

Той розплющив одне око, хотів розсердитись, але так уже розледачів, що й сердитись лінувався, сказано — лежень.

— Що таке? — знехотя обізвався до Дем’янка. — Чого тебе судомить?

— Тікаймо з цього саду! Бо тут така наука, що скоро замекаєш! Бараном станеш!

Лежень продер очі, сів.

— А ти, мабуть, правду кажеш… А куди ж ми гайнемо?

— До Палацу справжньої науки!

— А нехай йому грець! Не хочу.

— А що ти хочеш — щоб у тебе справді баранячі роги виросли? — залякував хлопця Дем’янко.

Лежень довгенько мовчав. Мабуть, ще він не зовсім був пропащий, бо, подумавши, сказав:

— Ну, гаразд, ходімо.

Дем’янко Дерев’янко так зрадів, що вистрибом кинувся із бур’яну. Вибіг за сад, оглянувся, а Лежень ледве суне.

— Хутчій, хутчій, друже!

— Ой, не можу, одвик ходити… — запхикав Лежень. — Щось мене тримає за ноги, ох, і важкі…

І він почав стогнати, схлипувати і ойкати.

Дем’янко аж присів від несподіванки. Здогадався: то потвора хапає Лежня, не пускає із бур’янів.

— Ну, підбіжи хоч трохи! — благав він. — Сховаємось у лісі.

— Не можу я, Дем’янку…

І ледве переставляє ноги.

— Та відкинь ти її, цю огидну потвору! — гукнув Дем’янко.

— Кого? — не второпав Лежень.

— Та ж Лінощі!

— Ой, не здолаю… — зітхнув хлопець і почвалав назад.

Що ж робити? Тяжко зітхнувши, Дем’янко почовгав за Лежнем назад — не кидати ж товариша в біді!

Цілий день і цілу ніч метикував наш електронний хлопчик, що його втнути, щоб ці ледарі не зовсім збараніли… І надумав прогнати рогатого!

Як тільки забекав і продерся крізь кущі Баран, Дем’янко пішов йому навстріч.

— Бе-е-е, хіба ти встоїш проти мене? — Баран уперся передніми ногами і нагнув голову. Хотів уже буцатись із Дем’янком.

— Та ні, я ножиці шукаю, — сказав Дем’янко.

— Ме-ме-ні вони ні до чого, — замекав Баран зовсім іншим голосом. Видно, боявся ножиць.

— А вони ж такі гострі та великі! — лякав Дем’янко. — Самі стрижуть.

— Що ж ме-ме-ні ро-би-ти? — почав проситися Баран.

— Можу порадити, — стиха сказав Дем’янко, — тільки по секрету.

Баран підставив йому вухо, і Дем’янко почав шепотіти свої поради. Що там він казав— хто його знає, але незабаром усівся верхи на Барана, взявся за міцні закручені роги і — чкурнув із саду. Лише бур’ян зашелестів та кущі захиталися. Ну, звичайно, Дем’янко настрахав рогатого, щоб той більше не потикався до лежнів. А що ж їм тоді залишиться робити, як не розійтися по домівках?

Довго їхав на Баранові Дем’янко, аж поки перед ними не сяйнули чиїсь очі. Баран налякано сахнувся убік, в гущавину. А верхівець зачепився за гілляку — та беркиць під кущ, аж ноги задер! Схопився — а Барана й сліду нема. Тоді Дем’янко обтрусив свого костюмчика, вийшов на стежку та й подався навмання.

МУХА ТЕЖ ДЕЩО МОЖЕ…

Іде Дем’янко лісом, роздивляється. У лісі так хороше! Сонце сіється крізь віття. Тиша. Лише коли-не-коли щось шелесне в гущавині. Іде і не знає, яка на нього чигає халепа. Та ось де не взялася муха — дзижчить, кружляє над головою. Сіла на кінчик Дем’янкового носа, заджеркотіла:

— Це ти, Дем’янку? А я дивлюсь, думаю — він чи не він? Куди ж це ти мандруєш, голубе?

То була муха Росяниця. Дем’янко розповів їй про все. Признався, що заблукав у лісі.

— Ох, ж-жаль тебе, ж-жаль!.. — джеркотіла муха. — Ніхто тобі не допомож-же, крім мене. Хоча через тебе наш мудрий Сич ще й досі борсається в болоті, але я тобі допомож-жу. Аяк-ж-же!.. Я тобі покаж-жу сте-ж-жку до твого Палацу науки. Іди туди, куди я летітиму.

Послухався її Дем’янко. Хіба ж він знав, що вона така підступна?..

Росяниця знялася з його носа й полетіла. Куди вона завертала — туди завертав і Дем’янко. Нарешті вивела-таки на стежку. Дем’янко вихвицом побіг по тій стежці…

Раптом зачепився ногами за якийсь мотуз і впав. Схопився, сіпнувся і потрапив у сильце. Чим більше борсався, тим дужче стягувало його мотузяччя. Попався наш електронний хлопчик у хитро сплетену сітку, мов комаха в павутиння. Певно, якісь мисливці розставили…

— Що, піймався?! — загула муха Росяниця. — Так тобі й треба!

В’їдлива муха літала навколо Дем’янкової голови та все кепкувала з нього. Пробувала навіть кусати.

— Отут і набирайся науки! Діз-з-наєшся, де раки з-зимують!

Певне, ця злощасна муха не знала, що найкраще сміється той, хто сміється останній. Тут налетіла Чубата Птиця і склюнула підступну джеркотуху. Дем’янко засміявся з радості. Потім розповів Птиці про свою пригоду.

— Не журися, хлопчику, — сказала Чубата, — ми тобі допоможемо.

Та як защебетала, як почала скликати своїх друзів! Шугнули вони вниз — аж вітер знявся! Маленькі в них дзьобики, але пташки так дружно взялися за діло, що не встиг Дем’янко й оглянутися, як мотузяччя уже було посічено, пошматовано. Вхопили пташки по жмутку волоконець та й полетіли. А Дем’янкові аж не вірилось, що зараз він може йти куди захоче.

— Дякую тобі, люба Пташечко! — гукнув він до своєї рятівниці…

— Іди, та більше не попадайся в сіті! — пропищала Птиця. — Набирайся розуму, роби добро — і ти станеш людиною.

Чубата Птиця полетіла, а Дем’янко скоком-боком, скоком-боком подався в ліс. Раптом зупинився, постояв-постояв і… почав пробиратися до Баранового урочища. Довгенько йшов, а таки втрапив. Підійшов до Лежня і почав його розбуркувати. Хотілося зробити добро. Ледве прочумався Лежень.

— Та? Що?

— Потім розкажу. Гайда!

І Дем’янко силоміць потяг Лежня з бур’яну — щоб не встигли вчепитися Лінощі.

У ЛІСОВИЧАХ

Довгенько йшли нетрями. Лежень ледве плентався. Не звик він до таких мандрівок. Та й зголоднів дуже. У лісі траплялися кислиці, але він кривився від них, плював. Хотів чогось смачнішого — вареників у сметані, пампушок з часником, ковбаси та чимало іншої смакоти. А як йому міг зарадити Дем’янко?

На другий день Лежень почав невдоволено бурчати, нарікати на Дем’янка. Мовляв, коли б не Дем’янко, то він вилежувався б оце в бур’яні, хрумав груші та яблука і горя не знав.

— Лежиш собі чи качаєшся, — просторікував він, — живіт повний, сонце пригріває — от щастя!..

— Мудрі слова! — обізвався хтось із гущавини.

Дем’янко Дерев’янко подивився навколо і побачив між кущами якогось рудого хвостатого звіра. Його круглі очиці блищали, мов два гудзички.

— Любі мої хлопчики! — швидко заговорив звір. — Чую — ви так розумно балакаєте… Дуже… дуже радий познайомитися з вами. Я — Лис Микита. Живу тут, поблизу. Лисовичі — мій замок, може, чули.

Хлопці розповіли Микиті про себе, про свої пригоди. Сказали й про те, що Лежень дуже зголоднів. Микита співчутливо зітхав. О, він добре знає, що то є голод, і охоче зарадить справі.

— Допоможіть, будьте ласкаві, — благав Лежень, — у мене аж судомить у животі.

— Не хвилюйся, — промовив Лис Микита, — виручу. — Ось покажу тобі стежку в одне місце. Там ти досхочу наїсися і ще й на дорогу запасешся. А Дем’янко тим часом побуде в моєму замку. Як друг, як дорогий гість.