Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович - Страница 21

— А куди це ви плентаєтесь? — єхидно спитав Мицько.

— Я шукаю влашника цього лішу.

— Це наш ліс! — прогарчав Мицько. — Моєму батькові він належить! А палац наш — у Лисовичах.

— Я нешу йому термінові повідомлення. Покажи, шинашу, дорогу в Лишовичі.

Мицько запитливо глянув на Дем’янка. Той кивнув:

— Звичайно, треба провести! У неї, певно, якісь важливі повідомлення. Ти йди, а я почну сам рахувати. Тільки швидше вертайся!

— Гаразд. Я швидко, — сказав Мицько. — Ходімо, стара!

І вони рушили.

Подивився Дем’янко, як повільно сунеться Черепаха, і аж засміявся: так вони й до вечора не допхаються!

Десь за годину Черепаха й Мицько зайшли за калиновий кущ, а до нього можна було палицею докинути. Дем’янко перечекав ще трохи, а тоді як дременув — тільки листя залопотіло.

Тепер він був на волі.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕДМЕДЯ НЕЇЖМЕДА

Довго біг Дем’янко лісом. Височенні гіллясті дерева обступали нашого дерев’яного хлопчину суцільною стіною. Здавалося, що цій стіні кінця-краю не буде — вона йшла разом з ним.

Продирався Дем’янко крізь гущавину і думав свою думу. Як-то йому хочеться стати людиною! Птиця говорила, що для цього треба завжди робити добро.

А він, коли жив у Лисовичах, чи ж робив добро? Ну, виконував за Мицька домашні завдання, писав за нього вірші… Малого лиса стали вважати у лісовій школі за кращого учня. Добре це чи ні? Так і не вирішив цього Дем’янко.

Продираючись крізь гущавину, обминаючи вкриті мохом скелі, мугикав пісеньку.

Коли це хтось як ревне з гіллястого бука:

— Та що воно за проява тут вештається, ще й виспівує? Я ось ніяк меду не добуду, а йому, бач, весело!

Дем’янко замовк, скерував свої очі-лінзи угору й побачив серед гілля вуйка Ведмедя. Досі він не знав, що такі великі звірі можуть здиратися високо на дерева. Вуйко намагався залізти лапою в дупло, з якого долинав лоскітливий, такий приємний аромат меду. А неподалік дзижчала бджола.

— Дар-ремна спр-рава… — жебоніла вона. — Марно тратите ч-час, вуйку, хіба ж така лапища пролізе?

— То чого ж ви наносили меду в таке вузьке дупло?

— Бо баг-гато лас-сих до наш-шого меду, — прогула бджола.

Ведмедеві, мабуть, не дуже припала до душі така відповідь, бо він невдоволено чмихнув. А потім муркнув:

— А ну, Бджолівно, подивися, хто отам під деревом щойно виспівував…

— А ви злазьте, вуйку, то самі й побачите.

— Бач, яка… — бубонів Ведмідь. — Ну, добре вже, злізу… Бо ж хоч і близько лікоть, та не вкусиш…

Спускатися з дерева Ведмедеві було нелегко. Він обережно перебирав лапами і все позирав униз. Нарешті став на землю — спочатку двома задніми, а потів уже всіма чотирма лапами. Гучно зітхнув, а вздрівши Дем’янка, облизався.

— Ну, то хто ж ти такий? — спитав, як у трубу загув.

— Я — Дем’янко Дерев’янко, електронний хлопчик, — відповів Дем’янко.

— А про бджіл ти що-небудь знаєш?

— Я не вчив. Але я б охоче взявся.

— А “Порадник пасічника” утнеш? — з надією спитав вуйко.

— Я все можу вивчити, — хвалькувато вигукнув Дем’янко. — Один раз прочитаю — і знатиму напам’ять!

— Та тут таке діло… — статечно провадив вуйко. — Тільки ж ти, той, не здумай тікати. Бо ми, ведмеді, знаєш, які прудкі? А лапа в мене важка… Еге, так я й кажу — от добре, що ти нагодився, Іванку!

— Це не Йванко, а Дем’янко, — поправила бджола.

— А ти не дзижчи, — огризнувся вуйко, — сам знаю. Так от, Степанку…

Бджолівна одразу ж перебила:

— Це не Степанко, а…

— Та чого ти прискіпуєшся? Наче не однаково — Іванко чи Степанко… Він у мене діловодом буде!

— А які ж він вестиме діла?

— Ого… діла буде багато. Треба взяти на облік усі рої, усі вулики…

— А це з якої речі? — здивувалась Бджолівна.

— А з такої, що я пасічником стану! Увесь наш рід Неїжмедів — природжені пасічники. І я давно мрію доглядати вас, бджіл, обороняти від шершнів, ос і таке інше. А ви за те віддячуватимете мені медком. Тоді вже не доведеться здиратися на дерева та пазурі собі ламати. Носитимете в мою барлогу.

Бджолівна продзижчала щось нерозбірливе, а вуйко повернувся до Дем’янка:

— Так-от, хлопче, як тебе… Данилко, чи що, зараз ходімо до мене та й приступимо. А коли я стану пасічником — і тебе медом почастую.

— А мені не треба, — сказав Дем’янко, ледве встигаючи за вуйком. — Я меду не вживаю.

— Не вживаєш меду?! — Вуйко так здивувався, що зупинився і став як укопаний. — Дивак! Та чи є на світі щось смачніше за мед? Мій давній предок так був об’ївся меду, що занедужав. З тих пір нас і прозвали — Неїжмедами. А як його не їсти, коли він такий солодкий!

— Та я зовсім нічого не їм, — сказав Дем’янко. — Я електронний, дерев’яний.

— Ага, ну, це ще краще, — кивнув вуйко, начебто щось тямив у тій електроніці, і рушив стежкою.

Дем’янко йшов слідом, а бджола летіла зигзагами, інколи сідаючи на вершечки кущів.

— Так-от, Бджолівно, — розважливо говорив Ведмідь, — незабаром працюватимемо разом. Складу іспит, одержу свідоцтво та й стану пасічником… Ех, мені мед навіть у зимову сплячку сниться. Ми, ведмеді, дуже цінуємо мед. Якби ти знала, який він запашний та цілющий!

— А ми трохи знаємо про мед, — ущипливо сказала бджола. — Відомо нам і те, що ви до нього ласі.

— А ласі, — погодився вуйко. — Ех, коли б швидше стати господарем усіх пасік! А тобі хіба не радісно, що у вас буде такий пасічник, як я? Побалакай, прошу тебе, з оцим… як його… хлопчиком, щоб він постарався.

— Аякже, поговорю, щоб він постарався, — згодилася бджола.

І тут, сівши на Дем’янкового носа, тихенько звернулася до електронного хлопчика:

— Ми всі чули, що ти, Дем’янку, прагнеш робити добро, от і стань у пригоді нам, бджолам. Вуйко надумав стати пасічником і хоче, щоб ти допоміг йому…

— А чого ж, це можна, — погодився Дем’янко.

— Ти тільки так допоможи йому, щоб він на іспитах провалився, щоб не склав!

Дем’янко заперечив:

— Е, ні, я хлопчик правдивий, я так не можу!

— Ну, подумай, Дем’янку, який з Ведмедя пасічник? Він же усі вулики, усі гнізда розорить!

— Я йому поясню, що цього робити не слід, — сказав Дем’янко.

— “Поясню”… Так він тебе й послухає!.. Ну, Дем’яночку…

— Ні, ні, Бджолівно, не просіть мене брехати…

Сумно задзижчала бджола:

— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…

Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:

— Купатимусь у меду!

А бджола вела далі:

— Якщо хочете одержати свідоцтво пасічника, то не забудьте ж того, що я казала. Цей Дем’янко хороший, розумний хлопчик, але дивна звичка говорити все навпаки може збити хоч кого з пантелику.

— Тільки не мене! — ревнув Ведмідь. — Це я твердо запам’ятаю: раз він навпаки, то і я буду навпаки, і вийде те, що треба!

Бджолівна чемненько попрощалася з ним та й полетіла до своєї трудової бджолиної сім’ї, а Неїжмед повів Дем’янка до теплої берлоги, де в нього був просторий кабінет.

Засадивши електронного хлопця за величезний дубовий окоренок, вуйко загадав прочитати “Порадник пасічника” й написати контрольну роботу — йому, бачте, треба було відіслати її на заочні курси пасічників. А сам посадив свою Ведмедиху на багажник старенького велосипеда та й поїхав у гості до борсуків. По тому, як вправно рулював Неїжмед по стежці поміж деревами, видно було, що він не вперше тримає велосипед у лапах, — мабуть, їздив колись на цирковій арені.

Дем’янко попрацював старанно, написав про велику користь бджільництва для сільського господарства, про розведення та утримання бджіл, розповів про медоносні лісові дерева та кущі. Гарну контрольну написав!

Наступного дня Неїжмед переглянув Дем’янкову роботу і дуже зрадів — аж лапу об лапу потер.

— Добре! Молодець. Трохи тільки підправлю та й відішлю.

Кілька днів “підправляв”, і все переробив навпаки. Дем’янко написав, що користь від бджільництва велика, вуйко закреслив і поставив — мала; Дем’янко написав, що необхідно піклуватися про корм для бджіл, Вуйко переінакшив по-своєму: нічого цього не треба — бджоли такі пронирливі, що самі знайдуть корм. А прочитавши, що необхідно залишати у вулику мед на зиму, вуйко аж розсердився. Ще чого захотіли! Нехай собі сплять цілу зиму, як це роблять усі чесні Ведмеді, та лапу смокчуть, а не переводять мед. І отак усю контрольну переінакшив: де було “так” — поставив “ні” і навпаки.