Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 33

Звісно, можна рискнути. Але ж на шляху до Сонячної системи лежить величезна газова туманність. По дорозі сюди її обминули, накинувши чималого гака. Тепер доведеться прорізати навпростець. А як показали ще тодішні обчислення, ймовірність вдалого прольоту складає тільки п’ять шансів із ста. Звісно, можна рискнути. Але якщо не пощастить і “Мрія” згорить у тій туманності неподалік од рідного Сонця — марною буде вся експедиція. І найголовніше: конструктори “Мрії-2” так і не дізнаються про існування “ро-ефекту”, не зміцнять антинейтронний захист анігілятора майбутнього зорельота. А щоб передати звідси на Землю відповідну лазерограму, потрібно витратити половину запасу пального. “Мрія” досягне Альфи Центавра; але ні повернутися назад, ні повідомити про виконане завдання вже не зможе.

Так, було від чого збожеволіти! Повернути назад — вкрити себе довічною ганьбою. А що, як імовірність подолати оту туманність складає не п’ять, а п’ятдесят чи навіть сімдесят шансів із ста? Адже тоді на борту ще був величезний резерв антиречовини, можна було дозволити собі розкіш не ризикувати зовсім, отож, можливо, і переоцінили небезпеку. Що скаже людство Землі, коли виясниться, що так і було насправді?.. Та навіть якщо не скажуть нічого, ніхто з членів екіпажу “Мрії” вже не вирушить у другий політ до зірок: шість років минуло від старту, стільки ж триватиме подорож назад. Отже, дванадцять. На “Мрії-2” полетять молодші. А вам — до кінця своїх днів гризти лікті та уникати людських очей… О, краще загинути в полум’ї, аніж каратися весь вік!

Сергій стиснув долонями скроні. Ось воно, право командира зорельота і начальника міжзоряної експедиції: вирішуй, зважуй!.. Для тебе особисто, як і для всіх членів екіпажу, існує тільки одне рішення: треба рискувати! Але насамперед подумай про тих, що вирушать до Альфи Центавра услід за тобою. Пригадай, як за півроку перед стартом твого зорельота в усіх містах земної кулі майже повністю завмерло життя, бо всю енергію планети віддавали “Мрії”. То невже ти хочеш, щоб оця світла жертовність людства стала марною і вдруге? А якщо “Мрія” повернеться звідси на Землю, на її борту ще залишиться запас пального, якого вистачить на подорож до Альфи Центавра в один кінець!

Він сумно поглянув на годинник. 14.00 за бортовим часом. Треба йти. Всі вже зібралися в кают-компанії. І майже всі будуть проти нього. Навіть Лора, кохана Лора… Півгодини тому вона прибігла до нього, запитала гостро: “Не передумав?” Він тихо сказав: “Ні”. Її наче струмом ударило: “Я тебе запитую востаннє! Ти розумієш — ВОСТАННЄ!.. Я зненавиджу тебе на все життя! Я не хочу мати нічого спільного з БОЯГУЗОМ!” Йому аж світ потьмарився від образи і болю, але він зумів стриматися: “Я повторюю: ні!” І тоді вона закричала: “Тож знай: проти тебе — всі, всі! І я заявляю від імені всіх: ти мусиш передати командування Річарду Маркову! Він не побоїться відповідальності! Все!”

Так, Річард не побоїться!.. З далекого-далекого минулого виплив тьмяний спогад про те, з яким переможним виглядом виходив він з кабіни “імітатора”, як пихато заявив, що, звичайно ж, довів зорельот до Альфи Центавра. А НАЗАД?

— Стривай, стривай… — гарячково міркував Сергій. — І Курт, і Річард говорили ТІЛЬКИ ПРО ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ. А чи згадували вони про ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ?

Його мозок розпирало від перенапруги. Здавалося: ось-ось щось проясниться… пощастить пригадати щось надто важливе… А втім, нема часу згадувати. Треба йти до кают-компанії. Рішення прийнято. Хай голосуватимуть проти усі члени екіпажу, Сергій Карабут накаже повертатися на Землю. Йому дано право на риск. Але в цьому разі ВІН НЕ МАЄ ПРАВА РИСКУВАТИ!.. Хай впаде на нього ненависть і зневага друзів, хай усе життя його переслідує ганьба — іншого виходу немає!

Сергій кліпнув очима, глянув на годинник. 14.30. Що сталося? Заснув… Стривай, а що це за допотопний пульт перед ним?.. І раптом мозок пронизала думка: та це ж “імітатор”! Не було ніякого польоту, не було ніякої Лори… Була гарячкова маячня, і він показав себе жалюгідним боягузом!.. Ганьба!.. Яка ганьба!

На табло спалахнув напис: “Дослід закінчено”, Сергій мляво підвівся з крісла, знехотя вийшов з “імітатора”. Байдуже відмахнувся від Курта Вінклера та Річарда Маркова, які підбігли до нього. Почвалав до виходу з Космоцентру, не знаючи, куди йти. Покірно зупинився, коли його наздогнав один з членів приймальної комісії і запросив до кабінету Головного Конструктора. І там теж сидів, не чуючи, про що мовиться. І тільки коли йому вже потискували руку і вітали з успіхом, до його свідомості дійшли слова, які пролунали кілька секунд тому: “…Командиром зорельота “Мрія” призначити громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік льотчика-космонавта Сергія Олександровича Карабута”.

ЕЛІКСИР ЖИТТЯ

“РАДІОЦВІРКУН”

Цвіркун ускочив у одчинене вікно, вмостився, освітлений променями призахідного сонця, на купі радіодеталей посеред мого столу, скептично покрутив головою, презирливо поворушив вусами і застрекотів:

— Скрип-скрип, — от так радіоаматор! Скрип-скрип, — три місяці будує радіоприймач!.. Скрип-скрип, — казано ж тобі, роби спочатку детекторний! Скрип-скрип, — хвалько!

Така атестація з боку цвіркуна була нетактовна, але, на жаль, відповідала дійсності.

І я сказав:

— Комахо типу членистоногих, критикувати завжди легко, а спробуй-но знайти пошкодження! Чи ти гадаєш, що я дурніший за тебе?

Зберігаючи погордливе мовчання, цвіркун кинув на мене повний образливого співчуття погляд, перестрибнув на акумулятор, схилив набік голову і торкнувся лівим вусом клеми, наче запитав: “А це — що?!”

— Ой, дурень! — вигукнув я у великому збудженні. — Дурень!

Це прозвучало самокритично, але все ж надто ліберально, і я вів далі:

— Дурень! Осел! Нездара! Та тобі не приймачі будувати, а пасочки з піску ліпити! Три дні перевіряє схему, а анодну напругу забув увімкнути! Дякую тобі, комахо!

Цвіркун промовчав і цього разу. З заклопотаним виглядом, наче й справді перевіряючи якість моєї роботи, він стрибав по дротах приймача, зупинявся біля котушок, зазирав у кожну шпарку, — мов курка, що збирається клюнути зернятко, — нарешті вибрався аж на вершечок рамкової антени і весело затріскотів, ніби сам собі приказуючи: “От тепер — гаразд! От тепер — гаразд!”

— Як гаразд, то й добре! — задоволено сказав я. — Отже, спробуємо.

Обережно, щоб не злякати комаху, я приєднав дріт до акумулятора. Басовито, благодушно загув динамік. І ось, нарешті, залунала музика.

Друзі мої, з чим можна порівняти почуття радіоаматора, коли його перший приймач промовляє перший звук?! Це почуття в десятки разів перекриє радість Колумба: адже його каравели тягло собі через океан, і до берегів Америки принесло цілком випадково. Може, порівняєте з піднесенням композитора або письменника, що закінчують свої твори?.. Та де там: у них в мозкові увесь час звучать мелодії чи пропливають картини, — встигай тільки записувати. А от коли ви з дротинок, залізяччя, непоказних деталей створюєте прилад, здатний подолати простір і час; коли, до того ж, вам тільки п’ятнадцять років, а ваш старший брат щодня запитує: “Не виходить?” — і зловтішно пропонує допомогти розібратися в схемі, то перший звук вашого приймача стане для вас таким, яким буває для матері перший крик немовляти!

Я крутив ручки настройки, досліджуючи роботу приймача, і сповнювався гордістю: мій первісток виправдав мої сподівання. На довгих хвилях він “ловив” п’ять станцій, на середніх — дванадцять. І тільки на коротких не було нічого чути, хоч ти йому що!

Цвіркун з висоти антени поглядав на мене з цікавістю. Почухавши потилицю, я знову звернувся до нього з жартівливим запитанням: