Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 39

— Перепрошую!.. — я подався до буфетниці замовляти страви.

Хто він, оцей “нащадок Мафусаїла”? Циркач-пенсіонер, якийсь там колишній “маг і чаклун Бен-Алі”? Аматор-гіпнотизер, що звик морочити голову своїм довірливим знайомим?.. Чи просто дрібний аферист?.. На божевільного він не скидається; навпаки, його очі свідчать про гострий аналітичний розум і сильну волю.

А вгадав він усе точно, аж по дірку в талоні.

Аби “Мафусаїлів нащадок” не закинув мені скупості, я замовив здивованій буфетниці потрійний комплект усіх страв убогого меню і повернувся до свого столика. “Найстаріший мешканець Землі” доїдав мій шніцель.

— Сподіваюсь, ви мені пробачите, — сказав він сором’язливо. — Я дуже хотів їсти. Мені треба надзвичайно багато їсти, це моє найбільше лихо.

Ясна ж річ, я сказав, що це — дрібниці і що зараз принесуть обід.

“Мафусаїлів нащадок” доїв, утерся засмальцьованою хустинкою і ще раз блискавичним поглядом пробіг по моєму обличчю, ніби зважуючи, що саме і в яких межах можна мені розповісти.

— Я почну здалеку, — промовив він неголосно. — Скажіть, чи замислювалися ви над питанням про час і простір? Ні, не в звичайному розумінні і не в аспекті теорії Ейнштейна, а, так би мовити, в ідеальному плані: як відбиваються час і простір в людській свідомості? Ось ви вже чоловік немолодий. Скажіть, хіба ви не повторювали вслід за своїми батьками: “Ой, як швидко збігають літа!”?

— Повторював, звісно.

— А чи не здається вам, що з кожним роком час прискорює свій рух? У дитинстві день довжелезний-предовжелезний: і набігаєшся, і напрацюєшся, і насмієшся, і наплачешся, а сонечко все ще теліпається понад обрієм. Дуже хочеться вирости, а воно — не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутися— та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І отак рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах: усе швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш: “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні: і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріються… Кажете, дорослому більше клопоту. А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук накрасти, і сусідові пику набити, і книжку прочитати, і в річці покупатися, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам: як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком, — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив туди.

— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.

— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя — надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він так само відповість, що й незчувся, як збігли літа… То ж який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?

“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді заговорив:

— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний: не встиг народитися — і помирай.

— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.

— Шкода. Письменник мусить замислюватися. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком адекватні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?

— Щиро кажучи, ні.

— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому, що для дитини все незвідане, нове. Її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для нього несподіванок вже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?

Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у святая святих філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його твердження, але висловлене ним-вражало.

— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це — найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо… Ось ви здивувалися, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишень і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщилися, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухалися, роздратовано пхикнули і почухали потилицю. Чи пам’ятаєте ви все оце? Ні, ви забули! Забули все. А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю давним-давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулася для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я — найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть якби мені судилося загинути сьогодні?

— Це справді цікаво! — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…

— …хто завгодно! — сказав він з глузливою вищістю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніак, а найвидатніший вчений світу. Не боїтеся?

Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.

“Мафусаїлів нащадок” витяг з кишені загорнуту в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накрапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.

— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.

Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.

— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь… Так от, я недарма посилався на метелика-одноденку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають про існування такої хімічної сполуки. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?

Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу опанував себе.

— Ще довго чекати?

— Чекати? — перепитав він з усмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей? Ні, не треба дивитися, ви щойно позирнули на неї.

— П’ять, — відповів я цілком машинально, і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві оту дівчину всю до найдрібніших деталей. У неї в руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”; дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна; розстебнута сорочка, — бракує одного ґудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.