Аурентина - Дмитрук Андрей Всеволодович - Страница 21

(“Не думаю, щоб ми з вами захотіли що-небудь приховувати один від одного…”)

Тут Святополку прийшла в голову настільки шалена, захоплююча думка, що він навіть забув про ласкаві світлі очі гостя, очі, які були позбавлені віку, і, можливо, читали в чужих мізках. Він сам напевно не знав, чому несподівана ідея видалася йому настільки вдалою. Відчував одне: якщо він, Святополк, не виконає задуманого — його дивна неприязнь до гостя виросте до розмірів недозволених… Неприязнь, в якій соромно признатися самому собі і яка дуже схожа на голос ураженого самолюбства. Все-таки людина звикла вважати себе найдовершенішою з істот…

— …Якщо встигнемо до ночі, навідаємося до одного… пам’ятника, меморіального комплексу.

Вони йшли до гравіходу Ради, що очікував, і Лосєву здавалося, ніби ласкаві очі стали колючіші і все обличчя гостя набуло нових, далеко твердіших обрисів. Невже вгадав? Дивна, неймовірна зустріч…

Діалог у Раді вийшов пречудовий. Координатори тріумфували: зустріч з посланцем Галактичної Спілки відкривала нову епоху, мало не найсерйознішу у світовій історії.

Один лише Святополк Лосєв, хоч і розумів причини такої радості й сам підписався під палким посланням Ради до всіх землян, зберігав у душі глухі, щемливі сумніви. Йому вдалося детальніше розібратись у собі, коли машини біоцентру у Валетті обстежили гостя. Ні безмежні енергетичні ресурси гостя, ні його невразливість та безсмертя, ні здатність мандрувати між зірками без усіляких машин не викликали у Лосєва загострення неприязні. Отже, зовсім не заздрість керувала Координатором. Ввижалося, що у витончено-правильному, ніжному обличчі, затіненому густими віями, не вистачає деяких дуже важливих рис, які безсумнівно притаманні людині, а от гостю — хто його знає! Святополк ледве дочекався закінчення дослідів на Мальті. Власна шалена ідея здавалася дедалі привабливішою…

…Обережно, щоб не пошкодити юні деревця, Лосєв приземлив гравіхід коло березового гаю. За білими, святковими стовбурами в мідному призахідному світлі починалися оксамитні переливи поля високої трави. Тонкий гай був, напевно, в кілька разів молодший за старовинний рів, що прямою лінією розпоров степ, — рів, чиї стрімкі стіни давно згладилися, м’яко злилися з дном, потонули в могутній траві, лопухах, незчисленних кульбабах.

За ровом — зелений та рудий мох весело поплямував бетонні стовпи з верхівками, що вигнулися в бік од гаю, й цілі килими в’юнків ворушилися на іржавому багатоярусному дроті, напнутому між стовпами — на дивному дроті, що скидався на злу рослину, наїжачену через рівні проміжки щіткою кущів. Де-не-де дріт обірвався під вагою віковічного винограду. Уцілілі фарфорові ізолятори блищали на стовпах, не піддаючись руйнуванню.

Святополк перший перестрибнув через клубки сухих виноградних лоз, сплутаних із залізом в місцях обриву. Гість, чомусь втративши елемент польоту в ході, став перелазити, високо підкасавши штани.

Сумовитим порядком тулилися врослі в землю, почорнілі цегляні бараки з двосхилими дахами. В тилу бараків приземкувата широка будівля підпирала височенну димову трубу. Трава освоїла за століття щебінку плацу, і буйний чагарник вривався в розчинені двері бараків.

Лосєв мовчав, мружив очі. Похрускуючи щебенем, підтягнутий і стрункий гість прямував уздовж сумної лишайної стіни. Перейшовши іржаві, немовби заюшені кров’ю, що запеклася, рейки вузькоколійки, вони увійшли в широкі, оббиті залізом ворота споруди під трубою. І гість, не мовивши жодного слова, з обличчям суворим і непорушним, прогулявся вздовж довгого ряду душових колонок, торкнув на поличках скам’янілі брусочки мила, які жодного разу так і не були застосовані, бо не вода починала литися при повороті ручки…

Потім піднялися до печей; піднялися по старезних східцях, тому що величезні вантажні майданчики-ліфти, які колись піднімались до печей з душової, давно приросли до ферм своїх шахт, та й не скористався б ними ніхто із землян, навіть коли б вони були тричі справні.

Численні печі зустріли гостя по-різному. Одні були щільно причинені й замкнуті на засув, інші — роззявили товсті сталеві заслонки і показували затхле нутро, де, крім пухнастої пилюги, нічого вже не було на гострих ребрах колосників.

Гість провів пещеним пальцем по ребру колосника, зчищаючи пил, і від того видався Лосєву трохи ближчим, людиноподібним.

Але нічого не було сказано ані коло печей, ані після спуску на перший поверх — у демонстраційному залі. Гість швидко оглянув стенди з пожовклими фотографіями, документами, увінчаними зображенням птаха. Затримався перед вітринами.

Там, за склом завдовжки в п’ятдесят метрів, давно залежалося в буру масу чоловіче, жіноче та дитяче взуття. В іншій вітрині були іграшки. На всю довжину залу, висотою майже до половини скляних стін — шар облізлих ведмедиків, вантажних машин та м’ячів, зморщених, мов печені яблука. Безліч зовсім убогих ляльок — саморобок з мішковини, розмальованих сажею…

Вітрини були зроблені одразу після того, як тут все закінчилося. Величезні вітрини, де виставлено напоказ волосся: жорстке, кучеряве, чорне, шовковисте, русяве; лляні дитячі кучерики й сивини. І маленькі вітрини, завалені золотими та срібними коронками для зубів, коштовностями, обручками…

Призахідне сонце немислимо розжарило хмарне небо. За плацом кілька бараків в натуральну Величину було зроблено з чорного мармуру, як і гнуті стовпи огорожі коло них, а посеред плацу сплелися, простягши руки до вічного вогню, величезні, вищі за бараки поламані мармурові фігури з гігантськими очними заглибинами.

Святополк і прибулець зупинилися біля вогню в бронзовому вінку. Обличчя гостя було суворе, загострене, оживлене лише танцюючими бліками. Суворість можна пояспити по-різному. Хто знає, можливо, підійде віє з самої тільки ввічливості до огорожі, вибачиться і зникне, струнним акордом сколихнувши траву. Зникне разом з немислимо-райдужним майбутнім, з усіма сподіваннями на нову епоху. Тому що одне — прочитати у свідомості землян пам’ять про криваве минуле, і зовсім інше-самому з’явитися в таке місце, де якихось нещасних два століття тому, в масштабах Галактичної Спілки — вчора працювала ось така “фабрика”, зразкове промислове підприємство. З’явитися, маючи в особі гіда — самолюбивого Координатора, який відчував гордість з приводу того, що його предок у дев’ятому поколінні повалив гусеницями танка огорожу цієї фабрики й назавжди припинив роботу в її цехах… Певно, закриється для нас уявний колапсар, і, очевидно, надовго.

Святополк уявив собі, як розгубленого Мухаммеда або іншого пілота на підходах до оболонки дбайливо беруть разом з кораблем і повертають на старт-майданчик. Або стрибають у пам’яті землян координати “колапсара”. Або…

— Ходімо, — рівно й мелодійно, як завжди, вимовив гість, різко повернувся й попрямував уздовж колії геть.

Насувалися сутінки, і Святополк чітко уявив собі інший можливий кінець своєї авантюри. Чи ж у тому біда, що закриється “колапсар” і Рада негайно віддасть Лосєва під суд?

Адже Галактична Рада з виключно гуманних міркувань — хто його знає, як вони там розуміють гуманність — може не тільки не відкликати посла, але й, навпаки, надто зацікавиться Землею. Гість казав, що такий молодий і ще недавно такий жорстокий світ вони відкрили вперше. Ну що ж, от і почнуть нас… хм… переробляти, позбавляти від шкідливих спадкових властивостей. Справді, чи було їхнє минуле таким же страшним? Може, всі інші цивілізації навіть мух не вбивали, добре не порадившись? Адже це, врешті-решт, небезпечно — вихід у космос учорашніх любителів газових “душових”…

Відвертість…

Чи доречна вона?..

Ноги ледве тримали Святополка. Він ішов, боячись навіть глянути на супутника. Спробувати замінити ситуацію? Відшукати якісь мудрі, влучні слова? Марно. Мабуть, ти для нього тепер — об’єкт обстежень, можливо, майбутніх експериментів…

Гість зупинився і обернувся стоячи вже за ворітьми в пишній траві, в бузковому свіжому повітрі.