Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович - Страница 24

Алессандро похнюпився, зітхнув.

— Важко було керувати собою, станом проникливості. Це поглинало колосальну енергію, спустошувало мозок. Крім того, коли золото почало падати крізь мої руки, не затримуючись у них, я побачив, що світ навколо мене примарний… Я збагнув, що став привидом, утратив контроль над собою. Я помилився…

— Не помилився, а загинув, — сухо промовив Тенк. — Подивіться, ви поступово поринаєте вниз.

Лосс зі стогоном зірвався з місця і забігав по лабораторії. Потім зупинився біля Тенка і впав на коліна. Руки його пройшли крізь ноги вченого й заглибилися в підлогу. Професор з огидою відсахнувся.

— Не підходьте до мене! — крикнув він.

Алессандро з істеричним криком розпластався долі, все його тіло тряслося в судорогах. Він звів догори залите сльозами обличчя, сірі, сповнені божевільним відчаєм очі знайшли вченого.

— Я прошу… — Голос його перетворився на хрип, спазми стискували горло. — Я прошу милості… Допоможіть мені.

— В чому допомогти? — якось байдуже запитав Тенк, дивлячись на Лосса відсутнім поглядом.

— Дайте мені можливість повернути нормальний стан. Адже у вас є антирадонат!

— Так, він у мене є, — твердо сказав професор. — Інакше моя робота не варта була б дірки з бублика. Але вам, Лосс, я не допоможу.

— Чому? — закричав Алессандро, схоплюючись на ноги.

— Тому, що я не вірю вам. Ви зловжили моїм довір’ям і поставили всю мою роботу, а, може, й життя на грань катастрофи. Тепер уже мої досліди не секрет, поліція знає про людину-привида. Нанівець звелися всі намагання повернути винахід на благо, а не на руйнування або політичний авантюризм. Ні, я не допоможу вам, Лосс!

— Сеньйоре професор! Згадайте ваші думки, ваші гуманні ідеї…

— Облиште! — підвищив голос Тенк, блиснувши чорними очима. — Не згадуйте про гуманізм. Смерть однієї людини заради блага інших — оце й буде гуманізм.

— Я поклянусь!..

— Ваша клятва не варта нічого. Ваші вчинки ясно доводять, що ваш мозок викривлений, що він хворий манією влади, багатства, величі. Ну, гаразд, я поверну вам минулий стан, я відкрию вам секрет антипрепарата, а далі що? Ви копнете мене, як шолудиву собаку й зробите з мого винаходу жупел для залякування світу.

Алессандро звився, як вуж, від тих слів професора. Все було вірно, він наче у воду дивився. Він ніби читав думки Лосса.

— Я забуду про жалість, — глухо вигукнув професор, — я хочу про неї зараз забути. Йдіть геть, я не бажаю навіть розмовляти з вами.

— Тоді я сам зроблю антирадонат! — прошипів з ненавистю Лосс. — Я прочитав формули в сейфі. І якщо ви не захочете допомогти мені тепер — я передам винахід властям.

— Даремні сподівання, — гордо відповів Тенк. — Формула — не пустий звук тільки для підготовленого вченого, який знає технологію і попередні, вихідні речовини. Шантаж вам не допоможе, Лосс…

— А-а-а! — несамовито закричав Алессандро, кидаючись на вченого. Він хотів схопити Тенка за горло, але з розгону проскочив крізь нього і врізався в стіну.

Професор злякано відсахнувся. Алессандро рвучко повернувся назад, з погрозою потряс кулаком.

— Проклятий! Ти розставив на моєму шляху цей капкан! Це ти перетворив мене на примару! Але я не подарую цього. Я зараз же піду до поліції і все розповім. Тобі не вдасться пережити мене.

— Вам уже вдалося зробити це, злий, нікчемний чоловіче, — гірко витиснув із себе Тенк, дивлячись у вікно.

Алессандро завмер з відкритим ротом, потім поглянув у той бік, куди дивився професор. У саду було видно чорні силуети озброєних людей. Невже поліція? Значить, Шліссер вислідив його. Прокляття! Що ж тепер буде?

З коридору почулися важкі чіткі кроки, брязнув метал. Двері відчинилися. На порозі стояв високий мужчина, одягнений в елегантний костюм світло-сірого кольору. Його погляд миттю оббіг лабораторію, зупинився на постаті Тенка.

— Професор Тенк? — пролунав суворий голос.

— Так, це я, — байдуже відповів учений. — Що вам потрібно? Чоловік зайшов до приміщення. За ним заскочило п’ять озброєних полісменів.

— Ось ордер на арешт. Приміщення ми опечатаємо… Ви підете з нами. Ви теж. Лосс, здається? Каторжанин, який втік із в’язниці…

Похмура посмішка з’явилася на обличчі Тенка. Болісно зморщився високий благородний лоб. Він рішуче підступив до маленького пульта на стіні біля вікна, взявся за важілець.

— Ні, сеньйоре, — почувся голос ученого. — Воронам не доведеться ласувати трупом. Одним порухом руки я знищу всю лабораторію. Розумієте? Всі папери, всі розчини згорять. Отже, забирайтеся геть.

Лосс, спантеличений, деморалізований тим, що відбувалося, не міг вимовити й слова. Він відчував тільки одне — нездоланний вихор долі захопив не лише його, а й Тенка, і ніхто, ніщо не вирве їх із цього вихору.

Брязнули вікна. В отвори просунулися стволи автоматів. Чоловік у сірому застережливо підняв руку.

— Сеньйоре Тенк! Ми одержали надзвичайні повноваження. Я дам наказ стріляти.

Вчений саркастично розсміявся.

— Повноваження! Ха-ха-ха! Нікчеми, які ви нікчеми! Та я не боюся смерті, зрозумійте ви! Я сам, сам іду назустріч їй. Я йду в пітьму, де ви мене не дістанете. Ха-ха-ха! Яка мізерія. Вам не дістануться мої праці, моя думка, безсонні ночі. Інші вчені повторять винахід, але…

— Взяти його! — пролунав голос, заглушаючи слова вченого.

Три полісмени шуліками метнулися до Тенка, схопили його за руки. Та було пізно. Невловимим рухом професор повернув важілець. Затріщали іскри — і в ту ж мить яскравим полум’ям спалахнули всі шафи, стенди, всі папери в лабораторії.

Поліцаї відсахнулися. Десь надворі завила сирена. Чоловік у сірому підбіг до Тенка, міцно схопив його за руку й потягнув до виходу, затуляючись рукавом від диму.

— Геть, мерзотнику! — закричав учений, вириваючи руку. Він схопився за шафу, вдарив агента ногою.

— До мене! На допомогу! — закричав агент.

Два полісмени, кашляючи від диму, підскочили до професора. Вчений, схопивши в кутку палицю, загрозливо підняв її над головою.

— Ось у цій посудині — нітрогліцерин! — страшно закричав він. — Геть звідси, собаки, або я все висаджу в повітря!

— Заберіть у цього божевільного палицю! Стріляйте! — пролунав одчайдушний голос. Ударили постріли. Почувся стогін. Напружуючи волю, професор замахнувся. Брязнуло скло. І в ту ж хвилю гримнув страшенний вибух. Будинок розвалився навпіл…

Лосс одчайдушним зусиллям волі опанував себе. Блискавично майнула думка — проникливість тіла врятує його. Потужна сила завертіла Алессандро у вихорі гарячого повітря і кинула геть, у пітьму. Він упав десь біля каштанів, заглибився на півметра в землю. Судорожно висмикнувши ноги, Лосс пробрався за паркан. З усіх боків чулися тривожні свистки, сирени. До палаючих руїн будинку мчали машини.

Завмираючи від жаху, Алессандро стрімголов кинувся бігти геть від місця катастрофи назустріч невідомій долі…

Глухими алеями Каса-де-Кампо Лосс вибрався за місто. Похапливо перебіг зарослою долиною, крутим урвищем видряпався в густі хащі. Тут на маленькій галявині, під буйним кущем бузини він ліг і втомлено заплющив очі. Туман огортав свідомість, думки розтікалися болісним хаосом, не зупиняючись на чомусь певному.

Спочити… Трохи спочити… Забути все. Та не забудеш. В один День життя Алессандро вмістилося стільки подій, що їх вистачило б на довгі роки. Це страшніше, ніж муки в Санта-Пенья. Один день — і все загинуло, над ним нависає смерть. Так, смерть, якщо не буде чуда.

Лосс аж підвівся від хвилювання, розплющив очі. Між гіллям дерев мерехтіли яскраві зірки. їхній вигляд пробудив у душі Алессандро невимовну жадобу до життя. Жити, жити! Будь-якою ціною жити! Жити!.. Просто так, без всякої мети, жадібно відчуваючи всім єством благодатні дари землі, приємну свіжість повітря…