Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 21

Захоплена яскравими картинами, які малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венері, а все ще в астроплані. Давай далі, давай! І вона з силою вдарила кулаком по столу, біля якого відбувалася бесіда.

І зразу ж таки дівчина злетіла вгору, під стелю, відштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетіла, перекидаючись в повітрі, в один бік, виделка в інший. А сама Галя, хапаючись за шкіряні петлі в стіні, з усіх сил брикала ногами, щоб повернути тілу нормальне становище. Вона чула гучний сміх товаришів, але не наважувалася навіть поглянути в їх бік: такий сором, така ганьба! Досі не звикнути до умов життя в невагомому світі! “Юний снайпер”, “відважний стрілець”… просто дурне дівчисько, що не вміє тримати себе в руках, ось вона хто!

Спритним рухом Ван Лун спіймав чашку, яка все ще перекидалася в повітрі, і поставив її на стіл, закріпивши в пружинному затискувачі. Ще через секунду повернулася з повітря і виделка. Цілком спокійно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав:

— Шкодую, Інститут міжпланетних сполучень не передбачив міцніших затискувачів, щоб добре утримувати на місці експансивних пасажирів. Галю, треба поміркувати. Ремені чи шнурки зав’язувати. Стелю головою пробивати не треба!

Не підводячи очей, зніяковіла Галя Рижко знову примостилася біля столу. Цього разу вона не знайшла слів для відповіді. Які там слова! Ще хвилина — і вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втім, тут, як завжди, доброзичливо відгукнувся Микола Петрович.

— Досить, досить, друзі! Мені здається, що Вадим не закінчив своєї розповіді. Ви спинилися на цератозаврі?..

— Правда, Галю, адже ви самі можете доповнити мене, — приєднався до нього Сокіл, бажаючи розсіяти засмученість дівчини. — Ми не згадали кількох рептилій того ж таки періоду. Пам’ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повітрі? Галя потроху опановувала себе.

— Птеродактилі і рамфорінхи, — відповіла вона коротко, все ще втупившись у стіл.

— Так, — підтвердив Сокіл. — Отже, я закінчую. Ми, очевидно, зустрінемося на Венері з іхтіозавром, рептилією, яка пристосувалася до життя у воді, забавною такою напіврибиною. І зрештою я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних напівплазунів, напівптахів. У мене, каюся, є навіть своя мрія…

Він спинився на кілька секунд, ніби обмірковуючи.

— Яка мрія?

— Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж він, слово честі, дуже малесенький, і важить мало, і місця займе зовсім небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розміром не більший від звичайної нашої ворони, — з благанням додав Сокіл, поглянувши на Риндіна.

— Мабуть, поки що про це говорити ранувато, — відповів той. — Спочатку знайдіть вашого археоптерикса, а тоді вже обговоримо, як бути з ним.

— Візьму сміливість заперечити, — втрутився в розмову Ван Лун, зберігаючи незворушно серйозний вигляд. — Навіщо, вважаю, везти на Землю таку дрібницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона… як це?.. Так, обскубана ворона! Ні, ні, — рішуче продовжував він, ніби не помічаючи того, що Сокіл ось-ось готовий був вибухнути від обурення, — пропоную краще дещо переконливіше. — Він виразно приклацнув пальцями. — Наприклад, можна бронтозаврика… поменше розміром, щоб помістився в кораблі. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. І привчити їсти з рук… а?

Дружній сміх зустрів пропозицію Ван Луна. Дійсно, це була кумедна думка: везти в астроплані на Землю, та ще привчати їсти з рук “невеличку” тварину — метрів щось вісімнадцять завдовжки!

— Мені здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, — зауважив, сміючись, Риндін.

— Дозволю собі з’ясувати: не забув. Пропоную не багато різних зразків, — наполягав Ван Лун, не змінюючи тону, — тільки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки підросте в дорозі. Прилетить на Землю дуже симпатична!

Певна річ, Ван Лун відверто жартував. Але людина, незнайома з його манерою жартувати, наприклад, Галина Рижко, легко могла б подумати, що він говорить цілком серйозно. Жоден мускул не здригнувся на його незворушному вилицюватому обличчі, не підвелися навіть краєчки його повних губ. Тільки гострі сірі очі, здавалося, примружилися трохи більше.

— Гаразд, гаразд, — відповів Риндін. — Подивимося, виберемо там. У нас попереду ще багато часу для міркувань. У крайньому разі кожен візьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун, — бронтозавряче дитинчатко, Соколові — археоптерикс, ну, а ми з Галею на місці подивимося. Життя на Венері, як я собі уявляю, таке різноманітне і химерне, що…

Він не закінчив. Його голос раптом потонув у гулі і гуркоті. Дзвінко загув метал, астроплан здригнувся, наче від міцного удару.

І зразу після того стало чути, як щось напружено і пронизливо свистіло. Свист був монотонний, він не припинявся ані на мить, він долинав немовби звідкись зверху… Що це таке? Що трапилося?

Зблідла Галя Рижко запитувально дивилася на вчених. Чому вони мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулаці свою люльку, а в Сокола таке стривожене обличчя і тонкі пальці нервово перебирають край піджака? Чому Риндін нахмурився так, що його кошлаті брови майже зійшлися на переніссі?..

А свист не змовкав. Галя глибоко зітхнула, їй раптом здалося, що стало важко дихати. І тут-таки вона помітила, що і Сокіл дихає так само. Що ж це?..

Риндін кинувся до панелей з кнопками і рукоятками, які керували апаратами для очищення повітря. Він повернув одну рукоятку, другу, придивився до циферблатів. Свист не змовкав. Микола Петрович обернувся до товаришів. Його слова лунали, як рішучий наказ:

— Негайно одягти скафандри! Галя зодягне мій. Оскільки четвертий скафандр на складі, я зачинюся в навігаторській рубці. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В борту астроплана пробоїна. І крізь неї в простір виходить наше дорогоцінне повітря. Одягти скафандри! Хутко!

Монотонний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи петлі в стіні, пересувався до навігаторської рубки, але ще перед тим, як зачинити за собою наглухо двері, він на секунду спинився і додав:

— Я думаю, що це — метеорит. Будемо сподіватися, що він був один. До роботи, Ван Лун!

Двері м’яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив стіну астроплана?.. Але тоді ж це означає, що все повітря з міжпланетного корабля вийде в простір. Це означає, що… Галя Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсім розгубилася. Думки не слухалися її, вона перестала володіти собою. Що може зробити Ван Лун, якщо стіну астроплана пробито?

Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий міцний, як перший, але все ж таки відчутний. І цей другий удар був немовби сигналом: по металічних стінках корпусу астроплана забарабанив цілий дощ, град дрібних відривчастих ударів. Всі вони йшли з одного боку — зліва і зверху.

Галя завмерла, жах охопив її.

Метеорит був не один!..