Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 37

А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повідомлення. Він звучав ніби спокійно, розмірено; але в цьому спокійному і чіткому голосі відчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землі, вже стільки часу нічого не знають про нас. Говори, рідний, милий голос Землі, говори, голос Батьківщини!..

Ван Лун, Сокіл і я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як і вест наш астроплан. Та вона і за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в задній частині корпусу. Але на її крильцятах не булі додаткових ракетних двигунів. Поштова ракета мала тільки один, центральний, двигун з отвором на хвості. Вона була повністю заряджена атомітом, лишалося тільки вкласти в неї вантаж і відправити.

Вадим Сергійович викрутив гвинти на боці ракети і відкрив невеличкі дверцята:

— Готово, Миколо Петровичу!

Уважний і зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, приніс з собою великий пакет: адже записи і донесення на Землю давно вже були готові! Він пильно оглянув ракету: все було в порядку. І тут я наважилася на те, про що давно хотіла попросити.

— Миколо Петровичу, — звернулась я до нього, — дозвольте мені…

— Що саме, Галю?

— Відправити і мого листа також… він маленький… мені дуже хочеться заспокоїти маму…

Лагідна посмішка освітила обличчя Миколи Петровича.

— А я вже дивувався: і чому це Галя нічого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.

— Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!

Звичайно, мій лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:

“Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навіжену дочку! Я знаю і розумію, що зробила дуже погано, приховавши від тебе свої наміри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все благополучно, і ми незабаром долетимо до Венери. І ще, мила мамусю, знай, що всі в астроплані до мене дуже добре ставляться і я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов’язки, і я навіть зробила деякі маленькі відкриття. Тобі не доведеться червоніти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобі надзвичайні подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю, а частіше дивися на Венеру в твій великий телескоп. Коли ти одержиш цього листа, Галинка буде вже на ній. Міцно-міцно тебе цілую.

Твоя Галя”.

Мого листа було покладено разом з великим пакетом і іншими листами на Землю. Вадим Сергійович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.

— Ну, будемо відправляти, — розпорядився Микола Петрович. — Одягаймося, Вадиме!

Вони одягли скафандри. А тоді Микола Петрович натиснув кнопку керування підйомником, на якому лежала поштова ракета, — і металева платформа з нею повільно почала підійматися вгору через великий люк, що відчинявся перед нею в стелі складу.

Микола Петрович, простеживши, як двері люка знову зачинилися, подав знак Вадимові Сергійовичу — і вони обидва вирушили назовні, як звичайно, через шлюзові люки.

А ще за кілька хвилин ми з Ван Луном відчули ледве помітний поштовх. Поштова ракета відірвалася від астроплана і полинула на Землю.

Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летіти космічний листоноша. І ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко віддалялась від нас: це працював ракетний двигун нашого листоноші. Лише кілька секунд — і хмаринка зникла, розтанула. Все! І тільки голос диктора Землі в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подію. Іноді цей голос майже зникав, іноді його було чути краще. Ми слухали все ті ж самі слова і радісно поглядали один на одного.

…Вже вкладаючись спати (я, як і раніше, сплю прямо в повітрі, тільки прив’язуюсь до стінки під свинцевими аркушами, — і це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цієї ночі відбував вахту:

— Вадиме Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви відправляли поштову ракету і як ви самі не відірвалися від корабля: адже один лише крок… брр, мені страшно думати, що можна було залишитися там, зовні, у холодному, мертвому просторі… а наш астроплан мчить так швидко, хіба його потім доженеш? Розкажіть про відправлення ракети!

У нашій каюті панувала сутінь, але з тону, яким відповідав мені Сокіл, я зрозуміла, що він посміхається.

— Нічого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформі, між розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисці. Ну, ми встановили її в потрібному напрямі, як показав Микола Петрович. Потім включили її двигун, а самі відійшли вбік. І вона майже одразу рвонулася і полетіла назад, до Землі. Тільки і всього.

Я була незадоволена. Така важлива подія — а він так сухо розповів про неї! Проте Вадим Сергійович, трохи помовчавши, додав, ніби розмірковуючи вголос:

— Ні, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що мені й справді стало не по собі, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газів. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. І все ж таки мене трохи штовхнуло. Я відчув, що мене відносить вбік від астроплана. Немов щось тягне в простір. І не те, щоб я падав, ні, не так. А немовби відпливаю, відносить мене повільною, проте міцною течією… і схопитися нема за що, і пливти нема в чому… це тобі не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате відчуття. Власне кажучи, нічого небезпечного, — вів він далі, ніби виправдовуючись, — адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки біля верхнього люка, отож нам ніщо не загрожувало. Та, крім того, мусило вплинути і власне притягнення астроплана, яке обов’язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумів. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розуміти розумом і все ж таки піддаватися емоційним відчуттям, особливо, коли вони незвичні… Так, мабуть, я довго пам’ятатиму цю хвилину!

Дивно, але цього разу навіть насмішкуватий Ван Лун не відгукнувся яким-небудь жартом. Він задумливо сказав:

— Думаю, це правда. Людина — жива, вона багато відчуває. Розум не завжди зверху. Машина ніколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.

Всі змовкли. А я уявила собі, що стою на корпусі астроплана, в темній порожнечі… навколо тільки далекі холодні зірки… і от мене відносить убік, і трос відчепився… і я лечу в чорний, безконечний простір… і астроплан все далі й далі від мене… і я залишаюсь сама в цій порожнечі… Ні, це надто страшно! Навіть піт на лобі виступив! Краще думати про щось інше. І я спитала Ван Луна:

— А чому все ж таки ми почули сьогодні Землю, товаришу Ван Лун? Чому космічне проміння пропустило до нас передачу Землі, а не заглушило її, як раніше?

Ван Лун, мабуть, знизав плечима.

— Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тільки якщо Микола Петрович не спить.

Голос Миколи Петровича звучав мрійно, коли він відповів:

— Ні, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рідної Землі, який ми так хотіли почути, так чекали весь час. І ось ми почули його, — турботливий, стривожений… Мені згадалися наші розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, відриваємося від неї. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — трохи сконфужено відгукнувся Сокіл.

— Як бачите, ви були не праві, Вадиме. Ми не відірвалися від Землі, вона з нами завжди й всюди, наша Батьківщина. Навіть у безмежних просторах Всесвіту. Де б ми не опинились, наш народ і Батьківщина думають і піклуються про нас. Як це прекрасно, друзі мої! Яке щастя бути сином радянської Вітчизни!..

Він замовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самі ми були також схвильовані його словами, теплими й зворушливими.

Але от Микола Петрович заговорив знову:

— Тепер відносно вашого запитання, Галю. Відповідь на нього може бути зовсім не такою складною, як вам здається.