Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 68

— Можливо, це той кліщ? Куди він укусив вас, прошу?

— От сюди, — вказала Галя на коліно.

— А болить де?

— Значно вище. І зовні.

— Хм… якщо кліщ був отруйний, чому отрута пішла вгору? Чому тільки вгору?

Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на ліву ногу; сильний пекучий біль не зникав, а часом навіть збільшувався. Ван Лун підтримував дівчину під руку. Тепер він змушений був відмовитися від своєї звичної швидкої і легкої ходи.

Галя з усіх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болісному стогонові. І все ж таки іноді вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тоді Ван Лун міцніше підтримував її і лагідно говорив:

— Тримайтеся, тримайтеся, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд?

— Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стільки завдала вам клопоту, та ще нести! Ні, ні, я дійду сама!

Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повільно і з напругою, кожен рух мов обпікав їй ногу. І кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла і йшла вздовж безконечного підземного ходу.

А навколо блакитнуватим сяйвом світилися, спалахували і згасали дивні камінці в стінах — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка приносила мандрівникам нові й нові несподіванки.

Розділ дев’ятий,

який, нарешті, проливає світло на відкриття Галі Рижко в надрах Венери і пояснює читачам, що являє собою інфрарадій — невідомий хімічний елемент, який є потужним джерелом невичерпної енергії.

Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндіна. Здається, він у астроплані, здається, біля нього Сокіл, який чомусь тривожно заглядає йому в очі. І Ван Лун… Проте — що робить заклопотаний Ван, навіщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось і Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тоді знову питання: чому дівчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як і решта?

— Заждіть, — слабким, непевним голосом промовив Риндін. — Що тут відбувається?

Він спробував підвести голову. Дуже трудно… Погляд його знову спинився на Галі Рижко. Дівчина слабко посміхалася.

— Галю, дівонька моя люба, — заговорив лагідно Риндін, — ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!

Він знову заплющив очі. В усьому тілі відчувалася втома, така втома, яка буває хіба що після тяжкої хвороби.

— Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, — заспокійливо заговорив Ван Лун. — Ми з Галею щойно повернулися. Зустрів її в одній печері, куди вона впала.

— А чому ж так довго? — ледве чутно спитав Риндін.

Ван Лун посміхнувся:

— Були маленькі неприємності. Трохи сперечалися з однією твариною. Не зійшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, і вона не хотіла відпускати нашу дівчину додому. Нічого, погодилася потім. Все в порядку, Миколо Петровичу.

Риндін поворушив кінчиками пальців. На його обличчі з’явилася лагідна задоволена посмішка.

— І в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, він уже розповів вам про неї… про павука… така безглузда істота, з дзьобами… дуже неприємна…

Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому стані, — змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля співчуття сколихнула її душу. Дівчина забула про пекучий, гострий біль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндіна, — так хотілося їй допомогти Миколі Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб він швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам’ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:

— Микола Петрович дуже втомлений. Розумієте? Він опритомніє, — треба тоді говорити добре, весело. Ніби нічого не сталося, запам’ятайте, прошу.

Так говорив Ван Лун ще тоді, коли енергійно розтирав нерухоме тіло Миколи Петровича, в якому стали помітні перші слабкі ознаки життя. Галя пам’ятала тремтячі руки Вадима Сергійовича, який подавав подушки з киснем і скеровував цівку животворного газу до напіввідкритих закипілих губ Риндіна. Тільки зрідка Ван Лун промовляв крізь зуби:

— Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба міцніше. Більше кисню!

А коли Вадим Сергійович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:

— Треба було одразу зрозуміти. Просив вас не виходити назовні без пістолета чи гвинтівки?.. Більше кисню!

І Сокіл, бідолашний, нічого не відповідав, а тільки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав від нього Ван Лун. Галі було дуже шкода Вадима Сергійовича, шкода любого Миколу Петровича — і, звичайно, Ван Лун мав рацію, йому нічого не можна заперечити…

Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, — так здавалося Галі. Одна подушка з киснем заміняла іншу, Ван Лун розміреними рухами підіймав і опускав безживні руки Риндіна, зрідка долонею струшуючи піт з свого чола. Всі мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посиніле бліде обличчя Миколи Петровича. І навіть власний гострий біль у стегні відчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її біль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!

Галя пам’ятала ще, як раптом їй довелося напружити всі сили, щоб стримати судорожне здригання губів і не дати ринути потокові шалених сліз… Зате потім! Як невтримно хотілося дівчині стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловісна синява, коли вперше знову поворушилися його напіввідкриті губи, ледве помітно затремтіли повіки… Микола Петрович оживає, він житиме, житиме!

І нарешті — радісна мить, коли Ван Лун полегшено зітхнув і коротко розпорядився:

— Досить кисню! Вистачить!

Вони напружено чекали кілька хвилин. І от Микола Петрович відкрив очі і заговорив! Він запитує, він говорить не про себе, а про неї, про Галю! І знову сльози готові були ринути з очей дівчини: вона завдала стільки тривоги і смути Миколі Петровичу, золотому, надзвичайному Миколі Петровичу!

На змарнілому обличчі Риндіна грала щаслива стомлена посмішка. Все було гаразд! Всі живі, здорові, всі знов зібралися тут, у центральній каюті астроплана. І головне — дівчину врятовано…

— Ага, Ван. — сказав він раптом, наче згадавши, — чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тільки самого себе: не треба було рискувати і лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обійшлося…

Ван Лун через силу стримав посмішку. “Майже задихнувся”! І це говорить людина, якій мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндін гадає зараз, що в нього була тільки коротка непритомність.

— Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, — озвався він безтурботно. І спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндіним, що не хвилювало б його, а навпаки, відвернуло, примусило забути про пережиті небезпеки?

Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишені свою улюблену коротеньку люльку, набив її тютюном і закурив. Дим здався йому зараз надзвичайно смачним і приємним. Втім, чого ж тут дивуватися: адже ж він дуже давно не курив. Спочатку було взагалі не до куріння, коли зникла Галя; потім — подорож в надра Венери, пригоди в примарному світлі тих загадкових, сяючих блакитнуватим світлом камінців… Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем! Напевно, вона його зацікавить.

— Миколо Петровичу, — почав Ван Лун, з насолодою випускаючи клуби ароматного диму, — є одна пригода. Хотів би розповісти, якщо дозволите. Не знаю тільки: думаю, чи не: втомлю вас? І ще: навіщо це я закурив? Адже ж…

— Ні, ні, Ван, куріть, будь ласка. Мені навіть приємно відчувати запах вашого тютюну, він такий ароматний. — Микола Петрович знову посміхнувся: справді, в нього зараз напрочуд добрий настрій, якщо не зважати на втому. А Ван все ж таки гасить люльку, боїться пошкодити йому… — Ну, якщо не хочете курити, тоді розповідайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю.