Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 74

Або ні, навіть не так. Адже ж ультразолото зовсім не обов’язково мусить бути розплавленим. І перед очима збудженої дівчини вже виникала інша, не менш фантастична приваблива картина…

Знову праця в шахті. Обов’язково в шахті, бо таємниче ультразолото мусить знаходитися десь глибоко під поверхнею Венери, адже ж це всім відомо. І знову товариші один за одним змушені кинути роботу. їм треба відпочити, їм бракує сил. Ніхто не може бути таким наполегливим і самовідданим, як вона, цього Галя певна, хоча, звісно, ніколи й нікому про це не скаже. І, звичайно, вона знову робить останній удар киркою. Перед нею відкривається величезна печера. Зрозуміло, ця печера аж ніяк не така похмура, як та, з потворою… Вона залита яскравим світлом. Посередині неї, наче неймовірний велетенський самоцвіт, в якому виблискує золоте полум’я, граючи всіма барвами райдуги, — лежить блискуча багатогранна брила ультразолота! До неї навіть не можна наблизитися, така вона сяюча, вона засліплює очі, від неї в усі боки розлітаються блискавки, сині, зелені, червоні холодні блискавки… Ось воно яке, ультразолото! І Галя приводить Миколу Петровича до цієї печери, показує йому: будь ласка, ультразолото знайдене, все в порядку!..

Легко зрозуміти, як страждала Галя Рижко протягом цих злощасних п’яти діб, які їй довелося провести в каюті, доки не зник біль і не спав опух. Адже решта працювали, тільки вона сама лежала, нічого не роблячи, і навіть заважала товаришам, які змушені були ходити біля неї. Втім, усе минає,— минула і хвороба. Галя взяла, нарешті, участь в спільній роботі.

Вона допомагала Соколові, який наполегливо шукав ультразолото, але ніколи не розповідала Вадиму Сергійовичу про свої мрії, пов’язані з цим таємничим елементом, що досі вперто ховався від них. За дорученням Миколи Петровича Галя збирала гербарій зразків рослинності Венери — і це було дуже цікаво. Колекція рослин юрського періоду! Кожен зразок, який Галя додавала до гербарію, збагачував не лише ботаніку, а й палеоботаніку — науку про найстародавніші, доісторичні рослини. Адже досі наука мала справу тільки з скам’янілими рештками подібних рослин або їх відбитками, що збереглися в нашаруваннях земної кори. А тепер учені побачать справжні рослини юрського періоду, зірвані Галею власноручно на Венері, справжні оранжево-червоні паростки, бруньки, різнобарвні квіти! Наукову цінність такого гербарію не можна було порівняти ні з чим. Галя чудово розуміла це — із захопленням збирала рослини, щиро радіючи, коли Микола Петрович хвалив її за який-небудь рідкісний екземпляр.

Але найчастіше вона подорожувала вдвох з Ван Луном до “печери потвори”, як називали вони місце підземної бійки з гігантською вусатою твариною. Побоюючись повторення такої бійки, Ван Лун під час першого ж таки походу по інфрарадій знищив дитинчат тварини, які залишалися в печері.

— Могли зрости. Тепер безпечно, — лаконічно повідомив він Галі після того.

Ці подорожі були дуже втомлюючими. Обережний Ван Лун стежив за тим, щоб вони швидко збирали мінерал, як розпорядився Риндін, і без затримки переносили його до міжгір’я. Академік побоювався впливу інфрарадію на організми людей. Іноді Ван Лун буркотів:

— Носимо, не знаю, для чого. Забрати з собою на Землю не можна, тільки кладемо й кладемо. Для радості Вадима, мабуть.

Втім, таке було розпорядження Риндіна, який сподівався все ж таки знайти спосіб захисту інфрарадію від космічного проміння.

Думки про інфрарадій не давали Галі спокою. її захопило одне цікаве питання, пов’язане з цим дивовижним елементом.

Інфрарадій сильно обпік їй ногу. В його активності дівчина переконалася на власному досвіді. Але ж вона зазнавала дії інфрарадію дуже недовго. Тоді як же та потвора і її дитинчата? Адже ж вони жили в печері постійно, хоч та печера була вкрай насичена випромінюванням інфрарадію. І він ніяк не впливав на них. Чому? Потвора не лише не зазнавала шкоди від випромінювання, але навіть, думала Галя, не помічала його. Інакше хіба ж вибрала б вона цю печеру для свого лігва? А її дитинчата? Припустімо, що інфрарадій не впливав на дорослу потвору, тому що на ній був товстий панцир: хто його знає, може, той панцир так само затримував випромінювання, як свинець, Галя не знала цього. Проте на дитинчатах панцира ще не було, їх укривала тільки кошлата шерсть. Чому ж інфрарадій не впливав і на них?..

Галя поділилася своїми думками з Ван Луном і Соколом.

— Гадаю, тварини пристосувалися, — відповів перший. — На Землі теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без води, наприклад.

— Так то тигр, а то бобер, — заперечила Галя. — Цілком різні тварини.

— Нагадаю: обидва, як це сказати?.. А, ссавці! Тоді можна інший приклад. Бурий ведмідь живе в лісі, білий — у воді. Обидва ведмеді. Пристосувалися до умов.

Дівчина була незадоволена з такої відповіді. Певна річ, умови багато значать, це вірно. Але дія інфрарадію, який, наче вогонь, обпікає шкіру, — які вже тут умови!

Між тим, Сокіл підтримав Ван Луна. Він додав:

— Мені здається, ви маєте рацію, Ван. Закон пристосування, добору діє всюди, і тут, на Венері, також. Тільки, Галиночко, це не можна розуміти, як, скажімо, просту звичку. Мовляв, потрапила якась тварина до певних умов, до нової для неї обстановки, — і пристосувалася. Це звучало б надто наївно, спрощено. У нових, незвичних для неї умовах тварина найчастіше просто гине, не встигнувши звикнути і пристосуватися. Пристосування до умов життя — справа дуже довгого часу, багатьох поколінь. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в живих тільки найміцніші окремі екземпляри. Вони давали потомство — із нього також вимирала більшість. Так тривало тисячі й мільйони років. А внаслідок такого жорстокого добору і залишилися тільки ті тварини, ті види, які пристосувалися до трудних умов. І ті, що лишилися, пристосовані, почувають себе за цих умов, за яких гинули мільярди їхніх предків, дуже непогано.

— Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навіть приємно в інфрарадієвій печері? — спитала недовірливо Галя.

— Певен, що і зручно, і приємно, якщо відносно них можна вживати такі вислови, — підтвердив цілком серйозно Сокіл. — І навіть більше того, Галиночко. Можливо, ці тварини на сучасній стадії їх розвитку навіть потребують того, щоб тепло, яке випромінює інфрарадій, постійно підігрівало їх або їхніх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до іншої печери, без інфрарадію, без додаткового опалення, можливо, ці тварини, а особливо їхні дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б.

— Одному добре, іншому погано, — глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.

Галі Рижко лишалося тільки прийняти таке пояснення: іншого ж не було. Та й Микола Петрович також підтвердив міркування Сокола, хоча й розсміявся добродушно, коли Ван Лун несподівано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:

— Одному добре — це Вадимові міркувати. Іншому погано — це мені займатися тут тваринами.

— Але чому, Ван? Ви нібито вдосталь полюєте…

— “Полюю”? Таке слово звучить тут як насмішка. Тут, на Венері, підкреслю. Де інтересні, красиві бронтозаври, ігуанодони, яких мені обіцяв Вадим? Де справжні теплокровні тварини, на яких приємно полювати?

— Ну, як на мою думку, то бронтозаврів і ігуанодонів навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, — насмішкувато зауважив Сокіл. — До того ж, вони аж ніяк і не теплокровні.

— Все одно, — наполягав Ван Лун, — вони схожі на справжніх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венері тільки всіляких комах, павуків та черв’яків. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке раніше…

— То не полетіли б, Ван? Лишилися б на Землі?

— Ні, такого не говорив. Проте взяв би з собою хімічні порошки або рідину для ваших комах. На них, дозволю собі зауважити, шкода витрачати чесні кулі. Так!

— Втім, товаришу Ван, хіба не стали в пригоді ваші кулі там, у печері? — вставила Галя Рижко. — Хіба та потвора не страшніша від тигра чи якогось іншого крупного хижака?