Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 100

Зійшовши до половини сходів, герцогиня Діана зупинилася.

— Синьйори, — мовила вона, — я потай слухала вашу нараду з самого її початку й мушу сказати, що вона мене приголомшила. Я сподівалася, що одним помахом руки ви усунете ту несправедливість, через яку постраждала моя нещасна дочка і яку завинив ось цей чудний синьйор, котрий, — не доведи Господи, — мав стати її чоловіком; я сподівалася, що ви не гаючись зберете зі своїх особистих заощаджень необхідний викуп, а ви замість цього посилаєтесь на дешеві вичинені шкури, що довозять з заморських країн, і не бачите іншої можливості, крім знов обібрати розорених уже євреїв. Дякую вам, синьйори, за те, що ви взагалі приділили увагу нещастю, яке сталося з моєю бідолашною донечкою, і прошу вас більше про це не говорити. Викуп я заплачу з власних коштів, точніше з посагу, який я приготувала для своєї улюбленої донечки. Питання про те, хто відвезе цю суму в Перуджу, я теж розв’язала сама. Я пошлю туди єдиного мужа, який заслужено користується такою повагою й авторитетом, що перуджанці не насміляться зняти на нього руку, а саме — свого особистого сповідника й духовного наставника, отця Інтрансідженте.

Вона плавно зійшла ще на декілька східців і знову зупинилася.

— Синьйоре, — мовила вона, звертаючись безпосередньо до Петра, — я гадаю, у вас вистачить такту, щоб цей раз не їхати назустріч моїй дочці. Бо якщо ви це зробите, то може статися, що ви, нещастя Страмби, замість моєї дочки дочекаєтесь іще одного зв’язаного й вимащеного нечистотами вояка.

— Не хотіла б я бачити, як ти, Петре, ухопиш шилом патоки! — раптом вереснула своїм пискливим голоском Bianca matta. — Madonna mia, ото буде кінець! Ти, бовдуре, марно прочовгуєш свої підошви, згадаєш мої слова! З тобою все скінчиться ще гірше, ніж із тим боягузливим Гамбаріні!

Всім було видно, як після останніх слів своєї юродивої супутниці герцогиня—вдова сердито смикнула її за ручку; вона явно все ще симпатизувала Джованні, всупереч його поразці. Потім вона гордо й велично пропливла аж до самих дверей і покинула залу засідань; Петр підвівся і мовив таке:

— Отже, я чудний синьйор і нещастя Страмби. Прошу вас, синьйори, підвести руки, хто згоден з цією думкою герцогині—вдови Діани.

Не ворухнулася жодна рука, навіть більше: члени ради заховали свої руки, хто куди міг — одні за спини, інші на них сіли; Джербіно затулив їх своєю довгою бородою, отож якщо раніше здавалося, що герцогиня — безнога й пливе на хмаринці, то тепер члени Великої ради здавалися безрукими.

— Чудний синьйор, нещастя Страмби, — повторив Петр, навіть не усвідомлюючи, що цим повтором дає всім зрозуміти, як ці прізвиська, котрими обдарувала його герцогиня—вдова, ображають і лютять його. — Виходить, нещастям Страмби був не capitano di giustizia, за якого все місто жило в страхові й від якого я, чудний синьйор, звільнив її, нещастям Страмби, виходить, не був і Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, проти якого повстала Страмба й вибрала замість нього мене; нарешті, я, чудний синьйор, не маю права навіть виїхати назустріч своїй нареченій. Ну що ж, я не стану упиратися й відверто визнаю, що початок мого правління був невдалий і що остання подія, тобто затримання принцеси Ізотти й кардинала Тіначчо в Перуджі, не повинна була статися. Але немає сенсу скиглити над розлитим молоком; цей інцидент — наслідок того, що я неухильно дотримувався тільки свого єдино правильного розуміння справедливості, розуму й правди; все можна було б уладнати легко й просто, без взаємних образ, докорів і сварок, якби в державній скарбниці для таких непередбачених випадків знайшлися належні резерви. Ви, синьйори, всі вмили руки, так що єдиним невмитим серед вас залишився я, чудний синьйор і нещастя Страмби; але хто відповідає за цю порожню скарбницю — я чи ви? Свій титул я одержав усього кілька тижнів тому, тим часом як ви, принаймні більшість із вас, сидите тут уже роками; як же ви могли допустити, щоб державні фінанси дійшли до такого стану, коли єдине джерело доходу — це розбивання об мури голівок єврейських немовлят? Навіщо ви тут, чим піклуєтесь, що вирішуєте, про що радитесь, навіщо виголошуєте промови? Так от, синьйори, тепер справу державних фінансів Страмби я візьму в свої руки й обіцяю, що за півроку скарбниця буде повна—пов—нісінька.

Він ударив у дзвінок — це було сигналом вишикуватися варті, яка стояла в коридорах. Відтак провадив далі, повільно й тихо, старанно вимовляючи кожен звук:

— Доне Тімонель, жебраче, який збіднів через закупівлю римським банкіром Лодовіко Паккйоне дешевих вичинених шкур, я запитую вас: які податки ви сплачуєте особисто?

Дон Тімонель, приголомшений таким несподіваним запитанням, мовчав, облизуючи губи.

— Ну? — сказав Петр.

— Я сплачую державі, — відповів дон Тімонель, — я сплачую державі, як усі громадяни Страмби, паушальний податок за свої будинки.

— А скільки у вас будинків?

— У мене, високосте, численна родина, шестеро дітей, з них четверо заміжніх дочок і чотирнадцятеро внуків, а тому…

— Я не питаю вас, скільки ви маєте дітей і внуків, я питаю, скільки у вас будинків?

— Шість, з дозволу вашої високості.

— У тому числі й двоповерховий палац навпроти porta San Pietro?[158]

— Так, у тому числі й цей палац, високосте.

— А скільки ви сплачуєте податку?

— Як я вже сказав, високосте, я сплачую, як і всі — з кожного будинку десять цехінів на рік.

— Тобто шістдесят цехінів?

— Атож, шістдесят цехінів.

— Незалежно від розмірів цих будинків?

— Так заведено в Страмбі, високосте, і так визначено законом ще з тих часів, коли Страмба була маркграфством.

— Виходить, бідак, власник жалюгідної халупи з двома вікнами, сплачує за неї такий самий податок, як ви за свій палац?

— Сплачує, точніше, мав би сплачувати, але тут постійно виникають труднощі, бо громадяни сплачують податки дуже неохоче.

— Ну, тоді я скасовую цей дивний закон і пропоную запровадити новий, згідно з яким податок за будинки залежатиме від кількості вікон: один цехін за вікно. Тоді бідняк, у хатині якого лише двоє вікон, платитиме не десять, а всього два цехіни на рік, а ви за один тільки свій палац, у якому, як я гадаю, не менш як сорок вікон, будете сплачувати щонайменше сорок цехінів; це поширюватиметься й на всі інші будинки в столиці. Цей закон матиме зворотну силу й на весь минулий рік; тим, кому за цим новим законом належить сплачувати менш як десять цехінів, гроші доведеться повернути. Хтось хоче щось сказати?

Молодий Мачісте в окулярах несміливо підніс руку.

— Ну? Я слухаю, — заохотив його Петр.

— Новий закон, — сказав Мачісте, — який ваша високість збирається запровадити, звичайно, незмірно справедливий, але…

— Які ще «але»? — урвав його Петр. — Якщо він справедливий, то все гаразд.

— Так, звичайно, все гаразд, але я боюся, що це коштуватиме дуже дорого, — сказав Мачісте.

— Дорого? Для кого?

— Для державної скарбниці, — відповів Мачісте. — Бо якби ваша високість зволила звернути увагу… я хочу сказати, якби ви пройшлися всіма вуличками, з яких складається наше місто, ви помітили б, що абсолютна більшість страмбських будинків, скажімо, дев’яносто п’ять відсотків, мають менше ніж десять вікон, а такий будинок, як у дона Тімонеля, з сорока вікнами, як зволила припустити ваша високість, виняток. Тож якщо доведеться всім громадянам, чиї будинки мають менше ніж десять вікон і які сплатили десять цехінів, повернути їхні гроші, то для державних фінансів за нинішньої ситуації це буде не порятунок, а навпаки — неприємний і відчутний, якщо не смертельний удар.

Спантеличений Петр якусь хвилину мовчав.

— Я дуже неохоче відкликую свою пропозицію, — озвався він нарешті, — бо вона справедлива. Але при всій своїй справедливості, як видно, суперечить основній меті — збагатити державну скарбницю, через те я уповноважую вас, секретарю, в найкоротший термін детально розробити новий проект, такий, щоб моя головна ідея — приперти до стінки власників усіх будинків — була збережена і щоб бідарі вільніше відітхнули, а державна скарбниця збагатіла.

158

Брама святого Петра (іт.)