Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 104

Вона так стрибала і сміялася, що аж захлиналася.

Коридор, який подекуди тьмяно освітлювався через вузькі вертикальні щілини, був неймовірно довгий, такий довгий, що, здавалося, йому ніколи не буде кінця. Вони йшли майже цілу годину й, без сумніву, опинилися вже поза межами міста; та їм довелося йти ще близько години, перше ніж вони дісталися до сходів, які круто вели вгору.

— Іди перший, — сказала юродива. — Це все одно, що гробниця, розумієш? І підійми надгробок.

Петр зробив, як вона звеліла; надгробок був такий важкий, що він насилу підняв його.

— Ти молодець, — похвалила його Bianca matta, видряпавшись нагору слідом за ним. — Джованні не здужав підняти і ми змушені були йому допомагати, герцогиня і я. А тепер поклади цей камінь на місце.

Петр зробив так, як вона звеліла.

Фальшива гробниця стояла в кутку маленької лісової каплички святої Катерини, збудованої Нікколо Другим, поблизу чудодійної кринички, яка зціляла різні недуги очей. Біля кринички, прив’язаний до берізки, стояв осідланий кінь у яблуках і скуб траву.

Побачивши коня, Б’янка заплескала в долоні.

— Уго послухав Б’янку, Б’янку слухають усі, всі роблять те, що вона накаже!

— Хто цей Уго? — запитав Петр.

— Хлопець зі стайні. Я наказала йому привести до каплички коня, коли побачила, що ти все програв. На Джованні тут теж чекав кінь, але привести його сюди наказала герцогиня.

— Ти славна й мудра, Б’янко, — похвалив її Петр. Загнуздавши коня, він стрибнув у сідло, відтак підняв

Б’янку й посадовив її поперед себе. Вона заохкала від радості й пригорнулася до нього.

— Б’янка тебе любить, Петре.

«Ти ба, все—таки в Страмбі я здобув чиюсь прихильність», — подумав Петр.

— Куди ми їдемо? — запитала юродива, коли Петр погнав коня клусом.

— До мене на батьківщину, Б’янко, туди, де я народився. Коли людина втрачає все, що мала, вона завжди вертається додому.

— Ти, кажуть, чарівний стрілець? — запитала Б’янка.

— Ні, я не чарівний стрілець, але рушниця моя справді зачарована. І зачарував її мій батько, великий чаклун, який, крім усього іншого, виготовив чудодійну речовину, червону, з перламутровим полиском, з допомогою якої можна було обернути олово на щире золото.

— А де ця речовина?

— О, якби я це знав! — вигукнув Петр. — Якби я її мав, то міг би весь світ обернути на рай. Але мій батько заховав її так надійно, що ніхто й ніколи її не знайде.

У Петра було таке відчуття, ніби він розмовляє з дитиною.

— Покажи мені, як стріляє ця рушниця, — попрохала Б’янка.

— Ти вже це бачила, коли я застрелив з неї capitano di giustizia.

— Але я хочу побачити це ще раз. Збий мені шишку. Петр скинув з плеча рушницю, прицілився, проте рука його опала, бо приклад виявився зламаним біля самісінької шийки. Напевне, це сталося тоді, коли він вибивав ним потаємне віконце в мозаїчному панно.

— Нічого не вдієш, Б’янко, ця рушниця зовсім зіпсувалася, доведеться віддати її полагодити.

Він кинув зламаний приклад на дорогу й поїхав далі.

Приблизно за годину цією самою дорогою понурий, змучений мул тягнув важкого воза, навантаженого дровами; поганяв мула чоловік у закіптюженому одязі, очевидно, вугляр. Ліве колесо воза наїхало на кинутий Петром приклад; приклад, на превеликий подив, виявився порожнистий і розколовся; з нього висипалася дивна речовина червоного кольору, з перламутровим полиском, яку туди хтось заховав, бо для нього, мабуть, дуже важило, щоб її ніхто не знайшов; поза сумнівом, це зробили ще в ті часи, коли рушниця Броккардо належала Одоріко Гамбаріні й коли Петр Кукань із Кукані виконував у домі цього графа функції пажа. Вугляр нічого не помітив і погнав свого мула далі. Вночі линув раптовий дощ, який більшу частину цієї червоної, з перламутровим полиском речовини змив; червонясті, звивисті сліди, схожі на змійок, які він залишив по собі, другого дня затоптала отара овець, що пройшла цією дорогою. Приклад, роздавлений, наче дірявий черевик, і засипаний овечими бібками, пролежав іще кілька днів на тому самому місці, куди його пошпурив Петр; рештки червоної, з перламутровим полиском речовини, яка збереглася в його порожнині, щезли під шаром намитої глини. А потім якийсь подорожній скинув приклад ногою в рів.

Тієї самої, або приблизно тієї самої пори, з римської брами виїхав малий, але вельми пишний кортеж кардиналів, єпископів і прелатів; це були представники курії, котрі за наказом Його святості прямували до Страмби, яка перестала бути герцогством, щоб управління громадськими справами цієї країни передати до рук святої церкви. Очолював кортеж молодий красень—кардинал Джованні Гамбаріні, який мав стати у Страмбі прямим намісником Його святості; папа обдарував його кардинальською шапочкою у винагороду за те, що, впавши перед ним навколішки, він щиро покаявся у всіх своїх гріхах і подарував церкві все своє майно, палац у Страмбі і всі латифундії. Молодий кардинал був радісний і веселий; біла, наче сніг, ослиця, яка поперед нього несла на своєму хребті коштовну золоту скриню з найсвятішим причастям, мала символізувати чистоту його намірів і задумів.

А Петр, везучи поперед себе в сідлі юродиву Б’янку, прямував на північ тією самою дорогою, якою свого часу приїхав сюди. Погода псувалася, над гладінню річки Інн клубочився вогкий туман і зливався з низьким небом. Петр, смертельно втомлений, задрімав у сідлі, і йому приверзлося, ніби він чує чийсь зворушливий голос, який вельми чітко вимовив його ім’я; він аж прокинувся від цього голосу й широко розплющив очі. І тут він побачив щось схоже на три велетенські жіночі постаті, які, перевищуючи гори, стояли на дні долини — дві білясті й одна чорнява; прозорі, в спадаючих вільно шатах, вони схилили голови й, здавалось, розглядали його згори. Однак ця мана швидко щезла; чорний птах пролетів крізь голову чорнявої, там, де в неї мали бути вуста, якби вона їх мала, і глузливо закрякав; мить — і жінок, які стежили за його подорожуванням, не стало, а разом з ними зникло й відчуття реально існуючого, зникли й спогади про щось непережите, і зостався тільки туман, імла та вітер, який завивав у вітті дерев.

Юродива закрутилася й попросила: — Прикрий мене.

Він зробив, як вона сказала, і поїхав далі, назустріч своїй рідній землі, яку покинув майже рік тому і тепер марне, — ох, як марне! — сподівався, що після всіх своїх карколомних пригод знайде той мир і спокій, який заблукана дитина знаходить у материнських обіймах.