Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 60

Герцог зітхнув і схилився над шахівницею; немовби бажаючи пересвідчитись, чи партія, яку вони щойно зіграли з Петром, і справді закінчилася внічию, він почав ганятись за власним слоном Петровою турою, і при цьому провадив далі:

— Зі смертю capitano di giustizia і зняттям Божого прокляття з моїх володінь та з мого народу ми, наскільки це можливо, взагалі припинили допити безпосередньо в катівнях, до яких capitano вдавався так часто, так широко й так жорстоко, що ніхто не міг цього уникнути, і життя в Страмбі стало просто нестерпне; а це була помилка, отож добре, що я в цьому навів лад. Але цей правильний хід має ті незручності, що численні таємні донесення, які я одержую й зосереджую в своїх руках, мені неясні, і я блукаю навпомацки. Ось, приміром, така деталь: цієї ночі між десятою і дванадцятою годиною начальник варти біля брами Сан—П’єтро повинен випустити, розумієте, випустити з міста самотнього вершника на пароль «Dolce far niente».[87] Що це може означати?

— А від кого він отримав такий наказ? — запитав Петр.

— Я міг би в нього про це запитати сам, — зітхнув герцог, — але боюся, що такі розпити потягли б за собою цілу низку нових запитань, тобто арештів і катівських допитів. Через те буде краще, якщо ви накажете кільком надійним людям непомітно стерегти браму ззовні; хай вони того вершника, якщо він поїде, як слід роздивляться.

— Я вважатиму для себе за честь виконати наказ вашої високості, — сказав Петр, — хоч, як на мене, тут ідеться тільки про один з незліченних невинних епізодів, котрі завжди траплялися й траплятимуться, поки чоловіки будуть займатись браконьєрством у чужих лісництвах, а жінки будуть солодкими й знадливими. Dolce far niente й опівнічна втеча з міста — це сюжет, гідний самого Боккаччо.

— Так і я спершу був сприйняв цю звістку, — відповів герцог, — і так її зрозумів і розумів би аж до цієї хвилини, якби не те, що Гамбаріні запросив вас, Петре, сьогодні ввечері до себе додому.

— Дозволю собі висловити захоплення з приводу поінформованості вашої високості, — сказав Петр. — І все ж на свій сором признаюся, що не вловлюю зв’язку між запрошенням, надісланим мені, і чиєюсь пригодою, яку я відважився порівняти до одного з сюжетів Боккаччо.

Герцог хвилину помовчав, а тоді відповів:

— Я поясню вам це коротко й напрямки. Я сподівався й з твердою упевненістю очікував, що Гамбаріні в останню хвилину, коли змову буде підготовлено настільки, щоб її можна було почати, спробує переманити вас на свій бік.

Серце в Петра закалатало. «Кінець манівцям, — подумав він, — годі ходити коло та навколо».

— Я маю щодо цього великий сумнів, — відповів він. — Гамбаріні знає, що я не можу перейти на його бік, бо йому відомо, що я люблю дочку вашої високості.

Герцогом обличчя лишилося незворушним.

— Ні, Гамбаріні цього не знає, — відповів він. — Йому відомо тільки те, що ви упадали коло неї, а це не одне й те саме. Гамбаріні — хлопчисько, тому не може знати людей так, як знаю їх я. Він напевне гадає, що ви діяли з розрахунку й що врешті—решт вам байдуже, якими шляхами ви досягнете успіху і влади.

— За шість років наших дружніх стосунків, — заперечив Петр, — Джованні не раз міг переконатись, що я не з тих, хто змінює свої погляди. Через те я гадаю, що він спробує скоріше прибрати мене, ніж переманити на свій бік.

— Це з його боку було б необачно й передчасно, оскільки ви, маркграфе, в Страмбі надто популярна особа, — сказав герцог. — Але люди й справді часто діють необачно, і через те я раджу вам не йти сьогодні до нього, пославшись на невідкладні службові обов’язки.

— Ваша високість справді чудовий знавець людей, — відповів Петр, — але оскільки ви знаєте, що я не можу відмовитись від слова, яке колись дав, то цю пораду висловили, мабуть, жартома. Та річ не тільки в даному слові. Мені справді дуже цікаво, що ж замислив цей штукар.

Герцог зітхнув.

— Я потерпаю за вас. Ви вчините мудро, якщо наливатимете собі вина тільки з тієї посудини, з якої наливатиме собі й він, так само як я відтоді, як граф Одоріко Гамбаріні велів отруїти моє вино перед сном, ділюся своїм трунком зі слугою, котрий його мені приносить. Але ви щойно згадали про мою дочку. Так, з вашого боку це був блискучий хід, що ви почали упадати коло неї, а я припустився помилки, відіславши Ізотту до Рима.

— До Рима? — вражено вигукнув Петр.

— Атож, до мого кузена кардинала Тіначчо. Я гадав, що зміна середовища й зустрічі з новими і цікавими людьми підуть їй на користь, а головне — вона забуде короткий романчик, який ви, блискучий шахіст, розіграли з нею. Проте я недооцінив свою дочку, принизив її гордість і силу характеру. Вона не примирилася з насильством, яке ми над нею вчинили, уперлася, що вас, маркграфе, не перестане любити й що воліє вмерти, ніж викинути вас зі свого серця й зламати слово, котре вам дала. Ви виграли свій хід, а я свій програв.

— Ваша високість, — сказав Петр, — мабуть, з памороч—ною впевненістю чекає, що я запротестую проти виразу «хід», до якого вдається ваша високість, говорячи про мою палку любов до дочки вашої високості, принцеси Ізотти. Аж ніяк ні. Принцеса Ізотта — наслідниця трону, й тому, якщо я відважився глянути на неї, цей погляд можна назвати «ходом», зовсім не рахуючись із тим, що коли нашими шаховими ходами й керує розум, то я, навпаки, в ці незабутні хвилини весь свій розум пригнітив і діяв тільки у згоді з божевільним і недозволенним спалахом своїх почуттів — божевільним і недозволенним без перебільшення, бо я, як вашій високості, напевне, відомо з тих дружніх повідомлень, котрі про мене поширював граф Гамбаріні, — син шарлатана, а з боку матері — онук холощія.

— Так, ця обставина нам вельми добре відома, — сказав герцог.

— Через те, — вів далі Петр, — нехай ваша високість дозволить мені скромно, але з деяким подивом запитати: чому ваша високість зводила двічі, що виключає припущення помилки на слові, назвати мене маркграфом?

— А тому, що я не можу віддати свою дочку за сина шарлатана й онука холощія, поки той син шарлатана й онук холощія не стане бодай маркграфом: не можу я її віддати й за ад’ютанта начальника міської залоги, поки цей ад’ютант не стане генералом.

Відтак герцог розповів Петрові, що маркграфство Страм—ба, яке сто п’ятдесят років тому заснував його предок Вітторіно д’Альбула, виникло внаслідок об’єднання кількох папських ленів, куди, однак, уклинилася область під назвою Трезанті, верховним володарем якої є не папа, а імператор. Оскільки область Трезанті не підвладна папі, то її не занесено й до списку областей, які приносять папі прибуток, тим часом як Страмбу трохи пізніше було піднесено в ранг герцогства; отож Трезанті й досі залишається маркграфством; такий прецедент, тільки навпаки, вже мав місце: свого часу маркграфові феррарському імператорським указом було присвоєно титул герцога Модени і Реджії, які вважалися імператорськими ленами, тим часом як присвоєння йому титулу герцога Феррарського залежало від рішення папи. Він, Танкред д’Альбула, — герцог Страмби й маркграф Трезанті в одній особі, і немає підстав, чому б він не міг відступити маркграфство Трезанті кому захоче, скажімо, нареченому своєї дочки, так само як немає підстав, чому б він не міг відмовитись на його користь від свого звання генерала й головного начальника над страмбським військом.

Герцог підвівся і подав Петрові руку; той підвівся й собі.

— Цей хід я ретельно обміркував, — сказав герцог, явно розчулений, — бо особисто я не знаю й не бачу мужа, достойнішого за вас, Петре, котрий зміг би вивести Страмбу зі стану розброду і хаосу, які в ній почалися, і зберегти мій трон для Ізотти та майбутніх моїх нащадків. Спершу я хотів був відіслати вас до Рима, щоб ви особисто супроводжували мою дружину й Ізотту, вашу Ізотту, під час їхнього повернення додому, але тепер боюся, що ваша присутність у Страмбі буде найближчим часом більше ніж необхідна, і через те я радше пошлю туди гінця. А тепер ідіть і будьте обережні; будемо сподіватись, що ще не пізно.

87

Солодке неробство (іт.)