Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 68

68

Поки вони їхали клусом, супроводжувані Гіно й Пуччо, гарною рівною дорогою, облямованою рідкими старими пініями, Петр докладно переповів капітанові свою розмову з герцогинею, не обминаючи й таких подробиць, як інтер—меццо з перснем, котрий йому з веління герцогині довелося позичити юродивій Б’янці і який та засунула в рот, так що він потерпав, аби вона його не проковтнула. А коли він дійшов до того моменту, де Б’янка розкрила перстень і розсипала на білий мармур якийсь блискучий червоний порошок, напевне, отруту, що її пан Янек носив при собі про всяк випадок, Петр зупинився, скрикнув і обома руками схопився за голову.

— Але ж це зовсім не отрута! Мій батько ніколи не носив при собі ніякої отрути, інакше він нею неодмінно скористався б! Це була не отрута, це був Філософський камінь!

Він завернув коня й, мов навіжений, помчав назад до містечка Орте.

«Ні, сьогодні в мене явно нещасливий день, — подумав капітан д’Обере. — Спершу пожерли всі мої paupiettes, потім мене витурили з війська, і нарешті мій compagnon[106] зсунувся з глузду».

Однак він теж завернув коня й помчав наздогін за Петром.

«Червоний, з перламутровим полиском», — згадував Петр, щодуху женучи конем назад. Червоний, з перламутровим полиском; такий, здається, має вигляд Філософський камінь, винаходу якого пан Янек присвятив більшу частину свого життя, так, здається, описують його початківці, яким пощастило його винайти. «Червоний, з перламутровим полиском, але будь обережний — він вибухає у вогні». Порошок, який юродива Б’янка розсипала з Петрового персня, був червоний і блискучий; а герцогиня звеліла його підмести й укинути в піч. Але можливо, що піч тоді вже встигла вихолонути. Або, можливо, служниця не виконала точно наказ своєї синьйори і висипала зметений порошок із совка в ящик, який стояв біля печі. Якщо Петр устигне вчасно проникнути до кухні єпископського будинку, то, можливо, він іще щось урятує, адже того порошку висипалася малесенька крихточка. Хоч Петр завжди виказував свою явну незацікавленість до батькової роботи, він усе ж таки не забув, що Філософський камінь діє так само, як Філософський батіг, а це означає, що при перетворенні олова в золото вистачить малесенької крихточки Каменя, щоб реакція відбулася, точніше кажучи, того Каменя й не повинно бути більше, ніж малесенька крихточка, щоб реакція завершилася без перешкоди. Петр чітко пригадав свою останню розмову з батьком. «Філософський камінь — субстанція, така страхітливо небезпечна, — сказав йому пан Янек, — що нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, не довірю, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…»

Тут Петр перепинив пана Янека, мовляв, йому нічого не треба, навіть цієї малесенької крихточки. Але якби він був не перепиняв батька, то цілком імовірно, що той цю фразу був би закінчив такими словами: — «…заховано в порожнині персня, котрий я щойно надів тобі на палець».

Щастя, що він не докінчив цю фразу, бо імператор, який підслухував біля каміна, був би схопився й за цю малесеньку дещицю.

Петр мчав прудко, наче вітер, припавши обличчям до гриви свого коня, якого шмагав, скільки мав сили, але саме в той момент, коли він наблизився до перших садиб, що приліпилися до фортечних мурів довкола містечка Орте, над дахом єпископського будинку, який чітко вимальовувався на тлі темно—синього неба, бо він на цілий поверх здіймався над сусідніми будинками, звився сліпучо—ясний стовп оранжевого вогню, супроводжуваний розкотом грому.

Коли капітан д’Обере зі своїми вояками наздогнав його, Петр стояв на краю шляху, його побите обличчя спотворював вираз досади, а сам він розглядав якийсь маленький предмет; наблизившись, капітан побачив, що це розкритий перстень—печатка, якого Петр носив на пальці.

З боку містечка долинав тупіт і крики людей, що збігалися до місця вибуху, над яким здіймався рівний стовп бридкого диму, внизу тонкий, а вгорі — розширений, неначе капелюх, так що скидався на гриб, який виростав із чорної, потворної діри, що зяяла в даху єпископського будинку на місці димаря, котрий щез невідомо куди.

— Кара господня, — сказав селянин, який поганяв до містечка свого мула, нав’юченого двома великими, натоптаними мішками. — Єпископа забрав сатана. Сатана завжди забирає грішників через димар, коли перевершиться міра їхньої підлоти. І єпископ це цілком заслужив. То був негідник з негідників. Він брав із мене два скудо орендної плати за нивку завбільшки з долоню.

І безжалісними ударами палиці він почав підганяти свого сполошеного мула, щоб якомога швидше дістатися до місця події й на власні очі побачити, що ж там сталося.

— Що все це означає? — запитав капітан жалісливим голосом. — Чому цей rustand[107] вважає, що єпископа забрав сатана? Чому не кардинала і не герцогиню? Це була б справедлива відплата за те, як вони з нами повелися.

— Сатана не забрав ні єпископа, ні кардинала, ні герцогиню, — відповів Петр. — Сатана здійняв у повітря величезний скарб, за який ми могли б купити десять Страмб і маркграфство Трезанті на додаток. Але, на щастя, дещо від цього майна вціліло, завдяки тому, що Б’янчині губи були вимащені солодощами й що цими губами вона облизувала мій перстень.

— Mon Dieu,[108] — засмучено зітхнув капітан. — Fou. Decidement fou. Навіженець. Справжнісінький навіженець.

— Завдяки цьому, — вів далі Петр, — до мого персня приліпилося шість дрібочок Філософського каменя, а ще чотири дрібочки лишилися всередині, на завісі вічка. Разом маємо десять дрібочок. З допомогою цих десятьох дрібочок ми зможемо виготовити десять тигельків такої речовини, яку ніхто в світі не відрізнить від справжнього золота. Я бачив це на власні очі й пам’ятаю, яким завбільшки має бути цей тигельок. У кожен з них уміститься, скажімо, півтора фунта води. Але олово, наскільки я пам’ятаю, більше ніж у десять разів важче за воду. Це означає щонайменше сто п’ятдесят фунтів, або вагу чоловіка в тілі, а за сто п’ятдесят фунтів золота ми спорядимо військо, яке рознесе фортечні мури Страмби, наче іграшкові. Якщо не помиляюсь, капітане д’Обере, ми знову врятовані. Я знаю, що ви носите з собою все необхідне й, очевидно, цизорик теж; будь ласка, позичте мені його, щоб я зміг перемістити ці шість неоціненних дрібочок Каменя, прилиплих до вічка персня, всередину, під вічко, де вони будуть у безпеці.

Увечері ще того ж таки дня коваль на ім’я Карло Сергуїді, чесний муж, який справляв своє суворе, як кажуть, чорне ремесло на околиці рідного села Монтератоне, що неподалік від Рима, був ушанований і здивований візитом двох шляхетних рицарів явно родовитого походження; один із них був іще зовсім молодий, другий теж не дуже старий; їх супроводжували двоє вояків у незнайомій формі; вони нічого від нього не вимагали, анічогісінько, хіба що попросили віддати ненадовго в їхнє розпорядження свою кузню з роздмуханим горном, бо, мовляв, їм треба приготувати якесь незвичайне зілля, і щоб він їх не турбував. За цю послугу вони запропонували йому два скудо, тобто набагато більше, ніж коштувало б підкувати їхніх чотирьох коней, і ще два скудо на додаток, якщо він мовчатиме й подбає про те, щоб вони спокійно робили й завершили свою справу, якби хтось спробував їм перешкодити, або підглядав, або якось заважав.

Ковалеві ця пропозиція видалася непевною, бо він уже трохи знав цей світ, і він подумав, що синьйори, мабуть, задумали якусь капость, але коли вони підвищили плату до трьох скудо на руки і три — на прощання, він сказав собі, що синьйори зрештою завжди роблять самі капості, тож буде цілком справедливо, коли він, Карло Сергуїді, матиме з цього хоч якусь користь. І тоді він впустив Петра і капітана д’Обере, — бо, уявіть собі, це були вони, — до своєї кузні й показав їм, як дмухають міхами, що, звісна річ, було зайве, бо Петр, син алхіміка, чудово знав, як поводитися з такими речами. Відтак він сів перед замкненими ворітьми кузні, щоб віднадити можливих замовників вивертом — мовляв, у нього поламалося ковадло, або вирвався зі сволока гак, або щось у цьому дусі; бо це був муж не тільки порядний, але й тямковитий. Гіно і Пуччо вартували біля двох віконець кузні. Петр і капітан узялися до роботи.

вернуться

106

Компаньйон (фр.)

вернуться

107

Тюхтій (фр.)

вернуться

108

Боже мій (фр.)