Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 77

Папа, про якого саме йшла мова, увійшов в історію християнства тільки тим, що спотворив композицію базиліки святого Петра, наказавши переробити план, котрий спочатку мав обриси грецького хреста, на хрест латинський, чим зруйнував гармонію пропорцій і обтяжив її гігантським фасадом, на якому красувалося троє імен — двоє написаних маленькими літерами, — святого Петра і Христа, і одне — величезними — його, папине. Це був чоловік високого зросту, плечистий, який, за одностайним твердженням літописців, особливо імпозантно виглядав у просторому святковому облаченні; обличчя в нього було гладеньке, повне, з ледь помітними сивими вусиками над яскраво—червоними хтивими губами і рідкою, тупою борідкою; чоло високе, спокійне, а маленькі очка завжди сльозилися й мружились, немовби їх безперестанку подразнював ядучий дим. Одягнений він був у білу сутану і довгий мереживний стихар.

Папа прийняв Петра сам у малому залі для аудієнцій у палаці святого Петра, сидячи на позолоченому троні, без сумніву, змайстрованому спеціально для нього, бо нагорі цей трон був оздоблений знаком його роду — орлицею з розпростертими крильми, що ширяла над головою кумедного дракончика зі шпичастими крильцями, який присів на жаб’ячих ніжках з орлиними кігтями, й довгим язиком, котрий він вистромив з усміхненої, роззявленої пащі. Над щитом, там, де звичайно виблискують коштовності, було зображено два схрещені ключі святого Петра й папську тіару. По праву руч від папи висіла зелена, вишита золотом стрічка, прикріплена до дзвінка над його головою; на лівому бильці трону, на якому спочивала невелика, пухла папина рука, на грубій шворці, просунутій через дві дірки, висіла табличка з написом:

«Я — НЕ П’ЄТРО КУКАН ДА КУКАН».

Щойно за Петром зачинилися двері, куди його ввів, низько вклонившись при цьому, так званий clericus Aquilanus, клірик Римського орла, інакше кажучи — папин особистий слуга, camerier segreto, чоловік пихатий і впливовий, без чийого посередництва ніхто не отримував аудієнції у Його святості, Петр наблизився до трону належними pas du courtisan і, приклякнувши на ліве коліно, поцілував annulus piscatorius — папин перстень з печаткою, на якому було зображено святого Петра на риболовлі. Відтак він підвівся, відступив на крок і запитально глянув на папу з невинним усміхом наївної молодості, що, як він знав з досвіду свого недовгого, зате багатого на пригоди життя, завжди прихиляло до нього людей і викликало в них симпатію.

— Ти Петр Кукань із Кукані, — мовив папа, ніби підтверджуючи те, про що йому тільки—но доповів клірик Римського орла.

«Увага, Петре, зараз знову настає хвилина, коли ти повинен parlare benissimo, як казала прекрасна Фінетта», — подумав Петр.

І його пойняло дивне, проте аж ніяк не неприємне почуття, що звідкись згори на нього з усміхом дивляться милі чорні очі чарівної господині «У павичевого хвоста» у Страмбі, і він своєю найвишуканішою латиною відповів таке:

— Я не зовсім схопив, Ваша святосте, як мені тлумачити щойно вимовлені Вами слова: як безумовне й категоричне з’ясування моєї особи чи—як запитання, на яке належить з запалом і по щирості відповісти непохитне «так» або «ні». Отож, виходячи з того, що постало перед моїм зором на мосту Сан—Анджело, і з того, що я бачу на бильці трону Вашої святості, я можу судити, що Ваша святість не вважає питання про з’ясування моєї особи безповоротно й незаперечно вирішеним, і через те слова Вашої святості належить сприймати як запитання. І я відповідаю: Так, я Петр Кукань із Кукані.

Папа, трохи приголомшений цим водоспадом приємно модульованої латини, яку Петр виплеснув одним духом, мовив з відтінком задоволеної усмішки на обличчі:

— От і гаразд, саме це я й хотів від тебе почути. Але навіщо стільки слів?

— Бо я усвідомлюю, — відповів Петр, — що Ваша святість — не тільки смертна людина, але й намісник Божий на цій землі, і що Ваша святість через те бажає чути більше, ніж нехитру й голу людську правду. Певна річ, для спілкування людини з людиною цілком достатньо, коли вони кажуть одна одній правду, яку doctor angelicus Фома Аквінський називає правдою виреченою, або правдою слова. Та, як відомо, крім правди виреченої, або правди слова, існує ще одна правда — правда тонша й глибша, правда Бога, себто така правда, яку бачить сам Господь і назирає в серці кожного з нас; саме цю і ніяку іншу правду належить підносити увазі й на суд Вашої святості. І в сенсі цієї другої, вищої правди треба відповісти: «Так, я Петр Кукань із Кукані, але не без деякого застереження й крихти непевності».

Зморщивши своє високе біле чоло, папа сказав:

— Промова твоя, гаданий Петре з Кукані, свідчить про кмітливість, якою ти обдарований, але разом з тим і про незмірну нерозважність, бо, як ти сам добре розумієш, від з’ясування твоєї особи залежить твоє життя, отже, виходить, що ти тут заграєш із чимось таким, що для твого буття чи небуття надзвичайно суттєве. Ну, то як? У розумінні виреченої правди ти — Петр із Кукані, а в розумінні правди вищої — ні. Як це пов’язати?

— Суть справи в тому, Pater Beatissimus, — відповів Петр, — що наймення Петр із Кукані — наймення дворянське, яке, безперечно, передбачає існування маєтку під назвою Кукань, звідки походить мій рід. А проте на всьому білому світі, либонь, не знайти села, фортеці, града чи замку, позначених такою назвою. Мовою моєї вітчизни, Богемії, столиця якої — Прага — була імператорською резиденцією, слово «кукань» означає кошик з гніздом для квочки.

За всю історію палацу святого Петра, мабуть, не було ще такого випадку, щоб хтось в одному з його неприродно пишних покоїв заговорив, nota bene, латиною, про щось таке буденно нікчемне, як кошик з гніздом для квочки, через те папа, почувши це, спершу широко розплющив свої примружені очі, а відтак відкашлявся й, стримуючи сміх, вигукнув:

— Як—як?

І Петр, дивлячись просто в почервоніле обличчя Його святості, всміхнувся своєю чистою усмішкою недосвідченої юності:

— Кошик з гніздом для квочки, Pater Beatissimus, моєю рідною мовою це і є «кукань», а оскільки я не походжу з квоччиного гнізда, то в розумінні Божої правди я і не з Кукані. Насамперед мій батько не був дворянин, він був усього лише бідний алхімік і звіздар, а також знахар і парфюмер, який знався й на приготуванні бальзамів та ліків, а його милість імператор за певні особисті послуги подарував йому дворянський титул з додатком «із Кукані», по—людському — тільки по—людському — нітрохи не замислюючись над тим, що прийменник «з» поєднується з містом, звідки хтось або щось прибуває чи походить. Однак не можна прибувати чи походити з міста, яке не існує.

Папа хвилину помовчав, усміхаючись, а коли заговорив, то з виразу його обличя було видно, з якою насолодою він утішається кожним словом своєї блискучої латини.

— Не треба мати особливу гострість розуму, щоб зрозуміти, Петре з Кукані, що твоя сумлінність у питаннях правди викликана передусім бажанням сяйнути перед Моєю святістю ефектною ораторською промовою, ефектною, підкреслюю, і не більше, бо твої слова хоч і були плавні й приємні на слух, однак їм бракувало будь—якої наукової цінності. Та нехай, я люблю людей проречистих, а ти, Петре, тут показав себе eminenter,[133] що я ціную ще вище, знаючи, що ти зовсім недавно впав з вежі, і будь—кого іншого це позбавило б дару мови на довгий час, якщо не назавжди; але якщо я, як уже сказав, люблю людей проречистих і кмітливих, то не менше мені імпонують і люди витривалі й уперті, і тим краще, якщо всі ці риси поєднуються в одній особі. Навіть більше — я можу втішити тебе, Петре Куканю з Кукані, повідомленням, що й болюче питання з’ясування твоєї особи, здається, вирішене, бо я не такий простачок, аби покликати до свого трону пелехатого парубка, який щойно впав із вежі, і питати його, чи він і справді той, за кого себе видає, і всі свої дальші дії грунтувати на його запевненнях, що він дійсно ним є. О ні, в жодному разі; у моїй канцелярії записується і регулярно реєструється все, що коїться в світі, над яким я владарюю як намісник Божий на землі, так само, як і все, що відбувалося за часів моїх попередників, — між іншим, навіть усі підвищення в дворянський стан, які робилися з волі й наказу імператора, бо мені ще до того, як ти ввійшов до цієї зали, було добре відомо, що й справді існував празький алхімік на ім’я… підкажи мені…

133

Блискуче (латин.)