Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 26

4. Тощо…

«Літописні зводи» тисячами заполонили російську історичну науку, а одиничні першоджерела зникли безвісти. І змусили нас вірити цьому фокусові й облуді.

У цьому розділі повернемось у XIII століття суздальської землі, яке так цікавило Катерину II, дуже таємничий період в історії Російської держави. я б навіть сказав — найбільш прихований. Дослідимо, який ще «доважок брехні» залишили в спадщину нащадкам великоросійські «автори історії». Адже саме там був початок становлення Московії її «державними зачинателями».

Сподіваюся, ми пам'ятаємо, як незадоволена була Катерина II з утечі князя Володимира Юрійовича від татаро-монголів і його загибелі на річці Сіть. Однак, за джерелами великоросів, на Сіті загинув і великий Володимирський князь Юрій Всеволодович.

Читаємо: «Юрій Всеволодович… Великий князь Володимирський…у 1218–1237 рр. Загинув у 1238 р. в битві з татаро-монголами на річці Сіть» [25, с. 249].

Слова про «битву» — вимисел сучасних «байкарів історії» імперії.

Складається враження, що саме на річці Сіть, утікаючи від військ Батия, склали свої голови суздальські князі. Однак це не так. Більшість із них залишилися живі, здавшись на ласку прибульців. За моїми припущеннями, залишився живий і Юрій Всеволодович. Є стосовно цього згадка у всесвітній історії. Однак питання не принципове, до нього ми повернемося пізніше.

Зараз вивчимо міфи, складені на потребу імперської величі. Навіть читаючи тільки ці вимисли, побачимо, якими міфами огорнули свою історію «найманці» імператриці. Ось як «великий співець величі Московії» М. М. Карамзін розповідав про зайняття великокнязівського Володимирського престолу Ярославом Всеволодовичем навесні 1238 року, коли війська Батия ще «гуляли» по землі ростовсько-суздальській, а точніше — по землі Моксель:

«Батий, немов переситившись убивствами і руйнуваннями (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.), відійшов на якийсь час у землю Половецьку, до Дону, і брат Георгія (Юрія. — В. Б.) Ярослав — у надії, що буря минула, — поспішив із Києва у Володимир прийняти гідність Великого Князя» [1, том III, с. 158].

Як бачимо, складали по-мудрагельськи: їде з Києва самовільно посісти престол. З'явився хазяїн.

А далі, з писань того ж автора, відбулися ще більш неймовірні події. Прибувши у Володимир, Ярослав Всеволодович без відома нового хазяїна землі — Батия і його баскаків, саджає на удільні князювання своїх молодших братів, що якимось дивом залишилися живі, і, як нас намагаються переконати, встановлює власні порядки.

Послухайте:

«Ярослав приїхав панувати над руїнами і трупами… Ще на дорогах, на вулицях, в обгорілих церквах і домах лежало безліч мертвих тіл… Відновивши спокій та благоустрій, Великий Князь віддав Суздаль братові Святославу, а Стародуб Іоанну» [1, том IV, с. 161].

Як у той принизливий час стало можливим самовільно здобути великий князівський престол, — знають тільки російські історики. Суздальські селища спалені й зруйновані, народ чи то знищено, чи забрано в полон, чи він просто втік у ліс, — але великий князь, як бачимо, «негайно сів на престолі». Негоже бо «великоросові» бути без «государя».

Російському історикові нічого не варто закинути в оповідь «доважок брехні». Я вже не кажу про саму концепцію оповіді. Як бачимо, навіть виклад тексту не містить елементарної логіки. Нас намагаються переконати, що татаро-монголи лише прийшли, пограбували і пішли. Однак це свідомий «доважок брехні» в оповіді.

Згадаймо, як уперше зустрілися князі з прийшлими:

«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх (татар. — В. Б.)… і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. «Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша» [1, том III, с. 152].

Як бачимо, татаро-монголи не були тимчасовими правителями, вони приходили надовго і воліли мати данину постійну. Багато ростовсько-суздальських князів прийняли ці умови. Я вже наводив слова Л. М. Гумільова, як «інші міста здалися (Батию) на капітуляцію, і їх пощадили». Але в часи катерининські подібні думки «про капітуляцію» вважалися гріховними і замовчувалися.

Однак істина в тому, що татаро-монголи були дбайливими господарями і не стали руйнувати й палити селища, які здалися їм, та знищувати князів. Усі вони стали ординськими підданими, для чого були залишені, крім князів, баскаки та інші татарські управителі.

Послухаймо свідка тих часів:

«Башафів (Баскаків), або намісників своїх, вони ставлять у землі тих, кому дозволяють повернутися (на князівство); як вождям, так і іншим слід коритися їхньому мановінню…» [8, с. 34].

Тому посідання великокнязівського престолу Ярославом Всеволодовичем, слід гадати, відбувалося за зовсім іншим сценарієм. Про це поговоримо нижче у розділі.

Тим часом спробуємо дослідити питання, де княжив Ярослав Всеволодович безпосередньо перед навалою Ватия. І в цьому, здавалося б, зовсім не принциповому пиганні вкотре бачимо «доважок брехні» — великоросійська еліта намагалася сховати принципову істину тих далеких часів.

Насправді князь Ярослав Всеволодович ніколи в Києві не княжив, а 1237 року, до навали татаро-монгольських військ, тихенько сидів у одному з уділів володимирсько-суздальської землі.

Ось підтвердження з російських джерел:

«Ярослав Всеволодович… княжив у Переяславлі-Руському, Рязані, Новгороді. У 1238 р., після загибелі Юрія (брата), став великим князем Володимирським» [25, с. 249].

Ось і друге підтвердження:

«Ярослав Всеволодович… За заповітом батька отримав Переяславль Залеський… Після загибелі від монголо-татар Юрія Всеволодовича став вел(иким) кн(язем) володимирським» [9, том ЗО, с. 554].

Жодне з російських джерел не подало самого процесу посідання престолу. Звичайна міфологія: прийшов, побачив, переміг.

У давньому перебігу подій треба очистити зерно від полови. Російські історики, читаючи першоджерела (катерининська «Комісія»), знали, що насправді сталося з князем Ярославом і його братом Юрієм, але словом про те не прохопилися. Усі їхні «твори» повинні були приховати істину. Катерининська «Комісія» і наступні її «наслідувачі» свідомо замовчували найголовніший період в історії ростовсько-суздальської землі. Вони ані слова не сказали читачам, які князі «здалися на милість переможців», хоча таких князів було багато. Серед словесного сміття заховали першу зустріч (чи у Володимирі, чи в Рязані) Батия і його полководців із поваленими князями. Будь-яка мисляча людина розуміє: всі ростовсько-суздальські князі, що залишилися живі, ще 1238 року постали перед ханом для визначення своєї долі.

То навіщо М. М. Карамзін у своїй «Історії» і Катерина II у своїх «вправляннях» запустили «доважок брехні» в оповідний перебіг подій? Відповідь на це питання докорінно змінює споконвічні принципи походження Московії. Змінює саму суть того, що відбувалося в ті роки. Тут як кажуть, було що приховувати і було чого позбуватися.

Підкоривши народ і завоювавши Володимирсько-Суздальське князівство, татаро-монголи, природно, не покинули своїх завоювань напризволяще. Інакше який сенс було їх підкоряти. Поза сумнівом, хан Батий після відводу військ із ростовсько-суздальської землі залишив на ній своїх управителів.

Тим паче, ми повинні пам'ятати (і професор Л. М. Гумільов це підтверджує), що більшість селищ суздальської землі добровільно скорилися ханові Батию. А, здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими і непошкодженими. Без сумніву, серед тих, хто здався та підкорився татаро-монголам, був князь Ярослав Всеволодович, що сидів в одному з уділів. Можливо, здався і Юрій. Бо князів, які навіть не піднімали зброю проти хана Батия, а тільки втікали від нього, наздогнали на річці Сіть і знищили. Та серед них князя Ярослава не було.