Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 36

«У 1272 р. Василь Костромський став великим князем Володимирським (одержав ярлик на престол від хана Менгу-Тимура. — В. Б.). За нього був проведений другий татарський перепис» (населення. — В. Б.) [25, с. 251].

Як тільки Василь посів великокнязівський престол, настали великі чвари в землі суздальській: спочатку між ним і синами Невського, а пізніше між самими синами Олександра. Чвари тривали багато десятків років. Але особливо варварськими й жорстокими були у вісімдесяті й дев'яності роки, до кінця століття. Сини Невського, як побачимо, не поступалися рідному батькові щодо мерзотних діянь і зрадництва. 158

Повернімося до Василя Ярославовича. Простежмо добре відому закономірність зі «смертю по дорозі».

«Через два роки, спокійні для Росії (йдеться про суздальську землю. — В. Б.), Великий Князь вирушив до Хана… і… після повернення з Орди помер у Костромі… засмутивши Князів і народ, який шанував у ньому Государя (людина у ханському ярмі, — виявляється, все-таки государ! — В. Б.) розумного й добродушного. В його часи чиновники Могольські зробили… загальний перепис люду у всіх Російських (треба розуміти: суздальських і новгородських. — В. Б.) областях для сплати данини» [1, том IV, с. 223–224].

І князь Василь був отруєний — «через непотрібність». Сталося це в 1276 році.

А навіщо М. М. Карамзін зробив із князя государя — знає тільки він. За Карамзіним, і з ярмом на шиї можна бути государем, — очевидно, володарем ханського двору. Надто вже прагне мати государя «байкар історії». Але ж государ був — сидів у Сараї!

Звертає на себе увагу той факт, що М. М. Карамзін ні в чому не засуджує князя Василя — він добрий. Таку оцінку князь отримав тому, що не вийшов за рамки подальїпих вигадок великоросів.

Після смерті князя Василя на арену суздальської землі виходять забіякуваті й продажні сини Олександра, так званого Невського. Навіть «автор російської історії» М. М. Карамзін змушений був визнати, що за всіх поневірянь народу після навали Батия, він, народ, лише відпочивав. Напасть прийшла разом із синами Олександра Невського. Послухайте:

«У такому (доброму. — В. Б.) стані було Велике Князювання (Володимирське. — В. Б.), коли Дмитро Олександрович (на той час старший син Невського. — В. Б.) зійшов (у 1276 році. — В. Б.) на престол, на нещастя підданих і своє, на сором віку і крові Героя Невського» [1, том IV, с. 226].

Не перелічуватиму безліч лих, які принесли на суздальську землю сини Олександра, так званого Невського.

Ось лише короткий перелік їхніх «заслуг» перед великим Володимирським улусом:

«Дмитро Олександрович (? — 1294), син Олександра Невського… 1276 р. став великим князем Володимирським. Проти нього виступав його молодший брат Андрій Олександрович, який у 1281, 1285 і в 1293 р. приводив на Русь (земля Моксель. — В. Б.) татаро-монгольські раті.

Андрій Олександрович (? — 1304), син Олександра Невського… У 1281 р. намагався захопити володимирський престол (як бачимо, це аж ніяк не государ, а тільки нахлібник. — В. Б.) у свого брата Дмитра. Поїхавши в Орду, він одержав там ярлик і татарські війська (ось воно — справжнє право на «Російське велике князювання» в суздальській землі! — В. Б.). Але Дмитро звернувся по допомогу до хана Ногая (помилка свідома, Ногай був темником! — В. Б.)… із його допомогою відновив своє становище. У 1285 р. А(ндрій) О(лександрович) знову розпочав ворожі дії, але невдало. У 1293 р. А(ндрій) О(лександрович) втретє привів на Русь (тільки в улус-землю Моксель. — В. Б.) татар і з їхньою допомогою зайняв великокнязівський престол, на якому пробув ще 10 років» [25, с. 252].

Вчинки синів Невського характеризують їх як ділків, позбавлених моральних принципів, жорстоких поневолювачів одноплемінників, нарешті, людей, одержимих виключно особистою вигодою.

Воістину народ був геніальний, сказавши: яблуко від яблуні недалеко падає.

Зраду брата і брехливі доноси на ближнього сини перейняли у Невського. Тут нічого не вдієш. Таких лиходіїв-спадкоємців породив вигаданий герой «російської землі».

Дуже симптоматично, що чесні люди сучасної Росії усвідомлюють необхідність перестати вірити історичним міфам, себто позбутися «доважку брехні» в імперській історії. Ось слова, нехай ще не до кінця усвідомлені, але чесно сказані ректором Російського державного гуманітарного університету професором Юрієм Афанасьєвим 1997 року:

«Ось князь Олександр Невський… бив і мучив російських людей аж ніяк не менше, ніж татари» [38, с. 14].

Дуже обережно й делікатно сказав професор про людину, яка лише в Новгороді «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». Професор намагався, гудячи, одночасно — вихваляти.

Я свідомо пропустив у вислові професора лише три слова: «святий і великий герой», бо, за логікою будь-якого земного цивілізованого народу, не може бути святою людина, котра не раз кромсала плоть віруючих у Бога одноплемінників. Це абсурд! Не можна, сказавши «а», не сказати «б», хоча сказати «б» забороняє Російська православна церква. Це її фарисейський вимисел про святість Олександра Невського. До Бога цей вимисел не має жодного стосунку.

Час навести бодай два приклади великого лиха, яке принесли в суздальську землю сини Олександра, так званого Невського. Страшний молох війни, гірший від Батиєвого, прокотився по землі народу Моксель від краю до краю з 1281 до 1293 року з примхи синів Олександра:

«Лестощами й дарунками піддобривши Хана, Андрій (син Олександра Невського. — В. Б.) одержав від нього грамоту (ярлик. — В. Б.) і військо, підступив до Мурома й велів усім Удільним Князям з'явитися до нього в стан (татаро-монгольський. — В. Б.) із їхніми дружинами… Здивований такою раптовою грозою, Великий Князь (Дмитро — син Невського. — В. Б.) шукав порятунку у втечі, а Татари, користаючись нагодою, нагадали Росії (Володимирському князівству. — В. Б.) час Батиїв. Муром, околиці Володимира, Суздаля, Юр'єва, Ростова, Твері, аж до Торжка, були розорені ними: вони палили й грабували доми, монастирі, церкви, не залишаючи ні ікон, ні посуду, ні книг, прикрашених багатими оправами (поцуплених у київських храмах Андрієм Боголюбським. — В. Б.), гнали людей юрбами в полон або вбивали… Переславль, удільне місто Дмитро ве, хотів оборонятися і був жахливо за те покараний, не залишилося жителя… який не оплакав би смерті батька або сина, брата або друга. Це нещастя сталося Грудня 19, у Різдво Христове церкви стояли порожні, замість священного співу чувся у місті лише плач і стогін. Андрій, лютий син батька настільки великого й люб'язного Росії, святкував сам із Татарами й, зробивши справу свою, відпустив їх із вдячністю до Хана» [1, том IV, с. 228–229].

Не слід гадати, що татаро-монголи приходили в суздальську землю тільки грабувати й убивати. Саме цю думку і прищеплювала нам сотні років офіційна Москва. Відверта неправда. На каральні набіги провокували татаро-монголів облудність і своєкорисливість князів. Князь вишукував компромат на свого родича, збирав свідків і дари й поспішно вирушав у Золоту Орду до хана, де компромат зводив у наклеп і жадав від хана справедливості. Природно, за підлі діяння спадкоємців Олександра Невського розплачуватися доводилося звичайному християнинові.

Золотоординські хани, як і будь-які правителі, жадали від своїх підданих — володимирських улусних князів (а статус їх був значно нижчий від татаро-монгольських баскаків) суворої покори законам Орди, чіткого збору й передачі данини до скарбниці хана, надсилання військових дружин для участі у військових походах. Князі ж були злодійкуваті, і підстави для доносу завжди були.

Лихо народу суздальської землі полягало ще й у тому, що брати Дмитро й Андрій задля особистих, корисливих вигод спиралися в Орді на різні військові сили: спочатку на законні війська хана, потім на війська темника, що відбився від ханських рук, Ногая (військовий чин, командував 10-ма тисячами війська).