Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 38

2. Будучи андою сина Батия — Сартака, що підтверджують російські історики, князь Олександр, так званий Невський, міг народитися не раніше 1228–1232 років. Таким чином, він не міг брати участь як керівник у Невській і Чудській сутичках. Встановлено також, що Чудська і Невська сутички не були доленосними в історії Московії, бо подібні сутички між новгородцями й псковитянами, з одного боку, і шведами, естами, литовцями, німцями, з іншого, після смерті князя Олександра відбувалися сотні разів із перемінним успіхом. Про це на десятках сторінок веде мову М. М. Карамзін у своїй книзі «Історія держави Російської». Та й наступні війни в Балтійському регіоні Івана Грозного, Петра І, Катерини II та інших, у тому числі Йосифа Сталіна, беззастережно підтверджують цю істину;

3. Князь Олександр, так званий Невський, став першим князем, який свідомо й заповзято забезпечив подушний перепис населення суздальської та новгородської земель, проведений татаро-монголами, чим втягнув усе населення до складу татаро-монгольської імперії й сприяв її господарському й державному становленню. Надалі (з 1252 року) князь, як і його спадкоємці, брати й сини, жорстоко і свавільно насаджували закони й порядки Золотої Орди, татаро-монгольські звичаї, саме татаро-монгольське поняття «державності» та «єдиновладдя».

І останнє: подаю читачам справжніх господарів — володарів і повелителів Ростовсько-Суздальських і Московського князівств із 1238 до 1357 року:

1. Хан Батий (Саїн) — (1238–1250)

2. Хан Сартак — (1250–1257)

3. Хан Берке — (1257–1266)

4. Хан Менгу-Тимур — (1266–1282)

5. Хан Туда-Менгу — (1282–1287)

6. Хан Талабуга — (1287–1290)

7. Хан Тохта — (1291–1312)

8. Хан Узбек — (1312–1342)

9. Хан Джанібек — (1342–1357)

Саме ці люди були прабатьками так званої російської державності. А суздальські й московські князі були у золотоординських ханів лише «хлопчиками на побігеньках». Тут великоросам нема сенсу лукавити. Хани і Рюриковичі були для корінного населення землі Моксель, а згодом — Московії, зайдами.

Частина третя

ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ»

Російська історична наука і, звісно, радянська, натхненно пропагували велике призначення Москви, її історичну місію «збирання землі російської», велике благо для скорених народів, «зібраних» у «землі російській».

Московити настільки увірували в цю неправду, що й нині, на початку XXI століття, продовжують усе ті ж «пісеньки» про інтеграцію, спільний захист кордонів, військові бази на землях суверенних держав, власні, доволі підтоптані, геополітичні інтереси.

Привідкриймо запилюжену завісу облудних міфів, погляньмо, як усе чинилося; якими методами й засобами коїлося «збирання землі російської»; наскільки та «зібрана земля» справді «великоросійська»; чи є в цих міфічних «одах» бодай дещиця правди; встановімо за допомогою імперських джерел весь хронологічний ланцюг вселенського світового розбою, вчиненого московськими правителями.

Отже, ми знаємо: до навали татаро-монголів Москви як поселення і як князівства не існувало. Саме татаро-монголи як володарі підкореної землі на знак найбільшої подяки Олександрові Невському дозволили його синам заснувати Московське князівство наприкінці жорстокого XIII століття. Навіть у суздальській землі Московський князь не міг плекати ілюзій стосовно отримання престолу великокнязівського. Отож, з кінця XIII століття московські князі почали діяти, як дуже м'яко сказано у професора В. О. Ключевського, «іншими засобами».

Ось ці «інші засоби»:

«Перший московський князь Олександрового племені Данило, за розповідями літописця… зненацька напав на

свого рязанського сусіда князя Костянтина, переміг його «якоюсь хитрістю», тобто обманом, узяв його в полон і відняв у нього Коломну. Син цього Данила Юрій у 1303 р., напавши на іншого сусіда, князя можайського, також узяв його в полон і захопив Можайський уділ у верхів'ях р. Москви, потім убив батькового бранця Костянтина і зберіг за собою Коломну… Московський князь — ворог всякому великому князеві, хай би хто він був: здавалося, сам ґрунт Москви плекав у її князях неповагу до колипініх понять і стосунків старшинства» [6, с. 138–139].

Ось вони, звички вовка, який нишпорить лісом, вишукує ослабленого й погано захищеного. Але цікаво інше. Жоден із російських істориків не замислювався над цим явищем московського бандитизму й не дав йому пояснення. Насправді все дуже просто: нащадки Олександра Невського, його сини, внуки, правнуки чудово пам'ятали, що їхній родовід почався з родичання з ханом Батиєм і його сином Сартаком. Вони могли одягти ярмо, одержуючи ярлик, могли валятися в пилюці біля ніг хана, але не могли вважати рівнею собі іншого Рюриковича. Такий парадокс поведінки московського князя.

А зараз послухаймо російських істориків і простежмо, як далі повівся Юрій, князь Московського улусу.

Ось що написав про це М. М. Карамзін:

«Як життя, так і кончина Андрія (1304 рік. — В. Б.) були нещастям для Росії (нагадую читачам — ідеться лише про суздальську землю. — В. Б.). Два князі оголосили себе його спадкоємцями: Михайло (Ярославович. — В. Б.) Тверський і Георгій (Юрій. — В. Б.) Данилович Московський» [1, том IV, с 249].

Звісно, перший зі згаданих князів був Юрієві дядьком і, згідно з чинними в ті часи законами, мав одержати ярлик на Володимирський великокнязівський престол. Але, як ми вже говорили вище, наприкінці XIII століття з'явився новий тип князів Рюриковичів, так звані московити, по-іншому — москвитяни, які вважали прийнятними для себе тільки закони Чингісидів.

Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи від дали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, яка жорстока кончина чекає на нього, він не став би суперечити князеві-московитові.

Але хан Золотої Орди Тохта, навчений досвідом, намагався зберігати чинні в Імперії закони й за традицією віддав ярлик на престол великого князя найстаршому в суздальській гілці Рюриковичів — Михайлові Тверському. Однак незабаром хан Тохта помер (1312 рік), і «на Ханському престолі запанував син його, юний Узбек». І знову запалали селища в землі Моксель, почалися нові чвари.

Доки великий князь Михайло був в Орді, де брав участь у торжествах з нагоди вступу на престол нового хана, давав йому клятву й підносив дари, доки заводив знайомства серед нового почту Узбека, московський князь Юрій Данилович підняв заколот у Новгороді проти Михайла Тверського. Причиною заколоту став наклеп князя-московита на Михайла, мовляв, той завищує кількість данини, яка збирається для татаро-монголів. Збунтувавши новгородців і дізнавшись про те, що Михайло Тверський іде разом із татаро-монголами втихомирювати бунт, князь Юрій терміново втік до хана Узбека, аби плести інтригу далі:

«… взявши з собою багаті дари, сподівався бути правим у такім судилищі, де головувало жадібне користолюбство» [1, том IV, с. 252].

Зауважмо, навіть у цих словах, які, здавалося б, засуджу ють князя-московита (їх я подаю з книги М. М. Карамзіна), «байкар історії» з жорстоким єхидством таврує хана за хабарництво, забувши затаврувати князя-інтригана.

І доки в землях суздальській і новгородській рікою лила ся людська кров, доки в безкомпромісній січі сходилися раті, князь Юрій усі роки сидів в Орді, полював і бенкету вав біля хана, догоджав, принижувався й усе нашіптував. І нашептав!

«Тим часом Георгій (Юрій. — В. Б.) жив в Орді, три роки кланявся, дарував і здобув, нарешті, настільки велику милість, що юний Узбек, давши йому старшинство між Князями… одружив його зі своєю улюбленою сестрою Кончакою» [1, том IV, с. 254].

Тут варто нагадати — саме хан Узбек примусово ввів мусульманську віру в улусах Золотої Орди. Тому як не намагалися нас переконати «байкарі історії» про прийняття Кончакою при вінчанні православної віри, це лише міф і бажання. Радше князь-московит, щоб остаточно схилити хана на свою сторону, прийняв мусульманську віру.