Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 17

Але, думаючи так, я не переставав жадібно “вслухатися” в запахи, вловлюючи і розпізнаючи все нові й нові. Незважаючи на їхню жахливу різноманітність, я вільно відділяв один запах від іншого, навіть найслабшого… Ніби нове відчуття у мені народилося. І в цьому відчутті тепер, коли переляк минув, не лишилося нічого тривожного.

І ще я відзначив, що бачу в пітьмі. Але бачу не зовсім звичайно. Наприклад, я пам’ятав, що відразу за наметом орхідея вдень світилася білими, як сніг, квітами. А нині ці квітки здавалися мені голубуватими. А сині й фіолетові ліани раптом засяяли жовтими плямами… Кожна травинка, кожен листочок випромінювали світло, іскрилися, наче я потрапив у незнайомий мені світ, в якому речі жили своїм особливим, відділеним від людини яшттям.

— Іди до нас, Усташ! — почув я голос капрала.

Він сидів з Ящиком біля вогнища, посередині галяви. Запах консервованого розігрітого м’яса різко вдарив мене по ніздрях, але я легко заглушив його, відкинув, хоча й сам не розумів, як це мені вдалося.

— Поглянь на перевертня, Усташ.

Якщо вони бачили так само, як і я, то недаремно дивувалися.

Пагорбок, що світився яскравіше від вогню, — ось що являв собою перевертень. Він палав, як маякова фара, і світлячки іскристою хмаркою танцювали над ним, кружляли, мов планети довколо сонця. І я мало не заплакав, тому що я, усташ Радован Мілич, кіллер, професійний убивця, давно вже позбувся подібних захоплень, а нині свято життя знову входило в мене, примушуючи думати про життя саме так, як про свято — барвисте, яскраве, повне світла, барв і запахів.

Світлячки роїлися навколо перевертня, і я подумав: “А може, ця істота зовсім не земне створіння? Може, воно з’явилося до нас невідь-звідки?.. Так, напевне так!.. Тому що земні істоти з першого дня створення поспішають озброїтися іклами, кігтями, отруйними залозами — рвати, гризти, боронитися! А перевертень нічого не має. Він тільки світився, та й годі!”

Запахи спалахнули з новою силою, і серед них з’явилося багато незбагненних, таємничих, яких я ніколи ще не чув. Були й неприємні, їх я відкидав. І ще такі, які лякали і водночас викликали захоплення, тому що в кожному ховалося щось напівзабуте, з чим я, виявляється, ніколи не розлучався… І під їхнім тиском моя зчерствіла жорстока душа зм’якшувалася, як сухар, ошпарений окропом.

І ще ці запахи були якось пов’язані з мерехтінням перевертня.

— Ти коли-небудь чув таке, Усташ? — запитав капрал.

Він сидів у траві, підібгавши під себе ноги, і, якби не захисного кольору сорочка і не татуювання на руках, його можна було б прийняти за провінціала на заміській прогулянці.

— Ти кажеш про запахи?

— Які запахи, Усташ? Звуки! — В капраловому голосі чулося мало не торжество, але він встиг і поскаржитися: — Правда, не всі звуки приємні… Ти не відчуваєі цього?

Я вирішив, що капрал п’яний. Хоч як напружува слух, але нічого, крім дзвону цикад, я не чув. Колір і запах — ось що визначало мій світ. І я так і сказав! І додав:

— Цикади — це на дощ…

Адже ні капрал, пі Ящик зовсім не знали, що само так кажуть у Хорватії…

— Цикади! — обурився капрал. — Цикади тільки заважають… Ти прислухайся… Ось шелест — сів на гілку птах… Він чистить дзьобом пір’я… Озирається… Йому не хочеться летіти… А ось звук небезпеки… О чорт! — вилаявся він і затулив пальцями вуха: — Знову кажан!.. Ящик, подай автомат!

— Не треба стріляти, — сказав Ящик по-французьки.

По-французьки!

В зеленувато-багряних спалахах я побачив приплюснуті щоки Ящика, і по запаху його тіла, по важкому, нездоровому запаху відразу встановив — він чимось хворий, і ще — він найстарший серед нас! І Ящик тут-таки ствердив:

— Так. Я — француз. Я із Нанта.

І я не здивувався… Просто увімкнув своє вміння керувати запахами, і щось надзвичайно ніжне, чого я раніше ніколи не знаходив, зійшло раптово на мене із серця джунглів. Я спробував визначити що, але капрал перешкодив:

— Усташ, ти надто галасуєш!

— Я мовчу, — заперечив я.

— Ти сам по собі галасливий! У тебе думки галасливі! Ти галасуєш дужче за перевертня, а він дзижчить, як аварійний трансформатор!

— Капрал каже правду, — відповів Ящик.

Саме відповів, тому що я хотів спитати його саме про це, але не встиг, не спитав. Ящик випередив мене.

— Авжеж, — пояснив він. — І я не знаю, не можу сказати, як це все виходить… Та я просто відчуваю, що саме ви хочете сказати. Ні, я не читаю твоїх думок, Усташ, але за секунду до почутого розумію суть ще не сказаного запитання… А ти?

— У мене запахи.

— Не дивуйся… Нічому не дивуйся… Йема нічого дивного у нашому світі… Навіть цикади знаходять одна одну по запаху, хоча й перебувають надто далеко від місця майбутньої зустрічі. Лососі, підіймаючись з океану, також тільки по запаху знаходять гирла рідних річок. Вугрі, перетинаючи океан, за сотні миль вловлюють запахи саргассових водоростей.

— Звідки ти це все знаєш, Ящик?

— Колись я був учителем географії.

— Учителем?

— А ти хіба ніким не був?

Людина, що володіє кулеметом, як власним мозком! І — учитель географії! Сто чортів! Професійний кіллер, убивця, і — навчав дітей!.. Історії? Літературі?..

— Географії, — повторив Ящик.

“Що з нами? — подумав Ящик. І здивувався: — Вперше за багато років я так подумав — з нами… Вперше за багато років! З того далекого 1953 року, коли мене мобілізували й послали захищати французьку колонію В’єтнам… Захищати від в’єтнамців… Уже тоді я розумів деяку двозначність ролі захисника, але світ, що відкрився переді мною, був приголомшливо незвичайний! Незвичайний до того дня, коли французький головнокомандуючий генерал Навар наказав звести всі розсіяні частини на рівнині Бакбо… На щастя, я туди не потрапив. Я прикривав тоді Верхній Лаос і міг тільки в уяві побачити тисячі вантажних велосипедів і підвід, які йшли з того боку… П’ятдесят п’ять днів і ночей я пробув у оточенні, і хлопці знали мене тоді як Анрі Лепер’є — веселого, часом навіть легковажного солдата…

Але веселощі минули, веселощі завжди минають. Вони, веселощі, минули того дня, коли мене включили в число виконавців акції “Гретхен”. Не знаю, чому її закодували саме цим іменем. Може, тому, що в’єтнамські жінки своєю первісною беззахисністю і справді скидалися на всіх Гретхен Землі…

Був просторий шкільний двір. По один його бік ми примусили лягти чоловіків, по другий — дітей і жінок, Наказ був чітким: знищити всіх, бо ті, хто лишився б жити, могли б про все це розбазікати. І я вбивав. І з Анрі Лепер’є перетворювався в Ящика.

А втім, ні. Ящиком я став не на тій війні. Ту війну називали війною слона і трав’яного коника. Франція, певна річ, була слоном. А я, Анрі Лепер’є? Ким я був? Ногою слона? Іклом слона?.. Та хіба в цьому справа? Якщо я був навіть мікроскопічною частинкою цього оскаженілого слона, я все одно топтав коників…

Ящиком я став згодом, коли мене відрядили до американської спецчастини, яка охороняла запаси йодистого срібла. Цей непоказний, зовсім безневинний на вигляд порошок мав чудову назву — Зевсова зброя. Від лейтенанта Кроу я, Анрі Лепер’є, дізнався, що досить кристаликам йодистого срібла влучити в скупчення хмар, як усі ці хмари негайно випадуть на землю у вигляді дощу, граду чи снігу.

Та спецчастина, до якої мене відрядили, була наче б праматір’ю тих частин, котрі згодом, 1962 року, провели в Лаосі операцію “Поп-1”.

Кілька десятків грамів йодистого срібла — і на в’єтнамців ринула невпинна крижана злива!..

Як говорив Кроу?.. А-а-а… “Анрі, ви, французи, працюєте вручну! Часи ваших допотопних методів минули! Беріть приклад з нас! Зброя Зевса — ось що нам потрібно! І зброя Зевса ще далеко не все! Скоро у нас будуть реактиви, здатні викликати окисляючі дощі. Дощі, які виводитимуть з ладу і танки, й автомашини, і радіолокатори… І, зваж, від дощу не сховаєшся! Ми відкриємо в небі таку діромаху, що при потребі з неї виллється вся атмосферна волога! І це ще не все: ми почнемо епоху геофізичних війн! Навчимося нагрівати й охолоджувати цілі континенти, за бажанням збільшувати рівень радіації, нарешті, викликати штучні землетруси!..”