Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 19

V. ВТЕЧА

Тільки Ящик був спокійний. Він перший побачив голландця, що вийшов на галяву. Поруч з Ван-Деєртом, перелякано дрівлячись на нас, ішов бабінга.

— Я зустрів негра в лісі, — пояснив голландець. — Доліхоцефал, чому ти кричиш?

— Я бачу, Ван-Деєрт! Бачу!

— Божевільня… — Голландець скривився. — Капрале, у мене новини.

— Ти не виконав наказу? — суворо запитав капрал.

— Ці новини не для всіх, — повторив Ван-Деєрт і подав капралові руку.

Але капрал звівся сам, і вони відійшли подалі, щоб ми не могли їх почути.

Особисто я не збирався їх підслуховувати. Мене цікавив перевертень, тільки віл. Чого хотіло від нас це створіння? І що це насправді: рослина, тварина чи, як сказав француз, зоряний місіонер? Загрожувала нам ця істота, холодно спостерігала нас чи, навпаки, хотіла викликати в нас якісь нові уявлення?

“Між іншим, — подумав я, — чи обов’язково вплив мав бути розумним? Хіба скат, б’ючи струмом, намагається контактувати з нами? Або квітка, розливаючи пахощі, хоче викликати в нас якісь думки? Якби перевертень був розумною істотою, він знайшов би до нас шлях…” Я зітхнув і підвівся.

— Ван-Деєрт побоявся, — заявив щасливий Буассар. — Він побоявся пробиратися сам до табору Мюллера. Але нічого, Усташ, ми підемо туди всі разом! Правда ж?

— Поспішаєш на базар? Буассар насупився:

— А ти ні? Наслухався цього ідіота з Нанта? Вони в Наиті там усі такі! “В музей!” — перекривив він Ящика. — Це ми, легіонери, рейнджери, малинові берети, — і попхаємось у музей?! Не надумай, Усташ, — погрозливо говорив далі француз, — провернути цю справу сам або з Ящиком! Перевертень належить усім нам порівну.

— Торгу не буде!

Ми підняли голови. Ван-Деєрт і капрал зблизька розглядали нас. Поруч з ними стояв Ящик, сірий, зів’ялий, раптово постарілий.

— Про що ви кажете? — запитав француз.

— Про перевертня. — Голландець гидливо торкнувся того носком черевика.

— За перевертня дадуть повноцінну валюту.

— Але перед цим ти збожеволієш. І назовсім, Буассар! Ти що, нічого ще не зрозумів? Чи тобі кортить кожен день переживати радість прозріння? І мучитися кошмарами?

“Ось як на тебе це вплинуло, — подумав я, дивлячись на Ван-Деєрта. — Недаремно ти так легко згодився піти з табору. Недаремно ти навіть наважився відмовитися від вигідної справи…”

“Покидьки, — подумав голландець. — Вони завжди суперечать тим, у кого є ще можливість покрутити мізками. Я один, без зброї, можу наробити такого, що не снилося жодному волонтерові найдисцишіінованішої армії, а цей французик усе одно лізе мені під ноги!

Вони таки з глузду з’їхали. Ця тварюка загнала їх у маразм! І все одно вони готові битися за неї, як за повію!.. Давайте гризіться. Я знаю, коли вас зупинити!”

— Перевертень у всьому винен, — пояснив голландець. — Це він діє нам ва нерви. Досить було мені вийти за межі табору, як я став знову сам собою, а ви мало не перестрілялися. Добре, що бабінга догнав мене і натякнув, чим ви тут займаєтеся. Особливо ти, французе!

Ван-Деєрт подивився на мене:

— Кінчай з перевертнем, Усташ!

Я опустив голову. Ван-Деєрту не слід було бачити мої очі.

“Розграбоване диво — ось хто ти. Не зоряний місіонер і не рослина, а розграбоване диво! Не встигли ще зрозуміти, звідки ти, навіщо, а хтось уже тягне тебе на продажна хтось збирається тебе вбити!”

— Чому я?

— Ти притягнув перевертня в табір, і ти повинен його ліквідувати.

Я зловтішно запитав:

— А хіба ти не намагався це зробити? Чи твоя малокаліберна годиться тільки для негрів?

Я вичікував і, коли голландець кинувся на мене, завчено вдарив його в живіт, а потім коліном в обличчя. Але тут мене збив з ніг француз і, все ще горлаючи про продаж, кілька разів угатив мене в груди і в живіт важким солдатським черевиком. Я задихнувся, і тоді втрутився капрал:

— Тобі доведеться порішити перевертня, Усташ.

— Боїтеся? — не підводячись, запитав я. — Боїтеся, що він уміє і захищатися?

І, вибравши кілька найбрудніших, найбрутальніших лайок, почутих мною в Іспанії, я повторив їх. Не знаю, який був у мене вигляд, але всі відсахнулися, і, збліднувши, капрал наказав:

— Волонтере Ван-Деєрт, вважайте Усташа дезертиром!

— Єсть, капрале!

Ван-Деєртові допоміг Ящик, колишній учитель географії. Бонн зв’язали мені руки і кипули в траву. Потім закурили, а я так і лежав у зім’ятій шорсткій траві.

Потім я повернувся на бік і побачив перед собою перевертня. Оболонка його була прозорою, і під нею, в глибині драглистого тіла, яскраво пульсували голубі спалахи — як зорі… А може, це справді була натуральна галактика, яка звалилася у наш світ звідти — з небес, з глибини Всесвіту?..

Перевертень здригнувся.

Повільно, нічим не підтримуваний, як на повітряній подушці, він перемістився над землею до мене. І капрал, і француз, і Ящик — усі вони це бачили, але ніхто не відтяг мене, тільки руки кожного лягли на зброю.

Так вони стояли, чекаючи моїх криків, а перевертень Насувався і насувався, і я відчув випромінюваний ним холод. Перевертень навалився на мене, розповзся по грудях, по животі, і, незважаючи на страх, я раптом відчув — мотузка послабшала.

Вивернувшись з-під холодного желе, я звівся на ноги, з подивом розглядаючи поїдену сорочку і обривки мотузки. Якщо перевертень працював кислотою, чому вона не залишила слідів на тілі?..

Я не памагався тікати.

З одного боку стояв озброєний Ван-Деєрт, з другого — капрал, француз, Ящик. І капралові слова остаточно мене добили:

— Ми погарячкували, волонтере. Ідіть перевдягніться.

— Візьми в мене сорочку, — запропонував француз. — Вона з плеча Шлосса, але зовсім нова.

— Ось твій “вальтер”, — похмуро промовив Ван-Деєрт.

Так, з пістолетом у руці, я й ступив перший крок до намету, а легіонери лишилися в тих же позах і стояли бовванами, поки я збирав рюкзак, автомат і обойми.

— Тримайся слонової стежки, — мимоволі порадив Буассар.

Перетинаючи галявину в найширшому її місці, я зловив себе на думці, що саме так вчинив і негр. Однак ніхто на мене не дивився, ніхто не збирався стріляти, тільки страх, мій власний страх тиснув мені на серце…

Лише за півгодини я перевів подих. Прислухався.

Погоні за мною не було, зате поруч, на висоті коліна, плив над травою, розпластавшись і тривожно блимаючи, перевертень. Я буркнув:

— Ти що, справді на повітряній подушці?

Перевертень мерехтів, зависнувши над травою, не відповідав, не міг відповісти. І, торкнувшись його долонею, я, як людині, сказав:

— Гаразд. Ходімо. В Уганду.

VI. КІНЕЦЬ ВСЕСВІТУ

Під вечір я був далеко від табору.

Перевертень плив слідом, наче вирішив ніколи мене не залишати, і я не перечив. Кінець кінцем мені могло загрожувати лише повторення минулої ночі, і проти повернення у світ запахів я загалом нічого не мав. Це не втрата зору і не сльозлива хвороба Шлосса.

Точно дороги я не знав, але йшов упевнено, як по пеленгу, очевидно, завдяки перевертню. Військових постів не боявся, сімбу тут дуже мало, а від випадкових зустрічей ніхто не застрахований навіть у власній спальні…

Нахилившись, видер жмут рудої трави, наче знав, що її корінці можна жувати, і всміхнувся: з яких схованок мозку випливає ця впевненість?

— Правильно, перевертню! — сказав я, озирнувшись. — Давно пора нам прочистити власні мізки!

“Але звідки він з’явився? — подумав я. — І чого саме в Конго? У Європі або в Америці він мав шанс зустрітися з яким-небудь ученим мужем в окулярах, а тут що?.. От не пощастило!.. З дальніх галактик він чи витвір нашої власної Землі, але в Конго його доля була визначеною наперед: базар або знищення! Такі, як ми, інших варіантів не пропонують”.

І з лихою мстивістю я раптом вирішив:

“Сам продам перевертня за готівку! В сорок п’ять років пізно стирчати на терасах поганеньких кафе, чекаючи чергового ангажементу на чергові “сільськогосподарські роботи!” З мене досить!”