Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 31

Переклад з російської.

Михайло Слабошпицький

ПОГЛЯД ПАМ’ЯТІ

Фантастичне оповідання

— Біда з усіма, хто лишається там наодинці з собою!

— Так, самотність на чужій планеті руйнує людську особистість, здатна привести до божевілля. Ми недооцінюємо того, як кровно людина пов’язана з рідним земним світом, і ця вимушена ізоляція може закінчитися для неї трагічно.

— Який же вихід?

— Треба шукати…

— Ми й самі знаємо!

— …шукати, що експортувати з Землі на іншу планету. Експортувати таке, що весь час нагадувало б їй світ, у якому вона жила, рятувало б від ностальгії й самотності.

— Стільки наук перед цим уже капітулювало!

— А може, тут справа не тільки в науках?

— А в чому ж тоді?..

…Оцей похмурий краєвид із набурмосеним небом, з кам’яним громаддям довкола і самотнім беззахисним деревом, на якому безживно висить кілька зруділих листочків, свавільно вривається в його сни. І тому він часом не може збагнути, чи спить, а чи наяву блукає поглядом по осоружному довкружжю.

Раніше він думав про тих, що лишилися на Землі, і ці думки рятували його від нападів хандри. Та щодалі образи дорогих йому людей тьмяніли, погляд його пам’яті притуплювався, і в душу повільно закрадалася туга за всіма, кого не було з ним, за тим, чого не було тут, на цій, мабуть, нікому не потрібній планеті, де час ніби спинився й де він почувався таким самотнім і знедоленим. Такі настрої навідували його дедалі частіше, приносячи з собою кволість, непевність і тривогу.

Зрештою, він мав усі підстави вважати, що йому не поталанило: його, одного з найдосвідченіших космобіологів і космогеологів управління по освоєнню планет, доля закинула в цей глухий закуток Всесвіту. Він міг би мати й краще призначення. Бо яка тут робота? День у день вивчай породи, шукай корисні копалини, може, знайдеш щось доконче потрібне для колоній на інших планетах. Та ще сигналізуй кораблям, які пролітають повз планету і звіряють свій маршрут. Інші ж потрапили туди, де є хоч сякіттакі приваби, де можна вести хоч якусь біологічну практику. Очевидно, він уже дискваліфікувався як космобіолог… А втім, треба менше сушити собі голову такими думками. Але чим, чим би його зайнятися, щоб угамувати розум і душу?

— Доповідайте, як розв’язується проблема космофобії?

— Істотних зрушень немає. Людство занадто довго жило на Землі і ще занадто мало в космосі, щоб подолати складний психологічний бар’єр. Психологи запропонували стирати з пам’яті людей, які вирушають на інші планети, все, що може їм нагадувати про Землю…

— Інших пропозицій не було?

— Були від представників красного письменства. Вони — навпаки — пропонують знайти засоби, щоб якнайміцніше прив’язати людське серце до Землі, активізувати людську пам’ять, аби на далеких планетах кожен переживав знову й знову те, що було з ним тут… Це дуже характерне для літераторів положення, бо ще раз засвідчує їхній агресивний дилетантизм!

— Дилетантизм, ви сказали?

— Іншої думки в мене немає!

— А ви пошукайте…

— Але чи варто брати до уваги фантазії письменників?

— Візьміть!

— Підкоряюся тільки тому, що змушений…

— А тепер вам треба відновити пам’ять. Пригадуйте все важливе, що було в житті… Ви засинаєте… засинаєте… засинаєте…

Хто ж це каже? Невже внутрішній голос? А цей голубий колір — од нього справді можна заснути…

— Засинайте… засинайте… засинайте…

— Годі, я справді хочу спати, я хочу спати…

— Ви не відчуваєте свого тіла, ви тільки чуєте своє дихання. Моє лікування поверне вам сили. Ви просто стомилися. Ось ви встаєте і простягуєте руки, вони зовсім не тремтять. Вам спокійно на душі, і ви розповідаєте, як усе було… Ви розповідаєте… Розповідайте! Розповідайте!

…Це було так давно. Ще там, на Землі. Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.

Мовчки йдемо за село, де ряхтить золотом вузенька посадка, а далі, над темним лісом, жовто відцвітає день, силкуючись втриматися на гострих верхівках дерев.

Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.

Біля підніжжя чекаю їх.

Скіфська могила, здається, підняла голову і вимолює в неба дощу. До могили підповзає розоране поле і нагинці йдуть тополі. Десь за посадкою почулися жіночі голоси, а потім упокоїлися на ніч і посадка, і поле, і я відчуваю, як студено і гостро, наче ніж, входить у мої груди тиша; мені безболісно, тільки ледь морозкувато в грудях, наче хто гріє руки об моє серце. Та за якусь мить те відчуття зникає, тиша в мені тепліє, повільно струмує в артеріях, тисне в мозок і несміло припрошує до роздумів. Нараз у голові стає аж боляче від думок. Мов комети, пролітають сполохані мислі, і я не встигаю схопити жодної з них, усвідомити розумом.

Під гору йдемо всі гуртом.

Батько ставить ноги твердо, пружинисто.

Дід дріботить, подався всім тілом вперед і хапливо ловить хриплими грудьми повітря.

— Ху!.. — нарешті видихає дід. — Присядьмо…

Сіли. Закурюємо.

Підношу дідові запалений сірник, кволий вогник вихоплює з сутінків дідові вуста. Дід важко втягує дим, і йому з грудей викочується крихкий кашель.

Я слухаю дідів кашель, і мені раптом спадає на думку, що дід може скоро померти. Я дивлюся на пониклі, придавлені важкими сутінками дідові плечі, і серце починає пекти, охоплене ляком.

Відганяю непрохану думку, а вона нерушно стоїть у свідомості — підступна, як тиша після блискавки.

— Діду! — кажу, аби почути серед ночі й тиші свій голос, а може, щоб перебити його кашель.

— Га! — видихає він клуб диму.

— Як ти себе почуваєш?

— Та ноги ще носять.

— У діда козацький гарт, — каже низьким голосом батько, а я бачу, як за спиною в нього вкривається зорями низьке небо.

Я думаю, що піді мною, в цій могилі, останки сотень людей. Вони були колись живі; тут навічно обірвалися їхні думи, полин випив їхню кров, і тому він так гірко пахне. Ті люди, либонь, ніколи не вірили в свою смерть і вмирали, певне, несподівано для себе, хоч і знали, що колись умруть.

— Ходімо, — полохає дід мої думки. Потім сідаємо на белебені.

Небо вже зовсім визорилоси і стоїть над нами — високе, холодне, незбагненне.

— І захотілося ж тобі тягти нас сюди серед ночі, — мовить батько, але в голосі його не чути дорікання.

— Та не забаганка ж це в нього, — роздумливо каже про мене дід.

— Їду ж завтра… І невідомо, коли знову сюди навідаюсь.

— Дивні часи настали, — це дід, — тільки з гнізда випурхне, а вже й самостійне, вже йому таке довіряють, що навіть і подумати страшно.

— Мені вже двадцять п’ять!

— І що ж ти бачив за своїх двадцять п’ять?

— Може, ще й нічого особливого, та скоро побачу чужі планети, може, побачу там розумних істот…

— Не дуже мені віриться, щоб десь були такі, як люди!

— Вам, діду, важко в таке повірити.

— Атож. Мабуть, таки важко, — згоджується, помовчавши.

— Моє покоління звичне до космічних вояжів…

— А для нас це була дивина. І ми звикали важко, та, певно, й досі не звикли. Та й не вірю я, щоб де було краще, як на Землі. Бо воно так уже заведено, що Земля для людей, а люди — для Землі.

— Стара філософія, тату, — озивається до нього батько. — Стара…

— Але людям важко відмовитись од неї.

— Одначе молоді сильніші за нас і розумніші.

— Так і повинно бути, бо так на світі заведено. Може, для того й живемо, продовжуємося в дітях, онуках…

Над могилою стоїть біла ніч. Тихо колише трави легіт.

— Ходімо вже, — прохоплюється батько. — Тобі ж завтра до світу вставати.

Йдемо вниз.

— Отак і ходимо по людях! — каже батько.

— Не по людях, а по історії, — заперечую йому.

— Історія — теж люди…

— Колись вона була як всепоглинаючий молох…