Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 33

Над планетою пролітав рейсовий корабель. Анатолій зажадав од капітана зробити незаплановану посадку. Капітан завагався в доцільності її.

— Посадка вкрай необхідна! — рішуче сказав Анатолій.

Капітан дав команду готуватися до посадки. Він навіть не міг уявити собі, яку звістку понесе корабель з цієї планети на Землю.

Віктор Савченко

НОЧІВЛЯ В КАРБОНІ

Фантастичне оповідання

Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського однодумцем, але делікатні натяки на те, що машина часу, коли й не ідея фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором біостратиграфії знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані якоюсь дивною символікою, прилади й деталі, котрі Заміховський намагався хутко прибрати з видного місця. А в товстому лабораторному журналі з’являлися тим часом нові и нові записи про вік порід, що його Заміховський визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуйною досі точністю. Якось учений, переглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:

— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.

Те зауваження було продовженням старої розмови про реальну, хоч і нелегку можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу. Бо така машина, на думку Чумака, поки що може бути тільки в уяві.

— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів тоді Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули.

Невдовзі після тієї розмови Заміховський зник, газом із лабораторією. На інститутському подвір і, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним — лишився тільки прямокутник розміром три на пять метрів, по краях якого з щілин у бруківці пробивалася вбога травичка. Мирослав Петрович сумно дивився на той прямокутник з вікна свого кабінету, ніби то була братська могила його ідей, надій і сподівань.

Якось уранці Чумак, зайшовши до свого кабінету, намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоювалося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин та організмів, які лежали на численних полицях його колекції, що в тому повітрі можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки учений так і завмер. Унизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія. Чумак кинувся в коридор устрибаючи через дві-три сходинки, помчав униз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку двері легко втопилися. Війнуло лісовим запахом прілого листя й болота, буйного життя якихось рослин. На підлозі — руді сліди: шматки глею разом із прилиплими до нього віночкоподібними листочками поприсихали до пластику. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керна прикрашають його колекцію. На мить став нерухомо, але не під враженням побаченого, а щоб пересвідчитися — це йому не сниться і він не збожеволів. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов у лабораторію. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз був схожий на стелаж аптечного складу, вщерть заставлений склянками, пляшками, банками із зразками невідомої фауни. Внизу під хроматографом лежало кілька скрутків перфострічки. Поряд з хроматографом поблискувала білою емаллю панель біоаналізатора. Його вузеньку синю перфострічку за склом вкривали назви вірусів та бактерій.

У приміщенні потемнішало: в дверях виросла Марія.

— Де Олекса? — почувся її низький голос.

— Не знаю. — Чумак майже вихопив у неї товстий лабораторний журнал, який вона підняла з підлоги.

Перегорнув обкладинку, і враз погляд його розсіявся по нерівних рядках, складених абияк із карлючкуватих літер, з численними перекресленнями та виправленнями. Це писала людина, думка якої набагато випереджає швидкість письма. Вчений почав читати:

“Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Учителю!

Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишуться ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого Ви покладали певні надії, не кажучи вже про той клопіт, який у зв’язку з цим Вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля і синицю? Так, тоді у мене було вже все напоготові — не вистачало тільки атомного реактора. В основу мого пристрою, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, покладено принцип, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці: — потрібно дуже багато енергії. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернусь, — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат увімкне реверс на машині часу, якщо я не повернусь на базу через двадцять чотири години… Вчителю, ми можемо пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного космічного центру як морально застаріла, одначе прилади її працюють чудово. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулись аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я зразу ж кинувся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. Виявись у ній хоч невеличка шпарина, лигнули б мене чорти. Атмосфера нашої новонародженої Землі схожа на реактор для синтезу аміаку. Цього газу десь третина від пекельної суміші,’яка зветься атмосферою. Далі — метан, азот, вуглець, сірководень, хлор і лише сліди кисню. Похмура, мертва поверхня. Неподалік вулкан. Їх тут достобіса. Плюються в отруйно-жовте небо розжареною магмою і шматками породи, чадять, як сто коксохімічних заводів. Земля порепана, із тріщин піднімаються випари, їх миттю підхоплюють потужні повітряні потоки. Неба не видно. Сонячний промінь зрідка черкне по вируючій поверхні і одразу ж загубиться в спалахах кратерів. Сильна радіація. Уран-свинцевий годинник працює разом з лічильником Гейгера-Мюллера — перший показує мізерний вік затверділої лави, другий — потужний радіоактивний фон. О-о! Хроматограф відзначив закис і недоокис вуглецю. Останній реагує з водяною парою, утворюючи малонову кислоту. Учителю! Це ж карбонова кислота! Органіка! Так ось як усе починалося!..”

Чумак відчув, як його хтось торсає за руку.

— Мирославе Петровичу, ви б уголос читали, — нетерпляче мовила Марія.

— А-а, так-так, даруй. Візьми ти, бо в мене щось в очах мерехтить. І починай з останнього запису, в ньому, може, йдеться про те, де зараз Олекса.

Марія швидко знайшла останній запис. Лабораторію заповнив її низький тривожний голос:

— “Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів.

Мій мудрий Учителю!

Я зачудовано дивився в ілюмінатор на безкрає море зелені. Щойно на цій площині видніли тільки окремі кущі й деревця девону, а зараз гранітні схили, немов фортецю, обклали зелені велетні. Їхнє суглобисте коріння проникає в тріщини, дереться на камінь. Спустившись до лісу, я зупинився нерішуче: мене лякало те смарагдове військо. Не знаю-бо, як воно поставиться до мене, — чи не розчавить, зімкнувшись, тільки-но ступлю в його ряди, чи не впізнає в мені одну з тих істот, яка в далекому антропогені розриватиме його могили. Я почувався розвідником, який, причаївшись біля самісінького ворожого стану, не тільки бачить, що там робиться, а й дихає важкими випарами табору. Повітря насичене вологою — одяг просто липне до тіла. Я таки наважився зайти в ліс, але в скафандрі без шолома… Опинився серед хаотичної колонади, колони — півсотні метрів заввишки і три в діаметрі. Я спинився пригнічений. Раптом почув потріскування і сильний подув вітру — над головою пролетіла велетенська бабка. Розкрилля цієї голубоокої красуні сягало метра. Вона тріпотіла жовтими з чорними прожилками крилами, як вертоліт.