Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 37

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про день народження.

— Він же твій товариш.

Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по шклянці електрону задля свята.

— Ти казала, ми з тобою щось побачимо сьогодні… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.

Підійшла до телеінформатора й увімкнула 23-й учбовий канал.

— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів на середній відстані від природного світила 417 мільйонів кілометрів… — вусатий чоловік на екрані довірливо усміхався до уявних телеучнів, запрошував подивитись на кольорову схему.

— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.

— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено, але посміхнулась. — Тобі видається, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла рожеву клавішу, і екран загас.

— Про Землю?

Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?

— Про Землю? Це величезний музей, де нині працює сім мільярдів людей та кіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав як по писаному. — От і все. Музей, та й годі, тільки що великий.

— І все-таки сьогодні я покажу тобі Землю, — сказала Фоліана тихо і втаємничено. — Хай це буде моїм подарунком.

Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.

Кілька годин дороги минули швидко. Для Чебрика то був звичайний політ у швидкісному міжпланетному таксі, і він навіть задрімав. Часом голос водія, підсилений динаміками, лунав з-під купола кабіни і будив Чебрика.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — сонно озвався хлопчик.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я міг відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин Фоліана знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням у голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув Чебрик.

— Ні, не вигадки, — якось дивно усміхнулась Фоліана. — То все правда. Але було дуже давно.

— Вам який континент? — Голос водія пролунав так раптово голосно, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Почнемо з…

Фоліана обрала південний захід європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і директор Інканського комбінату біокібернетики, 267 років тому народився саме там. Того дня, коли поважна комісія мала перевірити біокібера Фоліану й видати їй технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Олександр Сфагнум.

— Як почуваєте себе? — усміхнувся він.

— Дякую.

— Сьогоднішній день, Фоліано, є днем вашого народження. Я дуже б хотів, щоб ви не забували цей день і наш комбінат… Бо для істоти, що мислить, це дуже важливо, та, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ви — майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, щоб ви усвідомили з власного досвіду, що таке батьківщина.

Спершу Сфагнум говорив академічно поважно, але раптом у погляді його зблиснули вогники дивного сяєва.

— Я народився на півдні Европи в невеличкому містечку… — Він раптом замовк. — Що я вам розповідати^ му? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас це просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити космопорту були точнісінько такими, як і на Інкані. Але з неба світило справжнє яскраве сонце. Якийсь час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого сліпучого світла. Не підводячи погляду, хлопчик ішов сірими ситаловими плитами і гнівався на біокібера, що в день його народження вони попхалися до якогось музею. Спечно. Та ось ситалове покриття скінчилось, і вони ступили на килимок трави. Хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Це трава, — Фоліана усміхнулася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — сахнувся назад Чебрик. Він ніколи не чув, щоб на траву казали, ніби вона жива. Сміється з нього кібер, чи що?

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик побачив високу споруду приміщення космопорту, правда, не таку високу й сучасну, як на Інкані. Побачив людей, що йшли до міжпланетних машин чи від них, але тут ніхто так не поспішав, як в інканському порту.

— Куди ми йдемо? — спитав хлопчик.

— Не знаю… Ще не знаю.

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат _синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимені біологію. А зараз дивися. Найкраща відповідь приходить сама.

Вони перетнули невелику площу, оточену одноповерховими будинками під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав Чебрик.

— Ти вже втомився?

— Ні, але даремно ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не даремно. По Землі треба ходити. Інакше на ній нічого не роздивишся.

Космопорт лишився далеко позаду, коли вони вийшли в степ, який, здавалося, не мав краю. Від духмяності трав наморочилась голова. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червону квітку на довгім стеблі, і квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… І трава теж, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі і з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано?

— Що Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Так затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут усе з насіння?

— Ой Чебрику, яке ти чудо, — нестримно засміялась Фоліана і раптом побігла вперед, а потім так само раптово зникла у високій траві. Чебрик злякався. Побіг туди, де ще хвилювались стебла трави.

— Що сталося, Фоліано?

— Нічого.

— Чому ж ти впала й не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти у цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила рукою його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижились у заповіднику. А на Землі є.

— Звідки ти знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми найкращими рисами, щоб. ми постійно нагадували вам…

Нараз хлопець злякано сахнувся й вигукнув:

— Що це?

— Де?

— Ось! Переді мною. Таке велике й страшне.

Фоліана не зразу помітила це створіння, схоже на казкового дракона, волохате, різнокольорове, незграбне й химерне, з безліччю кінцівок і величезними зеленкавими очима та могутніми щелепами.

— Це ж гусінь, — сказала вона нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?