Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 23

Цього разу відчуття провини було, як ніколи раніше, сильним, і це спершу викликало тривожну пригніченість, мало не передчуття близької біди, а тоді ніби струмом ударило, вмить примусивши чітко запрацювати й думку, й тіло. У стані повної фізичної і розумової готовності він знову розплющив очі, й те, що побачив, уже не здивувало його, хіба, може, додало думкам стрункості, ясності, остаточно навели в їхній недавній плутанині лад.

Просто над собою, па ледь освітленій невідомо чим стелі, він побачив щось на зразок екрана чи табло, на якому зеленкуватим заспокійливим світлом сяяли літери-слова, звернені, очевидно, не до кого іншого, як до нього:

ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ! ЗЕМЛЯНИ РАДО ВІТАЮТЬ ТЕБЕ У XXI СТОЛІТТІ! СЬОГОДНІ — 15 СЕРПНЯ 2085 РОКУ, ДЕНЬ ТВОГО НАРОДЖЕННЯ. НЕХАЙ ЦЕЙ ДЕНЬ СИМВОЛІЗУЄ ТАКОЖ ТВОЄ НОВЕ НАРОДЖЕННЯ В НОВОМУ ЧАСІ.

ІДЕ РАЗ ПРИЙМИ СЕРДЕЧНІ ПРИВІТАННЯ ВІД ТВОЇХ НОВИХ СУЧАСНИКІВ.

Напис на стелі горів рівно доти, доки його можна було спокійно, без поквапу, з повним усвідомленням написаного прочитати.

“Отже, — подумав він, — десь поза стінами приміщення, в якому я оце перебуваю, там, надворі, вирує двадцять перше століття. А втім, чому неодмінно вирує? А може, нове століття якраз і відрізняється від попереднього тим, що людство в ньому не терзається амбіціями і розбратом, міжнаціональними й расовими непорозуміннями, смертельною загрозою ядерної чи нейтронної війни…”

За логікою становища, в якому він опинився, хіба мав він думати про минуле? Напис на екрані-табло владно кликав його в нове життя, до “нових сучасників”, і коли вже він прокинувся наприкінці двадцять першого віку, то й думав би про нього, про те, що йому, може, як нікому із землян, пощастило жити одразу в трьох століттях (хіба ж не доживе він тепер якихось п’ятнадцять років до двадцять другого віку?!). Ї від самої цієї думки праглось руху, дії, мислі. Проте всупереч такій логіці, він і.далі лежав, хоч напис на табло-екрані давно згас, передбачаючи, що прибулець з минувшини так само давно вже переймається іншими турботами. А прибулець з минулого думав про минуле.

Йому постав у пам’яті рік тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий. Рівно сто літ тому. Якби його зараз спитали: а розкажи-но про той далекий рік, як ви тоді жили, про що мріяли, з чим ішли в майбутнє, — що відповів би він? Які слова знадобилися б, щоб розказати нащадкам про той час, про останню чверть століття двадцятого? Дивні були б ці слова. Гонка озброєнь. Мілітаризація космосу. Проблема трансплантації серця. Неоголошена війна проти Нікарагуа. Ракетне протистояння НАТО і Варшавського пакту. Нові спалахи дискусій про НЛО та чудовисько Нессі з шотландського озера. Колишній король футболу Едсон Арантес ду Насіменто, він же Пеле, висуває свою кандидатуру на пост президента Бразілії. Голлівуд в особі Рейгаиа в американському Білому домі. Розтерзаний Ліван, що бореться проти мілітаристського Ізраїлю. Зародження нового сонця й нової галактики, спостережене в надмогутиі телескопи. Небачені за масштабами мітинги протесту проти загрози нової війни, яка стала б світовою катастрофою.

Що ще? А втім, уже цього було б досить, аби нащадки зробили єдиний і правильний висновок: як нерозумно ви жили в останній чверті двадцятого віку.

І йому стало гірко й кривдно за своїх колишніх сучасників, за самого себе, адже й він тоді жив серед них, був часточкою, нехай навіть і маленькою, тієї доволі недружної, незбагненної у власному самоїдстві сім’ї, що зветься людством. І тут же почуття гіркоти раптом змінилося в ньому на різку неприязнь до тих, заради кого він дав себе приспати сто років тому, до теперішніх землян. “Ми жили, може, й нерозумно, зате ми страждали, любили, відкривали, вдихали запахи лугових трав, квітів, дими осінніх вогнищ на прибраних городах і боролися, щоб уся земля не стала вогнищем… А ви, теперішні? Ще подивимось, як живете ви…”

З цією думкою він рішуче підвівся на своєму ложі, з яким ледь чи не злився в щось єдине ціле за сто років добровільного сну.

ІІ

І його пробудження чекали з нетерпінням, хоч і знали, що випередити події неможливо, та й не варто, адже якщо кінець анабіозу був запланований на п’ятнадцяте серпня — ні на день раніше чи пізніше, — то тут будь-яке прискорення подій могло дати наслідки найнесподіваніші, коли не фатальні. З допустимою похибкою на десять-п’ятнадцять хвилин передбачався й час пробудження: десята година ранку. Та від призначеного часу минуло майже півгодини, а в анабіозній камері, здавалося, все тривало так, як тривало й протягом усіх попередніх ста років.

Ось чому, дедалі помітніше нервуючи, міряв кроками приміщення головного пульта ЦЛА (центральної лабораторії анабіозу) чоловік років тридцяти. У кріслі біля пульта сиділа молода жінка, зовні куди спокійніша від свого колеги. Прибулець з минулого століття був, грубо кажучи, темою її нової наукової роботи. До того вона вже встигла захистити кандидатську й докторську дисертації, але до свого шефа, котрий якраз і походжав нервово сюди-туди, ставилася з не меншою пошаною, ніж коли тільки починала свою наукову діяльність. Головним чином тому й була стриманою, хоч хвилювалася так само, як і шеф.

— Може, сталося щось несподіване, Маріє? Непередбачені зміни в діяльності організму? — спитав шеф нетерпляче.

— Усе йде за програмою, академік, — поглянула на прилади Марія. — Він прокинувся о десятій годині сім хвилин. Поки що нічого загрозливого немає.

— Скільки разів я просив вас не називати мене академіком! Навіщо ця пишномовність?

— Пробачте, але ж ви знаєте, мені так зручніше…

— То, може, він не прочитав нашого привітання? — різкі зміни настрою й тем розмови були властиві академікові.

— Прочитав.

— У чому ж річ? Невже воно так вразливо вплинуло на його психіку?

— Нормально вплинуло. Ще до його пробудження ми значно підсилили гальмівні центри психічної діяльності. Як свідчать прилади контролю, у нього швидко реабілітувалася розумова діяльність, у допустимих параметрах перебувають фізичні кондиції, от тільки антигіподинамічні подразники треба було ввести на кілька хвилин раніше.

— Ага, щоб він іще не прокинувся, а вже замахав руками? — іронічно зауважив академік.

— Ні, — спокійно відповіла Марія. — Щоб точніше скоординувати відновлення фізичних, розумових і психічних кондицій. Надалі це врахуємо.

— Коли там у нас чергове пробудження?

— Через два тижні. А потім — з триденним інтервалом ще п’ять об’єктів. Це вже ровесники нашого віку, двохтисячного року народження.

— Знаю. До речі, як і раніше, я й тепер не поділяю цієї вашої ідеї “зіштовхнути лобами” представників різних століть.

— Але ж нашого сьогоднішнього іменинника ми теж, як ви кажете, зіштовхуємо лобом з іночасовими людьми — в даному разі з нами самими.

— Тут маємо ефект бар’єра. І ми, й наш іменинник розуміємо цей бар’єр: він — з минувшини, ми — з сьогодення. А коли прокинуться ті п’ятеро — комусь із них буде непереливки. Та й нам з вами теж, от побачите.

— Нічого. За нами — новітні досягнення науки й техніки, такі засоби керування людиною, про які прибульці знати не знають.

— У вас убивча логіка, — зупинився академік біля Марії-Залізна логіка. Зовсім не жіноча. Дивно, що при цьому ви володієте здатністю чарувати.

— Я вас не розумію, — опустила очі Марія.

— Ви чудово все розумієте. Але, окрім цього, більше нічого не хочете розуміти. І в тому моя біда, — з якоюсь навіть образою сказав академік.

— Не забуваймо про нашого іменинника, — нагадала Марія.

— Іменинник, іменинник!.. До речі, він хоч тепер уже встав?

— Ще ні.

— І що ж. він, з вашої ласки, робить?

— Згадує про минуле.

— Про що?! — аж нахилився до Марії академік.

— Про минуле. Пригадує, як вони жили тоді, в тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.

— І як вони жили?

— Він розкаже сам. До речі, він якраз підвівся, йде до виходу.