Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 37

— Та-а… Не варто… — мляво опирався Мисливець. — Ви ж тоді не повірили.

— Чому? — втрутився в розмову Хлопчик. — Ще й як повірили. У нас на Україні тигри — це оригінально.

— Річ не в тім! — обірвала Хлопчика юна фея. — Просто ми хочемо вас послухати.

— Словом… Учора це було, — почав Мисливець, обвівши всіх благальним поглядом. Йому хотілося говорити якомога байдужіше, але голос виказував хвилювання, тремтів. — Здоровенний вепр, тобто дикий кабан, бродив у сусідньому лісі. Страшна звірюка. Бувало, і на людей нападав. Проходу нікому не давав. Стане поперек дороги, немов гора — і спиняються машини. Асфальт у кузовах самоскидів застигає, бетон кам’яніє, людини в невідкладних справах спізнюються. Навіть у машині сидіти страшно-може перевернути. І от полював я в тому лісі зі своєю одностволкою, зарядженою качиним шротом. Зирк — він, лютує, аж піниться. А як відчув, що його смерть прийшла, — ходу від мене. Я за ним навздогін. Біжу, аж дух забиває. Чую, сопе за моєю спиною, бісова личина, наздоганяє!

У темряві закашляли, захихикали в кулаки, а потім не втримались — розкотистий сміх почули, мабуть, на іншому кутку Крутоярів.

І Мисливець ображено насупився.

— Допустимо, що все так і було, але ж як ви його забили, не спиняючись, та ще й качиним шротом? — Садівник допитливо примружив очі.

— А я й не стріляв, — буркнув Мисливець, ще не вірячи в те, що цього разу не вдалося нікого переконати. — Він сам помер, серце розірвалося. А з-під шкури я виколупав купу картечі. Зважив — двадцять п’ять кілограмів. З таким вантажем хіба ж побіжиш? Мабуть, тому й не витримало серце.

Друзі засміялися з нехитрої історії Мисливця і змовкли. Але ненадовго. Раптом підвели вгору голови й відчули, як бездонна чорнота неба всіма зірками невтримно навалюється на них. Урочиста тиша запала над ними, і люди, дивлячись на небо, відчули, як вічність торкнулася їх своїм крилом.

І тоді заговорив Прибулець. І слова його звучали, немов музика. Він розповідав про райдужні спалахи космічного випромінювання, доступні його зору; про барвисті метеоритні дощі на газових гігантах; про могутні сліпучі потоки енергії, яка виривалася із спіралі газу, що вгвинчувався в нейтронну зірку; про громові ревища квазарів, що народжувалися.

— Одначе немає нічого прекраснішого за тихі світанки рідної планети, — зітхнув Прибулець. Признаюся, друзі: корабель мій уже полагоджено. Я міг би полетіти будь-якої хвилини, але…

— Що але?.. — насторожилися гості Прибульця.

— Коли після одного з польотів я повернувся на батьківщину, то застав рідну планету невпізнанною. Я знав, що, згідно з ефектом Ейнштейна, на моїй планеті час ітиме швидше, проте не думав, що за якихось півтораста років будуть вирубані всі ліси, птахи житимуть лише в спеціальних заказниках, а з тварин зостануться тільки домашні, та й то поодинокі види. На десятки метрів углибочінь і на сотні вгору сягнули бетонні громаддя. І я… полетів з тієї планети. Спогади мого дитинства наповнені дзвінкими голосами птахів і духмяними пахощами трав, шумом тінистих гаїв, плавним багатоводдям чистих річок, зеленню луків, по ранковій росі яких колись я бігав босоніж. І я, приголомшений, подумав: що ж згадають мої діти, позбавлені краси й величі природи? Запах асфальту? Оглушливий гуркіт ракет, які стартуватимуть одна за одною? Я не бажаю дітям такого майбутнього.

Прибулець сумно поглянув на Хлопчика і Феню…

Гості пізно розходилися по домівках. І до тих пір, поки останній не зачинив за собою хвіртку, за парканом, що відгороджував двір Прибульця, туди-сюди сновигала його сусідка, баба Тодоска. Розповісти про неї варто окремо.

7

Жила колись у глухому селі юна дівчина Тодося — весела, спритна, завше готова утнути якийсь жарт, просто-таки в дусі гоголівських “Вечорів на хуторі…” В усіх витівках вона верховодила своїми хлопцями-однолітками, які й вози затягували у воду, і ворота знімали із завісів, і собак садили на дерева…

А погожими літніми вечорами, коли місяць, мов золотий човен, мчав крізь хвилясті пасма срібних хмар, дівчата сідали на моріжок під вербою, що схилилася над самим ставом, і неквапом переповідали одна одній страшні небилиці про нечисту силу.

І я пам’ятаю одну з таких історій, яку повідала мені баба Тодоска. Вона запевняла, що сталося те на п’ятий рік її заміжжя. Тодосчин чоловік Макар почав надто заглядати в чарку, пізно приходити додому і лаятися так, що аж вуха в’янули — приплете і чорта і бога.

Однієї ночі повертався він додому. Темно було, хоч в око стрель, на небі ні місяця, ні зірок. Чвалає він навпомацки. Добре, що вдень дощу не було і можна йти навіть посеред дороги.

Раптом чує, як позаду в нього хтось сопе і чмихає.

— Кого там нечиста сила несе? — боязко спитав Макар і про всяк випадок перехрестився. — Це ти, Степане? Чого це ти, сусіде, поночі никаєш?

У відповідь — ні звуку, навіть і сопіти перестало.

— Ну гаразд, — стараючись не показати, що злякався, пробелькотів Макар. — Іди, чоловіче добрий, своєю дорогою, а я — своєю.

Та тільки-но він рушив, знову почулося сопіння. Тоді Макар кинувся бігти, часто спотикаючись і заточуючись. Але переслідувач не відставав.

Коли захеканий гуляка спинився біля свого двору, з-за хмар визирнув блідий місяць і осяяв усе довкруж непевним світлом. Макара ніби хтось смикнув за рукав, він озирнувся, бачить: за ним біжить велика свиня… Чи то з того дива, чи з переляку, який іще не минув, він нервово хихикнув.

— От бісове поріддя, — зітхнув з полегкістю, — добре, що ніхто не бачив. Сорому б набрався! Я ж думав…

— Правильно думав, — людським голосом прохрипіла свиня, повільно сунучи до остовпілого Макара.

Що тут сталося з Тодосчиним чоловіком!.. Важко передати. Після слів свині серце його мало не вискочило з грудей. Підстрибнувши на місці, прожогом влетів на подвір’я.

Забіг у сіни, замкнув за собою двері і став ні живий ні мертвий. Зиркнув у вікно — надворі свиня стоїть на задніх ногах, а передніми зіперлася на стіну, приставила рило до шибки.

— Виходь, Макаре”, — насмішкувато рохкає. — Поговоримо про чорта, якого ти дуже часто згадуєш.

Розпатлана, сонна Тодоска, гикаючи з переляку, металася по хаті, потім ухопила пляшку із свяченою водою, почали пригорщею хлюпати на шибки…

Багато таких історій переповіла баба Тодоска. І тільки через десяток-другий років я збагнув, що кожна її розповідь мала чітко означену виховну функцію. То були не сухі повчання, від яких стає нудно і хочеться куди-небудь дременути; з кожної небилиці юний слухач робив недвозначні висновки: лаятися — не можна, напиватися — погано, гультіпачити вночі — небезпечно.

Тодоска народила четверо дітей — трьох хлопчиків і дівчинку. Наймолодший помер у два роки, старший наклав головою на війні в далеких краях. Виросли двоє — дочка й син. Після смерті батька вони перебралися жити в Крутояри — Тодосці хотілося, щоб її діти навчилися міського ремесла.

Син і дочка вступили до училища, по закінченні якого розлетілися, мов птахи, з рідного гнізда.

Тодоска подружилася з такою ж самотньою сусідкою Маланкою. Вечорами приятельки сиділи разом, пили чай і неквапом розмовляли про те про се. Згадували молодість, співали пісень, зітхали. Їхні діти не раз запрошували бабусь їхати до них, глядіти онуків, але знали старенькі, що будуть там зайвими, ніколи не звикнуть до чужого дому…

В одну із зим померла вірна подруга Маланка, поховали її, а в порожній будинок поселили якогось Прибульця, котрий нібито прилетів сюди із самого космосу. Не один рік сюди крізь зірки продирався.

Залишившись без щирої і вірної сусідки, баба Тодоска дуже нудьгувала. Щовечора никала вздовж паркану своєї колишньої подруги, прислухалася до розмов на подвір’ї. Коли гості Прибульця розходилися по домівках, бабуся ставала на ослінчик і, тримаючись обома руками за штахетини, питала:

— Ти був там, угорі. Скажи мені, бог є чи нема?

— Нема, — з незмінним спокоєм відповідав Прибулець. — Немає і, певне, не буде.