Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 17

ПРИГОДИ

Павло Стороженко

СМЕРТЬ, ЯКА ВЛАШТОВУВАЛА ВСІХ

І

Усе-таки роздягальня була не кращим місцем для відпочинку: замацані, заяложені, просякнуті потом крісла, купи порожніх пакетів з-під прохолоджувальних напоїв, стіни, заліплені спортивною рекламою із глянцевими суперменами… Іншого разу я, можливо, не звернув би на це уваги. Але сьогодні мої хлопці зазнали чергової нищівної поразки. Зрозуміло, настрій у мене був препаскудний. Розлігшись у своєму кріслі, я понуро дивився на нашого масажиста Боба, який незворушно чистив нігті, підперши могутнім плечем одвірок на вході до роздягальні. Присутність Боба завжди діяла на мене заспокійливо. За багато років у нас склався якийсь дивний симбіоз. Ні, наше співробітництво не було схоже на стосунки крокодила з пташкою, яка чистить йому зуби, чи медузи із рибкою, що благоденствує за огорожею пекучих мацаків. Наш симбіоз був скорше психологічного плану. Боб поклав на мене емоційну і розумову сферу діяльності в команді, лишивши собі реалізацію прийнятих мною рішень. Врешті, такі стосунки не диво. Цілі народи поступаються своїм привілеєм на міркування, за безцінь віддавши його балакунам-політикам. Різниця тільки в тому, що Боба я ніколи не підводив. Знав: кращого виконавця моєї волі не знайти. Боба міцно прив’язувало до мене те, що я знав про деякі грішки його строкатого життя колишнього борця. Та й жилося Бобу при мені не так уже й погано. Прибуток він мав стабільний, і то без постійної знервованості, яка неодмінно супроводжує роботу тренера навіть найскромнігдого клубу.

Отож кожен займався своїми справами: я сидів і розмірковував, що робити з командою: сімнадцятий рядок у турнірній таблиці — це вже не жарти: А Боб, чекаючи моїх рішень, поки що зосередився на своїх нігтях.

“Сер, ви дозволите?” — ледь чутно долинуло із-за могутньої спини масажиста. Боб, не зрушивши з місця, поволі озирнувся. Потім перевів погляд на мене: “Пускати чи ні?”

— Хто там такий? Що треба? — гаркнув я.

Мені було байдуже, хто там зараз вовтузиться за сейфоподібним тулубом Боба. Хоч би й член королівської сім’ї.

— Я хотів би бачити містера Мортона, — пролунало від дверей. — В особистій справі.

— Я не приймаю.

Боб повернув голову і без зайвих церемоній проказав:

— Ти чув, хлопче? Гуляй звідси…

— Коли ж я можу зустрітися із містером Мортоном?

— Не знаю! Можливо, ніколи.

Боб сприйняв мої слова як категоричну відмову і повернувся до відвідувача:

— Ну, давай, давай…

Я не бачив, що там сталося мін? ними. Можливо, Боб не зовсім чемно взяв співрозмовника за плече, намагаючись повернути того до виходу. Та раптом Боб різко зігнувся і почав поволі присідати так, начебто він зібрався зав’язувати шнурок на правому черевикові. Коли Боб сів остаточно, я зрозумів, що це надовго, і справа, мабуть, не в шнурках…

У проймі дверей стояв такий собі сухорлявий, середнього зросту чоловік із добряче прорідженою роками чуприною. В очі впадала незвична для наших країв смаглявість.

Боб сидів навпочіпки біля дверей і, схоже, намагався зіпнутися на рівні ноги. Це йому не вдавалось, і віп люто мурмотів: “Ах ти ж стерво!..”

Певне, його вдарили в якийсь нервовий центр. Смаглявець, видно, знав, куди бити. Якщо це фанатик-болільник, то досить рідкісний його різновид.

— Я вас слухаю, добродію, — про всяк випадок я зняв із старого фотеля важке бильце.

Головне — не дати наблизитись на відстань удару.

Відверто кажучи, битися я не полюбляв. Це не моя спеціалізація…

— Сер, я не маю ніяких лихих намірів! — сказав незнайомець, помітивши мої маніпуляції з бильцем. — Це була вимушена реакція на нерозважливі дії вашого помічника… — І він спокійно поклав на стіл візитну картку.”

Боб уже підводився на ноги, бурмочучи ту ж фразу: “Ах ти ж стерво…”

Я легко уявив, що буде далі. Боб, попри свою флегматичність, досить мстива людина і своїх поразок не прощає. Особливо, якщо вони трапляються на людях. А тим більпіе при мені, його роботодавачеві.

Зараз Боб зробить з нього біфштекс. Поза всяким сумнівом.

Але для одного дня було досить. Після програшу нам тільки й не вистачає скандальної бійки. Щоб завтра всі ранкові газети пащекували: “Тренер і масажист команди “Айстра” зводять рахунки з уболівальником конкуруючого клубу”… “Футбольний тренер виявляє неабиякі здібності в боксі”… “Масажист чи вбивця”… “Програш на полі — виграш у роздягальні…”

— Облиш, Боб, — сказав я. — Можливо, добродій має повідомити нам щось важливе…

Я не приховував іронії. Чим могла придатися ця людина?

— У мене до вас ділова пропозиція. Певен, вона вас зацікавить…

Боб сів на краєчок столу і ображено засопів. Я зазирнув у візитну картку.

— Отже, ми слухаємо вас… докторе Арчібальд Неш? Я правильно вимовив ваше прізвище?

— Так. А я маю честь розмовляти з тренером “Айстри” містером Філіппом Мортоном?

— Авжеж.

— Не забиратиму у вас багато часу. Бачу, вам не до мене. І… розумію вас.

— Що ви хочете цим сказати?

— Лише те, що справи “Айстри” йдуть не найкращим чином…

— Як себе почуває “Айстра”, я знаю краще за вас. Кажіть, із чим прийшли.

— Я саме з приводу самопочуття команди. Я, бачте, лікар…

— У нас повний штат, — буркнув Боб.

— Так. І розширювати його найближчим часом ми не збираємося. Та це, власне, і не в моїй компетенції, — додав я.

— Знаю. Питання найму вирішує рада клубу. Я хочу запропонувати послуги без оплати, так би мовити, на добровільних засадах.

Ми з Бобом перезирнулися.

— Ви що, з благодійного товариства? — поцікавивсь я, намагаючись збагнути, хто переді мною: болільник, почуття якого межують з собачою відданістю, чи сповідник якоїсь нової секти, що підтримує потерпілих у футболі?

— Не стану приховувати. У мене є свій інтерес. І, повірте, гроші тут не мають особливої ваги. Повторюю — я лікар. І хочу запропонувати вам нову систему психологічної підготовки гравців.

“Прожектер, — подумав я. — Такі, виколупавши більш-менш слушну думку, вважають, що схопили бога за бороду. Знав би він, скільки я перепробував систем, варіантів, рекомендацій… Та є межа, за якою вони не діють або малоефективні. Ця межа — вік, фізичні можливості спортсмена”.

— Бачу, — вів далі Неш, — ви не в захваті від моєї пропозиції. — Він посміхнувся: — З’являється з вулиці невідомий… Пропонує співробітництво, доцільність якого з погляду досвідченого спеціаліста явно сумнівна. Але зважте на те, що воно вас не обтяжить. І команді гірше від нього не стане. Мені тільки треба ознайомитися з медичними картками футболістів, і перед кожним матчем я просив би давати мені десять хвилин на психопроцедури…

II

Мортон наказав, щоб до виходу на поле готувався напівзахисник Кроуфорд. Молодий, ще без достатнього досвіду гравець. Він мав неабияку швидкість і непогамовану енергію, щоправда, використовував їх бездумно. Але вибирати було ні з чого. Ось-ось хтось із “старичків” пристане, і тоді на поле гайне цей, наче зі швайкою ззаду.

Проте кандидати на заміну — Гамільтон, Кронко, Інгеллоу і навіть найстарший в “Айстрі” правий крайній Пітер Хоок — на диво бадьоро товкли газон і навіть декілька разів створили досить гострі ситуації у штрафному майданчику “Комети”.

Боб глянув на табло і здивувався: “Ще бігають?” Як правило, на 60-ту хвилину гри котрогось із “старичків” міняли або шеф подавав знак, щоб команда більше дбала про захист своїх воріт. Власне, ще нічого й не сталося. На табло поки що лише нулі. Боб закінчив масажувати Кроуфорда й поглянув на шефа. Мортон начебто забув про власне розпорядження й уважно стежив за грою.

Саме цієї хвилини Кронкс одержав м’яч у центрі поля і перевів його на правий край. Хоок зіграв коротким пасом з Інгеллоу, проскочив між двома захисниками “Комети” і вдарив по воротах. Вдарив не сильно, але точно й розважливо — в протилежний напрямку руху воротаря бік. М’яч влетів у сітку.