Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир - Страница 32

Дато здригнувся, йому здалося, що під ногами щось заворушилося. Він спрямував туди світло. Шматки напівзотлілого ганчір’я, звиваючись від коливань води, повільно поповзли врізнобіч, а слідом клубочилась темна каламуть, котра, напевно, досі сяк-так трималася купи. На якусь мить вода просвітліла, й водолаз помітив, як у нього під ногами щось зблиснуло. Коли він підняв з підлоги те “щось” і присвітив, то від здивування мало не впустив його в геть скаламучену воду. Тільки й спромігся видихнути:

— Гарна цяцька.

Проте у ту ж мить спалахнула думка: “Негайно на поверхню!”

Не затримуючись більше ні секунди, Дато подався до пройми. Навстріч заструменів сильний потік. Майнувши над ним, ГІВС стрімко помчав на поверхню. Промінь його фар востаннє вихопив з мороку глибини масивний різьблений фальшборт юта, рештки величезного ліхтаря й розчахнутий уламок бізань-щогли, з якого звисали вкриті водоростями обривки канатів. Тільки тепер Дато здогадався, що не чув попереджувального сигналу про перехід на аварійний запас кисню. З кожним вдихом стрілка невблаганно наближалася до нуля.

Над морем вже була ніч. Оддалік промені прожекторів краяли пітьму, обмацуючи поверхню води. Відкинувшись, Дато увімкнув автомат розпізнавання.

— Датіко! — загримів у навушниках радісний голос старшини. — Живий! Де ж ти…

— Все нормально, старшина. Геологові скажи, що трубу виламав потік каламуті. А я забарився тому, що здибав русалку… Слово за словом, ну й, сам розумієш, не часто випадає їй такого мужчину стріти… На згадку про себе русалочка подарувала мені одну гарненьку дрібничку…

На таку балаканину старшина таке гарикнув, що мікрофон, коли б міг, згорів би з сорому. Але настрій Дато від того анітрохи не зіпсувався.

ФАНТАСТИКА

Матвій Ганапольський

ГОТУВАННЯ ВАХРУСТА

“…ОГУЗОК ВАХРУСТА ВИМИТИ

В ПІДСОЛЕНІЙ ВОДІ, ПРОЖИЛКИ

ВИДАЛИТИ, НАРІЗАТИ ДОВГАСТИМИ

СКИБОЧКАМИ, ПЕРЕСИПАТИ СІЛЛЮ,

ДОДАТИ ЩІПОЧКУ МЕЛЕНОГО ПЕРЦЮ,

ВМОЧИТИ В ЖОВТКИ, ОБКАЧАТИ В БОРОШНІ,

ПОТІМ КЛАСТИ НА РОЗПЕЧЕНУ СКОВОРОДУ

Й СМАЖИТИ В ОЛІЇ 10–15 хв.”

Продавець із лисячим профілем підморгнув мені й ефектно видобув з-під прилавка товсту книгу, гарно запаковану й перев’язану барвистою стрічкою.

— Це вам од фірми. Як нашому постійному клієнтові.

— Дякую, — промимрив я й тицьнув книгу під пахву.

— До ваших послуг! — продавець знову підморгнув і пирснув.

Я ще раз окинув поглядом велетенські, щільно заставлені книгами полиці й рушив до виходу…

“…Подавати вахруста РАДИМО З КАРТОПЛЕЮ-ФРІ,

ПРИСМАЧЕНОЮ ОЛИВКОВОЮ ОЛІЄЮ,

Й ЗЕЛЕНИМ ГОРОШКОМ. СІЧЕНУ ПЕТРУШКУ

Й ДРІБНО ПОРІЗАНУ МОРКВУ…”

Я стояв під неоновим написом “МАРК ЕШЕМ. КНИГА-ЗНАХІДКА”, коли почув:

— Ходи сюди!.. Я озирнувся.

— Я тебе кличу, — бринів лагідний голос— Йди ж бо, не бійся, я тут, за рогом…

За рогом стояв вахруст, бавлячись сокирою,

— Книжечку, виходить, придбали? — люб’язно поцікавився вів.

— Так, ну то й що? — не збагнув я.

— Як це гарно, — замріяно мовив вахруст, — як приємно для покращення сновидінь почитати в світлі призахідного сонця… Ану-ну, глянемо, якими книжечками цікавитесь.

— Та так, дрібниці всякі…

— Дрібниці? Ге, не скажіть! — захихотів вахруст і могутньою своєю кінцівкою підняв мене в повітря.

— Відпустіть, що ви робите!? — я спробував звільнитеся.

— Ознайомимося зі знахідками! — грайливо запропонував він. — Отже, невеличкий урок усного читання!

Іншою клешнею він витягнув у мене з-під пахви книжку, театрально розв’язав стрічечку.

— А зараз ми прочитаємо назву! Лише поволеньки прочитаємо. Й гучно. Ну!

Він підсунув мені книгу під ніс. Мені потьмарилося в очах…

На синьому тлі золотими літерами було викарбувано: “825 страв із вахруста”.

— Прийми ж смерть! — рикнув вахруст, замахнувшись сокирою.

— Та постривайте, — забелькотів я, — при чому тут я!.. Мені подарували як постійному клієнтові…

— Не буде більш клієнта, — зловісно засичав він. — Ніхто вже не отримуватиме подаруночки… За деяких обставин!..

— За яких таких обставин? — знітився я.

— За кулінарних!

Він поставив мене на ноги, повернув і штурхнув у у спину;

— Бігом руш!

“…ВАХРУСТА ВИМОЧИТИ В ЧЕРВОНОМУ ВИНІ,

НАСТРОМИТИ НА МЕТАЛЕВОГО ШАМПУРА

(ВІД ЗЯБЕР ДО ХВОСТА) Й ПЕКТИ НАД

РОЗПЕЧЕНИМИ ЖАРИНАМИ (БЕЗ ПОЛУМ’Я)

ПРОТЯГОМ 20–30 ХВ. ПРИ ЦЬОМУ СЛІД РАЗ

ЗМАЩУВАТИ ЙОГО ВЕРШКОВИМ МАСЛОМ

І ОБЕРТАТИ ШАМПУРА ДО ПОЯВИ ЗОЛОТАВОЇ ШКУРИНКИ…”

Я прудко біг бетонованою доріжкою. Вахруст летів поруч, розмірено змахуючи великими крилами. Летючи, він, однак, не припиняв досліджувати злонещасну книжку й розмірковувати про життя…

— Їсти ближнього, та ще й за рецептами — гріх. — Він швидко гортав сторінки. — Подивимося, що нам пропонують… Так… У тертих сухарях… з галушками… з грибною підливою… О! Гуляш? Ну, що ж, подивимося й гуляш… “Молоденького вахруста дрібно покришити на скибочки, потрусити сухою гірчицею…” Дрібно покришити, молоденького… на скибочки, значить! Гуляш, так би мовити? Гаразд, буде й гуляш!

Й зненацька гарикнув над самим вухом:

— Ану, швидше! Ноженятами, ноженятами!

— Не підганяйте так, — захрипів я й додав, — у мене тиск!

— Недобре обманювати, — почулося згори, — тим паче пілотові!

Що я мав на це казати. На мені форма пілота, отож я молодий, здоровий, наче бик, і прикидаюся дурником.

“Яке напрочуд різноманітне життя, — роздумував я на бігу. — Ще учора ти милувався міріадами зірок і плавав у теплому океані, а вже сьогодні ти мчиш назустріч долі, зловісній і незбагненній, з якою ти, зважаючи на цю сокиру, нарешті зустрівся!..”

— “Кекс цитриновий з ягідками”! — гримнув голос згори. — Ти диви, виявляється, з вахруста навіть кекс можна приготувати! Сторінка двісті сімдесята… Прочитаємо!

Рецепт, треба еказати, був чудовий. Я біг собі й думав, що ліпше було б зробити кекс із того продавця. Дізнавшись попередньо, навіщо він підсунув мені цю ідіотську книжку.

Можна було б зважитися на невеличкий спурт, та од вахруста хіба втечеш, та й куди його тікати — два кілометри штучного суходолу посередині всепланетного океану, космопорт, торговельний центр та кемпінг, до якого я, власне, й біг…

— “Напої з вахруста багаті на вітамін С! — продовжував він цитувати. — Аби вітаміни не руйнувалися, кип’ятити слід не більше, аніж п’ять хвилин…” Гаразд, більше п’яти кип’ятити не будемо!..

Вахруст із посвистом приземлився й недвозначно змахнув сокирою:

— Зараз зайдемо, але щоб мені ні звуку.

До кемпінгу ми увійшли, наче двійко найкращих приятелів, один з них лише трохи збентежений. Причину неважко з’ясувати, якщо помітити, що інший друг, може, занадто міцно обійняв першого… Той, перший, навіть трохи посинів… Та придивлятися до таких деталей нікому було — вестибюль сяяв пусткою…

— Вітаю містера Джолдека й містера Серьожкіна! — бадьоро привіталися двері кемпінгу.

— Двері, ви помилилися! — зловтішно відказав вахруст і поволік мене коридором.

Я збагнув, що це кінець.

Вже ніхто не дізнається про останні хвилини славного Ігоря Серьожкіна, який, може, зірок з неба не хапав, однак, зрештою, був непоганим хлопцем…

Вахруст відімкнув двері свого номера, й за мить я вже сидів у кутку величезної кімнати із розкішними меблями, які були причеплені ніжками до стелі. Посеред підлоги стирчала антикварна люстра з кришталевими бурульками…

Вахруст гепнувсь у фотель на стелі. Сидячи отак — догори ногами, — він суворо наказав:

— Починай каятися!