Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій - Страница 42

— Щоб ідентифікувати особу потерпілого — і для нас, і для нього самого — мені принаймні треба знати його рідну мову. Адже, скоріше за все, це чужинець. За антропологічними ознаками він належить до південної чи індо-середземноморської гілки європеоїдної раси — м’яке хвилясте волосся, порівняно світле забарвлення шкіри, карі очі, різко виступаючий ніс із високим переніссям, губи середньої товщини, монголоїдна складка повіки— епікантус-відсутній, кров групи А.

Я звертаюсь до нього різними мовами і фіксую його реакцію на це. У нього затьмарена свідомість, але можна розбудити підсвідомість. Для цього я вирішила застосувати світлопроменевий осцилограф.

— Тобто, осцилограф як “детектор брехні”? Геніально! — захоплено вигукнув Стерн.

— Власне, на цю думку мене наштовхнув візит капітана з безпеки. А вам ніколи не доводилося давати таке ось “технічне інтерв’ю”? Може, щось би мені порадили…

— На жаль, не доводилося. Тобто, на щастя… — Він знову покрутив головою на знак схвалення її винахідливості.

Тепер Крістіана допізна затримувалась у шпиталі, а вранці приходила найпершою. В її кабінеті письмовий стіл був захаращений стосами різних словників і розмовників. Вона вже досить добре орієнтувалася в мовознавчих нетрах. Її цікавили процеси забування й відновлення мови. Під очима в неї з’явилися синці, й її шеф став уже потерпати за здоров’я колеги.

Минув тиждень. Під дверима палати змінювались охоронці. А невідомий уперто мовчав. Мовчав і байдужісінько споглядав метушню Крістіани.

Стерн ладен був ревнувати її до того нікчемного підкидька і вдавано обурювався:

— Коли б я був ним, то, мавши таку опікунку, давно заговорив би хоч китайською.

Крістіана лише зніяковіло всміхалася.

Двічі навідувався капітан із безпеки, наміри котрого не викликали сумніву. Але, ображений неувагою Крістіани, яку він витлумачив як зневагу, швидко ретирувався.

На дев’ятий день вона з’явилася на працю трохи пізніше, притягши якийсь старезний програвач. Певне, роздобула його в антиквара.

Коли Стерн перед обідом зайшов до “камери”, де вона самоув’язнилася, то застав дивну картину. З динаміка програвана линула щемка тужлива мелодія, якийсь середньовічний хор. Пісня була розлога, як безкраї простори савани. Повіяло чимось далеким, знайомим, рідним, немов то була пісня дитинства, але не його, а дитинства далеких пращурів…

Він перевів погляд на підкидька. Той лежав, широко розплющивши очі, в котрих цілком виразно проглядала туга. На осцилографі шалено стрибали стрілки.

— Що це? — спитав приголомшений Стерн.

— Розумієте, докторе, — схвильовано заговорила Крістіна. — Я перепробувала всі основні європейські мови, але без особливих наслідків. Якщо припустити, що він потрапив сюди від наших сусідів, то це міг бути кубинець, болгарин, росіянин. Адже іноземні спеціалісти там здебільшого з комуністичних країн. І мені здалося, що на слов’янські мови він реагує якось інакше, що вони йому знайомі. Бракувало перевірити його реакцію на українську.

— Українську? — наморщив чоло Стерн.

— Так, українську. Це в Радянському Союзі. Там, де Чорнобиль… Пригадуєте, докторе?

— Так, так, Крістіано. Як це я міг забути!

— Отож, я спитала в букініста українського словника чи щось таке, а він запропонував мені платівку з українським хором. У нас, виявляється, є невеличка громада емігрантів з України. То чийсь онук одніс до букініста цю платівку. Щоб прослухати її, мені довелося придбати й програвача. І схоже… Ні! Я навіть певна, що він українець. Погляньте лишень, як він реагує на пісню! Це подіяло на нього як шок!

Стерн перевів погляд на пацієнта. Той лежав, прикусивши нижню губу, а щоками текли рясні сльози. Вочевидь, пам’ять повернулася до нього.

Пролунали останні акорди, і платівка зупинилась. Крістіана вимкнула осцилограф і, обернувшись до шефа, замислено мовила:

— Я прагнула розбудити пам’ять, розум, а зачепила душу. Пісня його народу повернула його до життя. Він згадав, хто він є. Отже, наостанок лишається пісня. Вона, певне, і є мовою душі. І пам’яттю душі…

Стерн розгублено мовчав.

Хвилюючись, Крістіана підійшла ближче до ліжка і з якоюсь урочистістю запитала:

— Are you Ukrainian?

Підкидьок підвів на неї сумні очі й чітко відповів:

— Yes, I am.

І, помовчавши, повторив те саме своєю мовою:

— Так, я українець…

Того ж дня в шпиталі об’явився капітан з безпеки. І підкидька посадили до закритого авто, спершу надівши йому на зап’ястки кайданки.

Що вдієш, такі правила конвоювання…

Віктор Савченко

ПОСТУЛАТ ГАУТАМИ[13]

Оповідання

По ефективності виконання найскладніших замовлень кооператив “Експарка” не мав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени — парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших раллі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки його заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив був записуватися на чергу.

Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не хто інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, в сузір’я Кассіопея — гірниче устаткування, а назад — вантаж церія та лантанових металів. Однак нові види послуг спричинили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космодроми, а також скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування. До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агентство.

Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко — його ідейний батько відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку — траплялося й гірше, а в старінні ідеї. “Експарка” від моменту її заснування трималася не так на технічному оснащенні і навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток… Та минув час, і на зміну тим, хто загинув або вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи; в кращому випадку заробітчани… Тищенко вже бачив майбутнє свого дитяти — в розпродажі майна.

За такими невеселими думками батька “Експарки” і застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокого зросту — один десь пенсійного віку, другий — молодив чоловік років близько двадцяти п’яти. Одягнені просто — картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, вудили на річці і зайшли в “Експарку” по дорозі додому. “Заслужений батько наважився довірити нам єдиного сина”, — подумав господар контори, окинувши їх досвідченим поглядом.

Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. “Скромні люди, — відзначив подумки Тищенко, — інший спішить розсістися, закидає ногу на ногу… А ці почуваються в гостях”.

Голос подав літній:

— Незвично якось… Така могутня організація, а тулиться в підвалі.

“Так… Зараз я відіб’ю вам бажання найматися в “Експарку”, — подумав Тищенко і сказав:

— Кошти на будівництво офіса були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів… А чим погане це приміщення?

Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. В світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив маневр господаря.

— Та я нічого, — відказав. — Приміщення як приміщення… Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.

В нього був тихий, але виразний голос, голос людини, яка не звикла кидати слів на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчував це інтуїтивно. Тим часом літній вів далі:

13

© Віктор Савченко, 1991