Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 40

За кілька секунд повз Дмитра Івановича згори метнувся якийсь чоловік і, певно, утік би, якби не миттєва реакція полковника, що, зводячись на ноги, встиг відштовхнутися від перил і щосили вдарив плечем утікача. Невідомий чоловік від удару по інерції рикошетом відлетів до стінки, і Ковалю, незважаючи на гострий біль у голові, вдалося вчепитися в нападника.

Вони довго борюкалися у темряві на сходовій площадці, і Дмитро Іванович з останніх сил намагався закрутити руку нападникові за спину. Зрештою і він, і злодій захекалися, знесилилися, і невідомо хто з них переміг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло світло. Після убивчої пітьми воно здалося таким яскравим, таким сліпучим, що різало очі, невідомий кинув опиратися, і Коваль побачив перед собою літнього чоловіка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком і шкарубкі черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. І раптом Дмитро Іванович упізнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалі щоки, сива, жовтувата, нечесана борода і хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один із тих, з ким у присутності Коваля розмовляв Андрійко. Капітанові поскаржилися сусіди Гальчинської на підозрілого діда, що з якогось часу вештається біля їхнього дому, заглядає у вікна і ховається від холоду у під'їзді. Андрійка цей старий, хворий грузин не зацікавив, і він, не встановивши ніяких зв'язків із убитою, скоро відпустив його.

— Що ви робите тут, Абуладзе? — суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. — Чому напали на мене?

Ошелешений старий, віддихуючись після борюкання, мовчав.

— Адамадзе, — нарешті промовив він. — Не Абуладзе, а Адамадзе.

— Нехай Адамадзе… — погодився Коваль. — То чого ви, Адамадзе, напали на мене? — повторив своє запитання.

— А ви хто такий? — трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. — Ви самі напали на мене!

— Полковник міліції Коваль, Дмитро Іванович, — назвав себе той. — Не упізнали? Я був у кабінеті, коли з вами розмовляв капітан Андрійко.

— Я злякався. І оборонявся…

— Що вам треба було у чужій квартирі?

Тепер Адамадзе покірно пробурмотів щось невиразне і, здавалося, не збирався більше тікати. Проте відповіді на запитання полковника він не давав.

Коваль помацав голову.

— Чим це ви мене садонули?

В руках у Адамадзе нічого не було, і полковник згадав, як під час сутички щось важке, брязкаючи, полетіло вниз. Він пошукав поглядом на площадці шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на підлозі, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку і, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Підняв і, обтрушуючи пилюку, подав господареві.

— Ви заарештуєте мене? — спитав, вглядаючись в обличчя полковника.

Дмитро Іванович не відповів.

— Ну, і чорт з вами, — пробурмотів старий. — Ведіть. Не первина мені.

— Ходімте, — сказав полковник, обережно примощуючи зім'яту шапку на голові. — А де ваша? — спитав Адамадзе.

— У мене немає, — признався той. — У мене тепер нічого немає: ні дому, ні роботи… І я дуже слабую…

Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Іванович був переконаний, що Адамадзе повністю віддався на його волю і тікати більше не буде.

Внизу, під сходами, Коваль побачив короткий залізний прут.

— Він? — кивнув на залізяку.

Адамадзе смиренно підтвердив.

— Дякуючи шапці, — сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.

— Арештуйте мене, — попросив Адамадзе. — Мені тепер все одно.

— То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жінки? — знову спитав Коваль.

— Я голодний… Працював сторожем на Русанівських садах у дачному кооперативі. Літо минуло, сторожів скоротили, мене вигнали — старий, нікому не потрібний. Пенсії не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нікудишнє. От і наважився… Вистежив: квартира порожня, вечорами не світиться… А підійшов, помацав двері — опечатані, злякався мати справу з міліцією… А тут — ви…

Коваль і Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.

— Йдіть додому, — сказав полковник.

Адамадзе не рушив з місця.

Дмитро Іванович, думаючи, що той не зрозумів його, повторив:

— Ви вільні. Йдіть додому і не практикуйтесь більше із залізяками на людських головах.

— Додому! — гірко промовив старий. — До якого «дому»? Живу у покинутій господарями халупі, у собачій будці. Не знаю, чи переживу у ній зиму… Ходив у поліклініку — не приймають, прописки немає, я рік як з колонії. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає — не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощі…

— Гм, — буркнув Коваль. — Подивиться вас лікар… А де ваша, як ви кажете, будка?

— Там-таки, на садах… На Тринадцятій лінії…

Дмитро Іванович знову скинув шапку і торкнувся голови. На ній уже спухла гуля, і уражене місце нестерпно нило.

Адамадзе покірно топтався біля Коваля, ніби чекав ще якихось наказів від нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову і мовчки пішов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дістатися до метро. На Адамадзе він і не глянув, переконаний, що той більше не полізе до опечатаної квартири Гальчинської…

20

Думки про старого грузина, з яким зіткнувся на темній площадці біля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. І не тому, що гуля на голові кілька днів болісно нагадувала про сутичку. Найбільше тому, що Дмитро Іванович не міг знайти відповіді на своє запитання: чому двічі підряд, і обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, — полковник це відчував, а інтуїція рідко йому зраджувала, — ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона із скарбами Апостолова? Адже дорогоцінності Гальчинської були із того ж скарбу…

Адамадзе крутився не біля якогось іншого будинку, яких у Києві десятки тисяч, не біля якоїсь іншої квартири, а саме біля тієї, де жила Гальчинська.

Та який зв'язок міг бути між скарбом Апостолова, співачкою Гальчинською і цим старим грузином?!

Голова у Коваля пухла не так від удару, як від цих думок.

Із справи про вбивство колишньої співачки, з документів і розповіді самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав історію цієї людини: молодий юнкер, що втік із білою армією за кордон, через багато років повернувся на Україну з німцями, служив у поліції, не догодив начальству, втік, ховався у лісах, після війни був засуджений як поліцай на десять років, потім іще на стільки ж, рік як повернувся до Києва. Після убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильців будинку. Ним зацікавився і капітан Андрійко, маючи на увазі вигук співачки: «Ах, як давно я тебе не бачила!» Гальчинська й справді довгий час не зустрічалася з Адамадзе, який двадцять років був у таборах. Але, оскільки ніяких даних про знайомство цих двох людей у Андрійка не було і у жодних свідченнях численних друзів і знайомих співачки Адамадзе не згадувався, ніхто нічого про нього не знав, старий грузин недовго цікавив капітана, і після першої ж розмови Андрійко відпустив його…

Коваль вирішив знайти Адамадзе, і через кілька днів, коли надворі трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий сніг, вирушив на Русанівські сади.

Ці десятки коротеньких, вузьких піщаних провулків-«ліній», розташованих паралельно, так, що кожний з них віз до дніпрової затоки, об'єднаних назвою «Русанівські сади», були добре знайомі полковникові.

Колись він і сам відпочивав на Русанівській затоці, на припнутому до берега списаному пароплаві, але найбільше це невеличке дачне селище, розташоване на Лівобережжі, запам'яталося Дмитру Івановичу в зв'язку із трагедією на дев'ятій лінії — отруєнням гостями з Англії пенсіонера Бориса Заліщука.

Так уже склалося у професійному житті інспектора Коваля, що він згадував дати, роки, ті чи інші вулиці і міста в зв'язку з розслідуванням якоїсь трагедії, розшуком злочинця і, не в останню чергу, врятуванням людини від загибелі. Так само як письменник лічить свої роки і події від виходу книг, художник — від виставок, режисер — від фільмів та постановок, ним здійснених.