Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 8

Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.

Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.

— Вона що, дружила лише з чоловіками?

— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.

Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»

— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.

— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.

— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?

— Не знаю, — відповіла жінка.

— Як так? І не здогадуєтесь?

— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.

— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?

— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.

— На вас?

— По-різному.

— Тобто як?

— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.

— Чому?

— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».

— Ви її доглядали?

— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.

— Де ж вона брала ці делікатеси?

— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…

— У чому ж виявлялося ваше піклування?

— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…

— Чим же ви могли їй не догодити?

— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.

— Ви давно бачили її?

— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…

— У вас є телефон удома?

— Так. І у мене, і у Оксани. Як їй щось треба — дзвонила. Я того разу забігла провідати, а вона надулася, як індик… А потім дивлюсь — бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчірку, почала витирати шафу, відхилила дверцята, і тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволіла. «Я тебе просила?! Кинь ганчірку! Нема чого мені благодійність показувати! То місяцями не ходиш, то в очі тичеш, що пилюка зібралася!»

У мене спустилися руки. А вона не вгаває. «Удаєш, ніби дбаєш за свою тітоньку, любиш! Знаю твою любов! Тільки й дивишся-видивляєшся, що у тітки погано лежить!»

Я дуже образилася, кинула ганчірку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, — Хоменкова гірко зітхнула. — Але ж так стало прикро… Ви розумієте?

— Розумію, — кивнув капітал. — Та повернемось до наших баранів. — Приказку цю він підхопив у колишнього свого начальника — полковника Коваля. — Значить, думаєте, нічого вам не залишила?

— Не знаю… — підібгала губи жінка. — Тепер уже стане ясно, кому що…

Вона знову опустила голову, показуючи капітанові свої каштанові кучері, і він відхилився із стільцем, наскільки дозволяла стіна його невеликого кабінету.

— Виходить, ваша тітка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Більше любила Оксану Павлівну? Чи не так?

— Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани — Павло Йосипович — братом. Однакова рідня… Просто Оксана краще уміла з нею ладити, завжди підтакувала. Бували випадки, коли тітка, земля їй пухом, і на Оксану гнівалася. Тоді переписувала заповіт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках…

Допит ставав для Андрійка цікавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капітана, і той сподівався вивудити у неї якісь важливі деталі з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слід. Бо досі вони з Петром Яковичем Співаком практично нічого не мали. Допитувати племінниць Гальчинської як підозрюваних поки що не могли і тому блукали із своїми запитаннями, немов у глухому лісі. Протоколи і радника юстиції, і капітана, як потім виявилося, були дуже схожі, майже однакові, і відрізнялися один від одного лише відповідями сестер, в яких відбивалися різні характери жінок і неоднакове ставлення до тітки.

Раптом із-за тонкої фанерної перегородки, імітованої під справжню стінку, що колись розділила один великий кабінет на два маленьких, долетів жіночий крик. Андрійко прислухався.

«Яке ви маєте право мене підозрювати! — волала жінка. — Так, книжка у мене. Але мені сама тітка дала її перед смертю. Бо заповіт на мене. Це наша сімейна справа, і нічого вам втручатися…»

Голосу Співака не було чути зовсім, хоч Андрійко знав, що радник юстиції не мовчить. Співак був людиною інтелігентною і ніколи не підвищував голосу, навіть коли розмовляв із найбуйнішим злочинцем. Чим більше лютував підслідний, тим тихіше звертався до нього Петро Якович. І це впливало. Співак робив усе для того, щоб показати при допиті свою безсторонність і неупередженість. В цьому йому добре допомагала своєрідна манера триматися мовби доброзичливий і м'який співбесідник.

Андрійко зрадів почутому. Природно, що у сусідньому кабінеті мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку він так безрезультатно шукав у квартирі загиблої. Про яку іншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас він подумав, що Співак уже сказав, що смерть тітки сталася не від природних причин, що це — вбивство…

В цю хвилину двері кабінету Андрійка відчинилися, і, пропускаючи поперед себе розпашілу, із збитою на голові набакир норковою шапочкою, про яку від хвилювання господиня забула, на порозі постав довгов'язий радник юстиції.

— Остапе Володимировичу, — звернувся до капітана Співак, примощуючись на вільний стілець, — ви турбувалися, де поділася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлівни… Сідайте, будь ласка, — звернувся слідчий до неї, показуючи на вільний стілець. — Ми тут усі разом, так би мовити, гуртом, закінчимо нашу розмову. Повторіть, Оксано Павлівно, як книжка до вас потрапила.