»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 30

Юрек легко відімкнув двері, повісив ключ на місце, потім уже зсередини замкнув двері відмичкою.

У кімнаті темно. Лише скупе світло вуличних ліхтарів проникає через сітчасті занавіски. Пахне одеколоном і ароматними папіросами. Кружальце світла від кишенькового ліхтарика, яким В’юн починає обмацувати кутки, освітлює меблі: шафа з дзеркалом, стіл, крісло, стілець, ліжко і в головах біля нього нічний столик. На столику лампа у формі кришталевого свічника з брелочками, які іскряться в промені світла. Юрек нечутно підходить до столика і обережно відсуває шухляду. Ключі! Вони поблискують на стальному кільці. Серед них один плоский з вирізом, — напевне, це запасний ключ від мотора автомашини. Юрек знімає його, ховає до кишені і шукає далі. Ось другі двері. Відчинив їх — ванна. Світло ковзає по білих кахлях, на хвилину зупиняється на відчиненому вікні, потім, описавши дугу, повертає до середини кімнати. Юрек знову зупиняється біля столика і починає методично переглядати все, намагаючись не порушити порядку.

Відкривши коробочку з перснями і золотими запонками, сумно зітхнув:

“Хай йому грець! — подумав. — Що там наша робота в міліції! Тут тільки за це, що переді мною, можна було б купити нову “Варшаву”… Але без жалю відклав коробочку і взяв іншу. Відкрив її, і очі в нього загорілися: в коробочці лежало штук п’ятнадцять чудових янтарних мундштуків із спеціальним фільтром. На кожному було видавлено золотими літерами: “Йоганн Ліпперт і К°”. Відень”. Юрек покрутив мундштук у руках, а в душі у нього відбувалася страшна боротьба… І Юрек В’юн не витримав — не торкнувши раніше золотих дорогоцінностей пана Гомолякса, він сховав у кишеню один мундштук.

“На якого дідька йому стільки мундштуків? — втішав він себе. — До того ж цей тип, мабуть, спить на доларах, а за один долар зможе таких штук п’ятнадцять дістати…”

Крім цих коробочок, у нічному столику не було нічого цікавого. Юрек закрив дверцята і підійшов до великої дзеркальної шафи для одягу. Але тільки-но він заглянув усередину, як біля вхідних дверей почувся підвищений голос Віги і притишений Гомолякса. Здавалося, ніби Віга чимось ображена і пан Гомолякс благає вибачення, в той же час намагаючись припинити суперечку, яка компрометувала його.

— Стоп, машина, кочегар лопнув… — буркнув собі під ніс самозваний ас розвідки і злякано оглянувся навколо. Що робити? Куди тікати?

Проте коли в дверях клацнув замок, Юрек, мов швидконогий олень, одним стрибком опинився у ванні. Пан Гомолякс відімкнув двері, а Юрек В’юн тим часом, висунувшись з вікна, зважував, як стрибнути з другого поверху. Він заплющив очі, вдихнув, набравши повні легені повітря, стрибнув униз і… опинився в обіймах міліціонера.

— Що це, граєтесь у парашутиста, чоловіче? — іронічно запитав той, міцно тримаючи Юрека за комір і збираючись свистком покликати підмогу.

— Тихше, друже, не галасуй! — рвонувся Юрек, хапаючи міліціонера за руку. Та минула добра хвилина, поки йому пощастило пояснити, що сталося, і, показавши свої документи, добитися, щоб патруль перестав обходитися з ним, як із злодієм, спійманим на гарячому. У цій несподіваній зустрічі була й добра сторона: в присутності колеги Юрек сміливіше підійшов до чудової автомашини з червоною пластмасовою стрілкою і відімкнув дверцята.

— Розумієш, друже, якщо той американець зчинить галас, — мовляв, украли машину, то ти заспокой його, скажи, що негайно почнуться розшуки. А через годину можеш забрати її з гаража Міського управління. І ще станеш героєм — вмить знайшов украдену машину.

— А якщо не догадається? — допитувався міліціонер.

— То за годину я сам поставлю її на місце. Нічого не бійся, колего, тут все зроблено культурно. — І велика машина виїхала на шлях.

РОЗДІЛ VI

1

На другий день Завірюха змінив тюрбан на менш декоративну, але зручнішу пов’язку. Вислухавши чимало зітхань і співчуття секретарки (в зв’язку з цією пригодою вона весь час ходила, мов у траурі), капітан розпочав свій робочий день. Спочатку він вирішив переглянути листи. Зверху лежала телеграма з Відня. Завірюха нетерпляче розпечатав її. Віденська поліція повідомляла, що фірми “Йоганн Ліпперт і К°” немає не тільки за вказаною адресою, але й взагалі у списку торговельних підприємств, зареєстрованих на території придунайської столиці.

Здавалося б, таке повідомлення мало засмутити капітана, а тим часом настрій у нього значно поліпшився. Завірюха вдарив рукою об письмовий стіл і промовив:

— Усе йде точно, як за годинником. Було б дуже прикро, якби фірма “Ліпперт і К°” справді існувала. — І почав переглядати пошту далі.

Передусім пачка повідомлень з міських і повітових управлінь міліції про наслідки розшуків у годинникових та комісійних магазинах. Ретельна секретарка вже встигла навіть підрахувати, скільки знайдено годинників фірми “Лонжін”, і виписати прізвища тих, хто здавав ці годинники в комісійні магазини. Виходило, що на території всієї країни в продажу було 2842 нові годинники марки “Лонжін”, причому переважна більшість їх припадала на Варшаву, Краков, Лодзь і на територію цих воєводств. Капітан розчарувався, не знаходячи в списку прізвища Мирослава Згожельського, яке його цікавило найбільше.

— Обережний мерзотник, — буркнув Завірюха, перебігаючи поглядом десятки прізвищ, написаних чітким почерком секретарки. На одному прізвищі він зупинився.

Жанна Шміт здала для продажу десять нових годинників марки “Лонжін”. Капітан згадав літню жінку, хазяйку будинку мод у Лодзі, яка так багато знала про Теофіла і нічого не хотіла сказати. Жанна Шміт — рідна сестра Вільгельміни Рем! Капітан занепокоївся. Погано! Будинок концепцій, який він спорудив після загадкового зникнення торговельних договорів Рема з уявною фірмою “Ліпперт і К°”, похитнувся. Треба простежити за цією стриманою дамою у Лодзі.

Дальше вивчення матеріалів, надісланих з районів, Завірюха мусив відкласти, бо в кабінет ввірвався стомлений, невиспаний, але явно тріумфуючий Юрек В’юн.

— Пане начальник, дозвольте доповісти, що ваш шофер заслужив золоту медаль, — скромно почав Юрек. Навіть крижаний холод, яким хвилину тому В’юна зустріла секретарка, не зіпсував йому настрою. Шофер як завжди багатослівно доповідав про наслідки огляду автомашини Гомолякса, і чим далі він говорив, тим уважнішим і зосередженішим ставало обличчя капітана.

У самому автомобілі не знайшли нічого особливого — машина модерна, але ніяких чудес у ній немає; офіцер оперативного відділу побачив на задньому сидінні і на бічній стінці кілька невеличких іржавих плямок, дуже схожих на сліди засохлої крові. Але аналізу не зробили, бо для того довелося б зіпсувати оббивку, а це могло привернути увагу власника.

— На це ще буде час, — промовив Завірюха, щось записуючи в журналі службових обов’язків.

— Я теж так думаю, — погодився Юрек. — Значно важливіша справа з тим запасним колесом…

— З яким колесом? — підвів брови Завірюха.

— В деталях це було так. Ми вже все закінчили, хорунжий з оперативного відділу позаписував номери, обнишпорив усі закапелки і сказав мені відігнати машину назад до готелю. Коли це дивлюся — сіло заднє колесо. Мабуть, наскочив на якусь чортівню, коли їхав з готелю в гараж міліції. О, хай йому лихо, думаю, доведеться замінити колесо, а це триватиме хвилин п’ятнадцять. Бо, знаєте, пане начальник, багаті люди про машину зовсім не дбають, на кожному гвинтику там стільки іржі та бруду, що й зубами не відкрутиш. Ясно, такий піжон міняє машини, як ми, вибачаюсь, шкарпетки, — трохи забрудниться, то вже й нову купує.

— Ти розповідай про запасне колесо, а не про шкарпетки.

— Зараз буде і про колесо. Так от хорунжий і каже: “Нічого, ми зараз це зробимо!” Велів йому відгвинтити запасне колесо! Ну, я піднімаю машину на домкратику, а хорунжий вовтузиться з тим колесом, бо вже ніч, у гаражі немає жодного механіка. Ви самі знаєте, пане начальник, що то за механіки…