Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей - Страница 15

Задзеленчав дзвінок, коли дівчина відчиняла двері “Дороті”. Клосс подумав, що Артур Другий не грішить надмірною обережністю. Якщо всі його люди приходять до “Дороти”, гестапо має мало клопоту…

Клосс ввійшов слідом за Лізою. Гардеробниця посміялася, коли він подавав їй плащ. Ліза Шмідт саме в цей час розмовляла по телефону. “Приходь обов’язково, мій любесенький…” — почув він. Вона повісила трубку і глянула на Клосса. Потім витягла з портмоне купюру вартістю в одну марку.

— Чи не змогли б ви, пані, розміняти? — звернулася до гардеробниці. — Мушу ще раз подзвонити.

У Гелени не було дрібних. Клосс одразу ж зорієнтувався. Дав Лізі потрібну монету.

— Будь ласка, пані.

— Ах, який ви люб’язний, — защебетала дівчина. — Я зараз же вам поверну.

В кав’ярні Клосс сів за столиком біля вікна. Машинально відкрив коробку доміно й розважався чорними кісточками. В залі було майже порожньо. Двоє літніх добродіїв грали в шахи. Жінка в чорній сукні пила чай. Клосс приклав пусто до шістки, потім взявся будувати домик з кісточок доміно. “Не вмію я грати в доміно”, — подумав він. Підвів погляд угору. До столика підходила Ліза Шмідт.

— Я прийшла, щоб тільки повернути вам борг, — сказала. Однак одразу ж сіла, коли Клосс підсунув до неї кріселко.

— Я хотів би ще трохи побути кредитором, — мовив він. — Кредитор щодо боржника має певні права.

Дівчина усміхнулася, і Клосс подумав, що все піде легко. Може, навіть і дуже легко. Невже його міг хтось бачити в костьолі святого Августина? І чи встиг би він передати Лізі його прикмети? Мало ймовірно. Клосс мав у Вроцлаві власну охорону, якій міг довіряти без жодних застережень.

Він запропонував коньяк.

— Коньяк! — вигукнула Ліза. — Б’ю об заклад, що ви прибули з фронту.

Клоссові довелося докласти певних зусиль, щоб підладнатися під її стиль. Він вже давненько не фліртував з дівчатами. До того ж це не була пуста розмова: обоє розпочинали гру.

— З фронту, — відповів. — А як ви, пані, про це здогадалися?

— Бо тільки хлопці з фронту не бояться відрізати гаку кількість купонів за коньяк.

— Що ж — це найкращий спосіб позбутися карток. Зрештою, ми всі саме про це й мріємо…

— Про що?

— Про те, щоб у такій от кав’яреньці випити чарчину з такою дівчиною, як ви, пані…

— Тільки про це?

— Ні, не тільки, — сказав Клосс. Потім замовив коньяк і каву. Коли ж офіціантка почала прибирати зі столу, додав: — А доміно залишіть, будь ласка.

Ліза уважно подивилася на нього. Була, однак, пильною й зосередженою, її легковажність, без сумніву, — звичайна маска. Клосс раптом подумав, що ця дівчина по-справжньому починає подобатися йому. Однак зараз же вилаяв себе в думці: не потрібно робити нічого, що утруднювало б гру.

— Ви також граєте в доміно? — запитала Ліза.

— Також? Значить, грає ще хтось? Дозвольте відгадати, хто саме. Наречений, що воює в Лівії?

— Ні, — усміхнулася вона.

— Окуповує Францію? Грецію? Воює в Росії?

— Ні, ні, ні. Холодно.

— Розумію вас. Він не захищає батьківщину. А загніздився тут і грає собі в доміно. Божевільний! Мати таку дівчину і грати в доміно!

— А ви… веселий… Як вас звати?

— Не стільки веселий, як щирий. — Він підвівся з місця. — Ганс Клосс.

— А я — Ліза Шмідт. Для друзів — просто Ліза.

— А для мене, Лізо?

Дівчина знову усміхнулася. Усміхнулася справді дуже привітно.

— Ти вже вирішив, Гансе… Атакуєш по всьому фронту. А про доміно я запиталася, бо до цієї кав’ярні вчащають старигани, такі собі передвоєнні кістляві дідусі, і годинами…

Так, він це уявляв чудово. Який собою Артур Другий? Саме і є кістлявий дідок. І грає тут із своїми людьми. Може, й з Лізою зустрічається тут?

— Літні добродії, що пересувають тут кісточки доміно, — заговорив Клосс, — пенсіонери-урядовці. Вимагають, щоб їх називали радниками. І пенсіонери-вчителі, котрі називають себе професорами. І всі — схилені над мармуровими поверхнями столиків. Це захоплююча гра. Для літніх людей, вибитих з сідла, це — замінник життя…

— Фронтовий офіцер, виявляється, розуміє філософію гри в доміно, — поважно констатувала Ліза. — Гансе, ти просто незвичайний!

Невже сказав багато зайвого?

— Життя — це боротьба, Лізо, — вів далі Клосс. — Ці дідугани борються. Вони мають однакові шанси, граючи наосліп, не знаючи можливостей противника. Промовляють рівним голосом “п’ять” чи “пусто”, а все ж напружено чекають, коли противник спіткнеться. Вони борються не на життя, а на смерть.

Ліза глянула на нього серйозно й уважно.

— Ти про що?

— Про гру в доміно. — Клосс підніс угору чарку з коньяком. — За твоє здоров’я, Лізо.

— Prosit![11] Я не хотіла б грати в доміно проти тебе…

— Я теж… Втратив би голову, — засміявся Клосс. Був знову молодим офіцером, що шукає пригод. — Зрештою, не мав би на це часу. Приїхав сюди на кілька днів…

— У службове відрядження?

— А ти думаєш, що в такі часи офіцери подорожують, заради власного задоволення? Повертаюся з Берліна. Мій генерал дозволив мені на кілька днів завернути до Вроцлава. Не так відпустка, як самовільна прогулянка.

— Твій шеф розуміє молодих обер-лейтенантів.

— Так, — підтримав її Клосс. — Ебергардт — свій хлопець. — І він в ту ж мить тривожно зиркнув на неї. Хай дівчина подумає, що це наймення вирвалось у нього мимохіть. — Але облишмо це… А, чорт… Я вже відвик від розмов з цивільними! Увесь час одне і те ж: казарми, фронт, погане становище під Сталінградом… Сподіваюся, що ти вже забула…

— Звичайно, забула. Імена якось не тримаються в моїй голові, вашими чоловічими справами не цікавлюся. Я — жінка, Гансе.

— Давно це запримітив…

— Давно. Ти хотів з кимсь зустрітись у Вроцлаві?

— З тобою, — відповів він.

— Не жартуй.

— А я не дуже й жартую. Коли прибув до Вроцлава, ще не знав, що хочу зустрітися з тобою… Але з певного часу…

— Ми ж усього тільки півгодини сидимо в кав’ярні.

— З певного часу, — повторив він, — я знаю, що хотів зустрітися саме з тобою. Я побачив тебе на вулиці, Лізо, і почав слідкувати за тобою. Чи ти гадаєш, що я звернув би на Франкфуртерштрассе, якби було не так?

— Слідкувати за мною? — Тепер в її голосі відчувався неспокій.

— Так, — сказав він. — Не сердься, Лізо.

Але вона й не думала сердитися. Торкнулася пальцями його руки.

— Якщо хочеш, Гансе, — сказала вона, — якщо хочеш, я подарую тобі сьогоднішній вечір…

Клосс підняв чарку. Йому раптом стало жаль цієї дівчини. “А якщо це не вона, якщо Артур Другий помиляється? Що ж — чекати чуда?” — подумав він зі злістю. І пригадав Артура Першого. Знав його. Зустрівся з ним одного разу в Варшаві на явці в годинникаря.

“Я ніколи не дамся їм до рук”, — сказав тобі Артур. Коли ж гестапівці з’явилися в дверях, він проковтнув ціаністий калій. Хто його видав? Невже ця дівчина, яка тепер ось погладжує його руку?”

— Ти чудова, Лізо, — мовив Клосс. — Я хотів би…

— Не кажи більш нічого, — перебила дівчина. — Заплати за коньяк…

Поки офіціантка вирізала купони, Клосс ще раз проаналізував розмову за столиком. Якщо Ліза передасть її в гестапо, чи знайдеться в ній щось підозріле? Раптом спало йому на думку, що добре було б познайомитися з гестапівцем, який веде цю справу. Завжди корисно знати противника.

Прізвище гестапівця було Поллер. Він був гауптштурмфюрером, заступником шефа вроцлавського СД. Па цивільній службі, до того, як пізнати смак влади, займав не дуже високе становище банкового повіреного. Вважав, що начальство його недооцінює: за шість років його платня збільшилася всього на двадцять марок, І саме тому він вступив до військ СС, після чого його, вибраного з вибраних, направлено в СД. Тут його кваліфікація і можливості були використані сповна. Був терплячий і слухняний; не брав під сумнів наказів, але й не діяв наосліп. У банку його вчили, ще занадто швидко одержаний зиск часто буває малим зиском. Коли курс акцій іде вгору, треба почекати. Інколи варто випустити плітку, щоб упіймати коропа. Він не раз повторював такі афоризми, і в гестапо говорили, що Поллер спритний чолов’яга і що має залізну хватку. Ніхто не пам’ятав, щоб з його рук хтось вирвався.

11

На здоров’я! (Нім.)