Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей - Страница 20

Якщо Кушка був справді-зрадником, як доповідає Артур, то Поллер одразу ж після ліквідації Кушки повинен був би вдатися до арештів. Чого він ще чекав? Зрадник знав Артура, знав Лізу; гестапо всіх їх вже тримало в кулаці; адже ж Поллер розуміє, що, коли він запізниться, всі ці люди втечуть. Зрештою, Артур теж мав би відразу ж зникнути, як і Ліза, як і всі, про кого міг щось здогадуватися Поллер. А тим часом Артур спокійно походжає собі по Вроцлаву, мовби нічого й не сталося. Чому? Невже не розуміє, що йому загрожує? Чекає на контакт з Центром, наражаючи на страшну небезпеку посланця “тітки Зюзанни”?

Клосс зіжмакав у руці клаптик паперу з рапортом Артура, потім чиркнув сірником. Пам’ятав обличчя Кушки, коли той ввійшов до Лізиної квартири; подумав тоді: це — порядна людина. Але якщо не Кушка, то хто? Підозра викльовувалася поволі — була це страшна підозра. Він вирішив, що мусить ще раз перевірити; була, власне, ще одна можливість перевірити… Артур Другий… Що то за чоловік? Клосс знав про нього так мало.

Непорушне обличчя органіста було обернене в його бік. Якби йому не було відомо, що цей чоловік сліпий, міг би подумати: “Я відчуваю на собі його погляд”. Центр запевнив Клосса, що органіст — цілком надійна людина. Патріот, давній діяч вроцлавської полонії. Але чи ж існують люди абсолютно надійні?

— Що передати Артурові? — запитав органіст. В його голосі з’явилися нотки тривоги. Мовчанка, однак, тривала надто довго.

— Нічого не передавати Артурові! — стиха промовив Клосс. — Припинити зв’язок з Артуром!

Рука органіста потяглася до окулярів, потім торкнулася чола. На лиці виступили краплини поту.

— Що це означає? — запитав органіст.

— Те, що я сказав! — Голос Клосса звучав черство.

Помовчавши з хвилину, органіст запитав:

— Ти мені теж не довіряєш? — Потім почав говорити швидко й різко: — Чи ти розумієш, на що ми прирікаємо цих людей? На самотність! Ні, не тільки на самотність: вони потраплять до рук ворога. Ліза, яку я знаю ще од дитячих літ… Артур Другий…

— Ми розшукаємо їх, якщо буде змога. — Клосс ледве стримував себе. Він, як і його співрозмовник, прекрасно розумів, що кожне слово зараз було вироком. — Ти зникнеш з Вроцлава, — додав. — Є в тебе запасна адреса?

— Є, — відповів органіст.

— А документи?

— Теж є.

— Отож тікай зараз же, негайно! Ми налагодимо з тобою контакт. Для цього досить буде надіслати лікареві Брюке, Берлін, 6, Лейпцігерштрассе, 29, свій останній аналіз крові. Запам’ятай! Зворотною поштою одержиш відповідні інструкції.

— Я не хочу втікати. Горст Кушка нічого про мене не знав.

— Це наказ! — Клосс вимовив цю фразу з притиском. Потім, увесь час дивлячись в обличчя органіста, заговорив лагідніше: — Зрозумій, я не можу вчинити інакше. Війна жорстока, а наша війна — особливо жорстока. — Простягнув руку, доторкнувся до руки співрозмовника. — До побачення, — сказав. — Я не знаю, чи ми коли-небудь зустрінемося, але якщо це станеться, то вже у вільній Польщі.

— У вільній Польщі, — повторив органіст і знову підніс руку до окулярів.

Клосс вийшов з костьолу. Почав падати сніг, віяв холодний вітер. Біля вітрини букіністичної крамниці Клосс побачив чоловіка в уніформі тодт.[14] Підійшов до нього. Чоловік витяг з кишені коробку сірників, подав Клоссові вогню прикурити, однак робив це дуже незграбно, сірники гасли, і він кидав їх на тротуар.

— Слухай уважно, — говорив тим часом Клосс. — Пансіонат “Елізабет”. Повідомиш його, що це відбудеться там, однак номер кімнати не вказуй. Я повинен одержати повідомлення о дев’ятій вечора по телефону; запам’ятай номер…

Потім той, в уніформі тодт, стрибнув на підніжку трамвая. Клосс ще якусь хвилю бачив його на задній площадці; пасажир в уніформі тодт спокійно витяг з кишені газету. Клосс усміхнувся. Цього хлопця він знав уже з рік. Працював з ним у Варшаві? а тепер ухвалено, що саме він керуватиме новою групою у Вроцлаві. На цій війні жоден відтинок фронту не можна залишати оголеним. Незважаючи на те, що у Вроцлаві вже починали працювати нові люди, Клосс знав, що гра з Поллером за групу Артура ще не закінчилася.

Останній раунд тривав.

Поллер вірив, що перемога вже близько. Він жодної з операцій ніколи не провадив з такою терпеливістю і так старанно. Його шеф давно б уже взяв цих людей і, звісно, нічого б не домігся, крім клопоту з новою організацією. Бо ж ті організації з’являлися, мов гриби після дощу. Він, Поллер, знає про це добре, знає й те, що примітивні методи у цін грі не дадуть сподіваних результатів. Він же проникне в штаб ворога, паралізує його керівні органи.

Поллер запалив сигару, вдихнув у себе солідну порцію диму, потім підняв трубку. В таких справах він рідко коли користувався телефоном, тільки тоді, коли був цілком упевненим, що його ніхто не підслухає. Почув знайомий голос; не любив цього голосу: він, зрештою, гордував людьми, до послуг яких вдавався. Охоче їх знищував, коли вони зазнавали провалу або коли не приносили вже користі. Однак на цей раз Поллер був цілком задоволений. Ганчірка залишається ганчіркою, але успіх безсумнівний.

— Гаразд, домовилися, — сказав він. На хвилю поклав трубку і простяг руку до коробки з сірниками, бо сигара погасла. — Не хвилюйся, — голос Поллера звучав тепер лагідно й тихо, — нікого з них я поки що не буду брати; час у мене ще є, принаймні до завтра. Контакт з їхнім Центром — це великий успіх, ми мусимо мати зв’язкового… Так, так, у тому костьольчику я теж розглянуся… Що ще? Ти говориш про офіцерчика з абверу?.. Трохи нам перешкодив, якийсь неповороткий і, здається, взагалі не дуже спритний. Гаразд, гаразд, я згоден. Можеш взяти його на мушку… Хайль!

Поллер поклав трубку. Власне, ці люди не заслуговують на німецьке вітання, але у цьому випадку… Він підвівся з місця, обсмикав мундир і виструнчився перед портретом фюрера. Підняв простягнуту руку… Чи ж прийде той час, коли він стане перед вождем у такій позі і в мундирі штандартенфюрера?

День випав важкий. Професор фон Ліпке, входячи до кав’ярні, сподівався там застати Лізу. У гардеробні була, звичайно, Гелена, дружина того Кушки. Ліпке вважав, однак, що вона сьогодні не прийде, і йому принаймні хоч не доведеться зустрічатися з нею. Але вона сиділа на своєму звичному місці за рукоділлям. Він пригадав, що якось спитав її, що вона робить, і почув відповідь: светр для Горста з нагоди святвечора. Светр був майже готовий, Гелена тепер уже прикріплювала рукави до плічок, і, здавалося, ніщо, крім цієї роботи, її не цікавить.

“Але ж вона знає, що Горст вже не живе, — подумав Ліпке, нахиляючись, щоб поцілувати їй дуку. — Що сказати? “Мені дуже жаль вас, пані”, або: “Я вам співчуваю, пані”? Якось не повертався язик. Отож сказав:

— Іде війна, а ми воюєм… — І, віддавши Гелені пальто, ввійшов до невеличкої зали. Ледве стримував свої почуття… Його попередник, Артур Перший, бувало, казав: “Ні за що не берися, поки як слід не заспокоїшся”. Але він, Артур Другий, не міг ждати. Потрапив у таку ситуацію, коли кожна хвилина була на вагу золота.

Ліза, очевидячки, сиділа за його столиком і розважалася кісточками доміно — будувала з них невисоку струнку вежку. Ліпке, не подаючи їй руки, вмостився на своєму місці.

— Ти наказав мене вбити, — тихо мовила Ліза. Була спокійніша, ніж він. — Чому?

— Я не викликав тебе. — Артур узяв сигару і з серйозним виразом обличчя розглядав її. — Я ж казав, що зі мною заборонено зустрічатися без виклику. В усякому разі не можна заходити в “Дороту”, коли я тут.

— Я хочу знати, в чому ти мене підозріваєш.

Офіціантка принесла пиво. Кухоль був налитий по самі вінця, піна осіла на руці, коли він підніс його до рота, а професор не любив неакуратно наповнених кухлів. Відчув у роті гіркість, одним ковтком відпив чималу порцію пива й запалив сигару. Тепер він повинен був з’ясувати їй ситуацію або, насамперед, заспокоїти її. Ні, пояснював, тепер він уже ні в чому не підозріває Лізу. Вона, мовляв, мусить зрозуміти: склалося особливе становище і все вказувало на те, що Ліза, яка знала Артура Першого і тих двох з заводу, працює на два фронти.

14

Скорочена назва напіввійськової будівельної організації фашистської Німеччини, засновником якої був прибічник Гітлера, інженер Фріц Тодт.