Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 21

Тільки тепер Клосс згадав, що Пісарського не було за обіднім столом — очевидно, граф не міг допустити такої фамільярності.

— Ви що, прийшли до мене задля того, щоб відрекомендуватися?

— Даруйте, пане обер-лейтенант, але я довідався, що ми знаходимося ніби під домашнім арештом, і я хотів просити…

— Мій наказ ясний. Аж до його скасування ніхто з Пшетоки не виїде.

— Але завтра на світанку я мушу виїхати, пане обер-лейтенант. Я купив дві хури хмизу і…

— Можливо, до завтра наказ буде скасовано, — сказав Клосс, думаючи водночас, що може критися за цим проклятим хмизом.

— Я не маю нічого спільного з політикою, пане обер-лейтенант. У мене дуже багато знайомих німецьких офіцерів, можете спитати у будь-кого з тих, які тут довше служать. Пісарський може завжди стати в пригоді. Часом треба відіслати посилку додому… — Він говорив ламаною німецькою мовою.

— Ви пропонуєте мені гендель? Ви спекулянт!

— Ну навіщо ж так, пане обер-лейтенант? Я нічого не пропоную, послуга за послугу. Ви надаремне гніваєтесь, пане обер-лейтенант. Я не спекулянт, а скоріше посередник. Пісарський завжди виконує те, що йому наказують. Спитайте хоч би полковника Гофберга. Ви його знаєте?

— Що ви сказали? — підхопився Клосс. Це несподіване посилання на полковника збило його з пантелику. Невже він помилився в своїх розрахунках? Невже щось випустив з уваги? Він вирішив діяти відверто.

— Ясно. Які у вас для мене інструкції?

— Інструкції? — Пісарський закліпав очима. — Я не розумію. — Він почав спиною відступати до дверей. — Це якесь непорозуміння. До побачення, пане обер-лейтенант. Я прошу…

Але Клосс так і не почув, про що збирався просити Пісарський. Ледве торкнувшись дверей, він так швидко зник за ними, що Клосс не витримав і розреготався. Він підійшов до вікна і побачив, як Пісарський промчав через двір і зник в одному з сараїв.

Він все-таки вирішив піти в кабінет кружним шляхом, а при нагоді глянути, куди це так надто квапливо вибіг чоловік, який залюбки все може купити і все продати. “А може, кожного?” — подумав Клосс, наближаючись до дверей великого хліва, в який забіг Пісарський.

Клосса здивувала велика купа хмизу, що лежала під дверима. Він проминув двері, став навшпиньки і заглянув у маленьке віконце. Та нікого там не побачив. Тільки перегодя, коли очі його звикли до темряви, він помітив маленькі сходи, що вели в підвал. Тоді Клосс обійшов хлів і в задній стіні нагледів підвальне віконце. Нахилившись до нього, він спочатку побачив тільки Пісарського, що жваво розмовляв з якимось чоловіком у покритому плямами фартусі, потім — винуватця цих плям: під стелею висів надітий на гак величезний кабан, якого чоловік у фартусі спритно білував. Клосс розсміявся і жартома подумав, що питання, яке його мучило: “Що криється за цим хмизом?”, сформульоване неправильно. Воно повинне звучати так: “Що буде сховано під цим хмизом?” Схована буде свинина!

Едвард, певна річ, не забарився повідомити ротмістрові, яке слово тричі повторювалося на машинописному аркуші, що його так необережна впустив обер-лейтенант Клосс.

— А ти не помилився? — насупився ротмістр.

— Напевно ні, пане ротмістр. — Коли вони були самі, не було вже необхідності називати його дядею. — Але найбільше за все, — мовив він далі, — мене тривожить щось інше; я ще не можу зрозуміти, що саме…

— А чому ти запитав Йоланту, — перебив його ротмістр, — чи вона вперше приїхала з Лондона на батьківщину?

— І це мене теж непокоїть. І ще дещо. Бачите, якраз тоді зайшов цей Пісарський. Я назвав його “королем шмуклерів”, а потім він сам говорив про пам’ятник невідомому шмуклерові. Ви пам’ятаєте? А Йоланта на це ніяк не зреагувала.

— Не розумію. А на що вона повинна була зреагувати?

— Це слово належить до окупаційного жаргону, пане ротмістр. Звідкіля вона його знала? Вона повинна була запитати, що це означає.

— Чи не занадто ти не довіряєш? Адже вони в Лондоні добре поінформовані, все про нас знають…

— Я офіцер контррозвідки і мушу не довіряти. Окрім того, ви звернули увагу на їхню розмову за сніданком?

— Чию розмову? Про що ти говориш?

— Пробачте, я не доповідаю, а просто думаю вголос. Так ось, старий за сніданком розмовляв з Йолантою, згадував щось про молоді роки, проведені з її батьком. При цьому розповів, як одного разу в Юраті він так заговорився з своїм Генриком, що обидва не помітили, як кудись поділася восьмирічна Йоланта. її розшукали тільки за допомогою поліції. Йоланта довго не могла цього згадати, нарешті пригадала, навіть додала якісь подробиці, а тоді Пшетоцький ляснув себе по лобі і, проклинаючи свій склероз, через який він плутає все на світі, сказав, що, по-перше, це було не в Юраті, а по-друге, не з Йолантою, а з якоюсь Басею Козеллувною.

— Вона просто не хотіла перечити старому…

— Можливо, — з сумнівом у голосі відповів Едвард. — Але я даю собі голову відрубати, що бачив її на варшавських кортах Фраскатті…

— Вона ж сказала, що, можливо, там була.

— Так, звичайно, — мовив Едвард. — Але я до війни ніколи не був у Варшаві. Це означає, що я міг її там бачити недавно, рік—півтора тому, а корти ж Фраскатті, як і більшість варшавських кортів, — nur fur Deutsch.[9]

— А може, то була схожа на неї дівчина? — непевно запитав ротмістр. Йому почав передаватися Едвардів неспокій.

— А ви не вважаєте, пане ротмістр, що цих “можливо” надто багато?

— Так усе ж гаразд. Пароль вона назвала, показала половинку долара, яку ти сам перевіряв, привезла гроші.

— Ах, коли б я це розумів, — зітхнув Едвард.

— У тебе є ще якісь сумніви, якими ти зі мною не поділився?

— Так, але цього я вже зовсім не розумію. Це у мене в голові ніяк не вкладається. Можете назвати це як хочете, пане ротмістр, — інтуїцією, інстинктом. І взагалі, можете навіть не зважати на те, що я кажу, бо ніяких доказів у мене немає. Але я старий контррозвідник, агент Другого відділу, ви знаєте, що я ще до війни працював у Гамбургу…

— Знаю, кажи коротше.

— Свій свояка вгадає здалека. Тільки-но я побачив цього німця, то відразу зрозумів, що це хтось із наших.

— З наших? — не зрозумів ротмістр. — Поляк?

— Та ні, я не це, звичайно, мав на увазі. Він теж із контррозвідки, з абверу. Але в цьому, врешті-решт, немає нічого незвичайного. Тільки бачите, пане ротмістр, я твердо впевнений у тому, що він зумисне впустив аркуш з прізвищем Лятошека: він хотів, щоб я його прочитав.

— Але яку він міг при цьому переслідувати мету?

— Не знаю, — відповів Едвард. — У мене було кілька припущень, одне неймовірніше за інше. Я відповідаю за вашу безпеку і…

— Річ не в мені, — перебив ротмістр. — Якщо ці папери справді такі важливі, то вони не повинні опинитися в руках німців.

— Саме так, пане ротмістр. Ми не маємо права їх віддати, доки не переконаємося в надійності Йоланти.

— Поки що, — знову насупився ротмістр, — документи не в нас, а в Пшетоцького, якщо вони взагалі в нього є. Хоч, коли Зося їх просила, він не заперечував, що вони є. Я спробую їх у нього роздобути.

— І ще одне, пане ротмістр. Домашній арешт. Чому цей німець створив умови, що утруднюють наше пересування? Може, він хоче сповільнити наші дії, а може, навпаки? А втім, коли йдеться про нашу безпеку, то ви можете бути спокійні. В разі чого я сьогодні опівночі подам ліхтариком умовний сигнал із західного віконця горища. Через годину в Пшетоці будуть двісті наших людей.

— Отже, до півночі все повинно вирішитись, — сказав ротмістр, навіть не підозрюючи, що таку саму фразу нещодавно подумки виголосив обер-лейтенант Ганс Клосс.

— Пане ротмістр, я хотів запропонувати вам один план, щоправда, досить ризикований, але весь риск я беру на себе. Прошу вашого схвалення.

— Говори, — кивнув ротмістр. — Тільки поквапся, бо дівчата нас чекають.

У кабінеті Клосс нічого цікавого не знайшов, хоч сантиметр за сантиметром оглянув підлогу і перегорнув купи паперів у течках. Як виявилося, документи були в бездоганному порядку — Пшетоцький педантично вів своє господарство.

9

Тільки для німців (нім.).