Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 34

— Я думала, що спізнюся, — почала вона, — і тебе вже не застану. Райл не хотів мене відпускати, немовби здогадувався, що більше ніколи мене не побачить.

— За тобою ніхто не стежив? — запитав Клосс.

— Ні, — досить невпевнено відповіла Данка. Зараз вона пригадала, що, звертаючи з Польної на Огродову, побачила ззаду постать чоловіка, що видалася їй знайомою. Потім його вже не стало, але треба було трохи попетляти по місту, коли вона не мала твердої впевненості.

— Підеш до Марціна, — сказав Клосс. — Просто звідси підеш до Марціна і ще раз перевіриш, як підготовлено операцію. Центр виносить тобі подяку.

— Дякую, — прошепотіла Данка. — А що ви зробите з Райлом?

Клосс не встиг відповісти. Спочатку почувся шурхіт, а потім необережно зачеплене кимось залізяччя впало на землю. Він різко обернувся і побачив Глаубеля, котрий стояв з пістолетом напоготові.

— Руки вгору, Клосс! І ти теж! — Гестапівець обережно наближався до них. — Вище ручки, — примовляв він, — вище! Так я й сподівався, я ніколи не помиляюсь… Я викрив тебе, Клосс…

Клосс блискавично кинувся на землю. Падаючи, він ухопив якусь дошку і жбурнув нею в Глаубеля. Гестапівець вистрілив, але схибив. Клосс вибив у нього з руки пістолет, обидва впали на землю. Все це тривало кілька секунд, та Клоссові здавалося, що минула вічність. Глаубель був сильний і спритний. Він вирвався і стрибнув до брами. Клосс миттю підняв пістолет, пролунало два постріли — його і Данки. Глаубель повільно опускався на землю…

— Іди вже, — сказав Клосс, — іди хутчій до Марціна. Пам’ятай — завтра о дев’ятій ранку.

Виїхали вони вчасно. У відкритому військовому автомобілі, під охороною гестапівців. Стояла чудова днина. Шосе йшло через ліс, потім вискакувало на узгір’я, оточене внизу вже зеленими, покритими легеньким туманом лугами. Пулковський статечно сидів обіч Райла і дихав на повні груди — він давно вже не бачив лісу й лугів, багато місяців був позбавлений простору й повітря.

— Протягом трьох днів, — сказав Райл, — ми все закінчимо.

— Чи випустили мою дружину? — запитав Пулковський.

Райл мовчав. Він повинен був сказати: “Так, звичайно, її випустять відразу, тільки-но закінчаться випробування”, але дивився просто в вічі польському вченому і слова застряли у нього в горлі. Райл пригадав, що Данка сьогодні вранці не прийшла в контору, а вчора навіть не попрощалася з ним, і його огорнула тривога: щось, напевно, трапилось. Можливо, її заарештували?

Машина пішла швидше, — вони знову наближалися до лісу, — і зненацька різко загальмувала. Попереду вони побачили шлагбаум. Двоє німецьких жандармів підходили до машини.

— Документи! — звернувся один із них.

— Я ж наказав, щоб нас не затримували! — крикнув Райл.

Есесівці з охорони позлазили з машини, один із них заверещав на жандарма:

— Підніми шлагбаум, бовдуре!

Цієї миті пролунали постріли. Жандарми впали на землю і відкрили вогонь. З узгір’я біля шосе застрочив кулемет. Есесівці осунулися в канаву, жоден з них не встиг і вистрелити. Шофер уткнувся головою в кермо, по скроні побігла струминка крові. Райл вихопив з кишені пістолет, відвів запобіжник і раптом побачив Данку. Вона спускалася з узгір’я, тримаючи в руках автомат. Райл відчув удар, який зовсім не віддався болем, а потім почув ще голос Данки: “Не стріляти!”

— Ви вільні, докторе Пулковський, — промовила Данка, підходячи до машини. Вона дивилася на Райла, на обличчі якого застиг безмежний подив.

Саме в цей час о дев’ятій тридцять ранку, в квартирі на третьому поверсі по вулиці Валовій, п’ятнадцять, пролунав дзвоник. Двоє гестапівців, котрі за столом грали в карти, схопилися на ноги і витягли з кишені пістолети.

— Тільки спокійно, — попередив один із них, звертаючись до Едварда й Казика. — Застрелю, якщо спробуєте викинути якогось коника.

Едвард з величезною тривогою дивився на двері. Невже це хтось із його людей? Не може бути, адже всіх, напевно, попередили, бо ніхто сюди не з’явився. То хто ж це? Гестапівець ударив його кольбою в спину і наказав відчинити. Едвард поволі повертав ключ у замку, потім, весь час відчуваючи спиною доторк металу, прочинив двері. На порозі стояв листоноша.

— Тут мешкає пан Едвард Каня? — запитав він.

У цю мить гестапівці з грюкотом зачинили двері. Листоноша побачив двох озброєних чоловіків.

— Панове, що сталося? — вигукнув він. — Я приніс посилку для пана Кані.

— Давай її сюди, — сказав один з гестапівців.

Листоноша подав йому велику картонну коробку з старанно написаною адресою.

— То я вже піду, — промовив він. — Прошу тільки розписатися мені в одержанні.

— Лишишся тут, — твердо сказав гестапівець.

— Панове, у мене листи.

— Почекають, — відповів німець. Він узяв посилку, поклав її на столі, заходився зривати мотузку, потім папір.

— Лягай! — шепіт листоноші прозвучав, як крик.

Цієї миті страшний вибух струсонув кімнату. Навкруги стало темно. Почувся тріск меблів і брязкіт скла. Казик, Едвард і листоноша, чорні й скривавлені, вибігли па майданчик сходів. З квартири валив дим.

У кабінеті обер-лейтенанта Клосса, в резиденції абверу, задзвонив телефон. Клосс підняв трубку.

— У вас на руці довга лінія життя, — почув він голос Ріолетто. — Поздоровляю! Сподіваюсь невдовзі з вами побачитись. Ви зможете зустрітися з своїми друзями…

Клосс усміхнувся й поклав трубку. Він підійшов до вікна. Виграно новий раунд. А скільки їх ще чекає попереду?

ПАРОЛЬ

лосс розплющив очі і майже відразу замружився — його засліпило яскраве світло. “Що це за бункер? — майнула думка. — Як я тут опинився?” Він уявив собі вологі шерехаті бетонні стіни бункера. Скортіло торкнутися їх рукою. Та відразу ж у лівій руці відчув гострий біль, гаряча хвиля вдарила в голову. Клосс знову знепритомнів.

Коли він за кілька годин чи, можливо, хвилин отямився і поволі, напружуючись, розплющив очі, вже не треба було мружитись.

“Певно, зайшло сонце”, — подумав Клосс. Крізь вузьку щілину він бачив невиразні контури предметів, та ніяк не міг збагнути, що саме бачить. “Якийсь дивний краєвид”, — майнуло в голові. Він пригадав, що знаходиться в бункері, але так і не зрозумів, як сюди попав.

— Обер-лейтенанте Клосс, — долинуло до нього. Він не помилявся, це був жіночий голос. Але звідкіля жінка в бункері? Ні, це, звичайно, не жінка, це його ординарець Курт.

— Курт, — покликав він, та голосу свого не почув.

— Обер-лейтенанте Клосс, — знову почувся той самий жіночий голос. Вона, певно, стояла позад нього, треба тільки обернутися, щоб її побачити. Але чому так важко повернутися?

І раптом Клосс побачив обличчя жінки просто перед собою. Це було геть незрозуміло. Він бачив її крізь вузьку Щілину перед самісінькими очима — отже, вона мусить бути по той бік бункера, а чути її так, ніби вона зовсім поруч. Щось з’явилося між його очима і невиразною постаттю жінки. І він одразу ж відчув приємний холодний доторк. Клосс знав — це жіноча рука. Він побачив себе. Коли це було — років п’ятнадцять тому, а може, й більше? Він хворів тоді на скарлатину, лежав у кімнаті з позавішуваними вікнами і чекав на щось. Нарешті прийшла мати, поклала йому на чоло свою холодну руку, і він тоді знав, що саме на це й чекав.

— Мамо, — хотів сказати, незважаючи на розпухлі губи, — я дуже хворий, мамо. — Але знав, що це надто важко…

Перед очима знову з’явилася жінка. І раптом йому захотілося сміятися. Клосс зрозумів, чого йому здається, що він у бункері і дивиться на світ крізь вузьку щілину. У нього просто забинтована голова, і тільки очі лишалися відкриті. А жінка, що схилилася над ним, не його мати. Це молода, вродлива дівчина. З-під білого чепця з червоною каймою виглядають чорні пасма волосся.