Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 47

Це, певно, не було сенсацією, можливо, Центр знав уже про це, але Клосс ніколи не нехтував навіть такими незначними даними, бо розумів, що в найгіршому разі вони будуть підтвердженням раніше добутих даних, а потім, долучені до інших, дозволять штабістам створити справжню картину розташування німецьких сил на окремих ділянках фронту, що допоможе їм спланувати новий удар, який наблизить кінець війни.

Яка доля, яка частка в новому успіхові належатиме йому, Клоссові? Він ніколи про це не думав, бо знав, що таких, як він, багато. Та після кожного вдалого наступу, після кожного затопленого підводного човна Клосс дедалі більше відчував, що він потрібний. Він, звичайно, знав, що найважливіші ті, хто б’ється на фронті, віч-на-віч з ворогом. Але знав також, що завдяки йому вони стрілятимуть влучніше.

Клосс вийшов на залитий сонцем майдан перед комендатурою гарнізону і роздумував, куди йому піти. В резиденцію абверу надто пізно, та й, зрештою, шеф повернеться тільки ввечері. До похмурої кімнати офіцерського готелю теж не хотілося.

І він вирішив піти в казино.

— Пане обер-лейтенант, — покликав хтось позаду. Клосс обернувся.

Перед ним стояв один з тих солдатів, яких він наказав випустити.

— Чого вам треба?

— Від себе і від товаришів, — затнувся раптом солдат. — Вони дуже поспішали, у них зараз поїзд, а я їду через дві години і лишився, щоб вам подякувати.

— Ви з ними не поїхали? А мені здалося, що ви з Відня.

— Так, я родом звідти, — відповів хлопець, — але з тридцять восьмого року я мешкав у Гданську на Горстмайєрштрассе, і мені здалося…

— Що вам здалося? — усміхнено запитав Клосс. Але вже знав, що той скаже.

У тридцять восьмому році, коли фрау Більдтке, вдова гданського сенатського радника, відмовила йому в квартирі, він, зрозумівши, що й надто висока квартплата в гданських гульденах, яку вона бере з поляка, ганьбить її, змушений був шукати нового помешкання. Знайти було важко. Гданські газети відкрито цькували Польщу і поляків. Нарешті йому вдалося напитати маленький куточок на піддашші в будинку старого залізничника, який, незважаючи на коричневий терор, не зняв із стіни у своїй кімнаті вирізаного з газети портрета Карла Лібкнехта. Це було саме на вулиці Горста Майєра.

— Що ж вам здалося? — повторив Клосс і відчув, як по спині тече холодний піт. Невже провокація? Невже вони знають про нього? Може, тому фон Оссетцький так несподівано й виїхав?

— Даруйте мені, я, певно, помилився, — сказав солдат з милим веснянкуватим інтелігентним обличчям. — Просто мені здалося, що я вас уже десь бачив. Але це неможливо! Адже той був поляк!

— Який “той”, кажіть ясніше! — усміхнувся Клосс солдатові і відчув, що напруження зникло. Хлопець, очевидно, бачив його здалеку і легко переконається, що обер-лейтенант Ганс Клосс не має нічого спільного з якимось поляком, на мансарді котрого до пізньої ночі горіло світло.

Він дозволив хлопцеві розповісти про того поляка, так “неймовірно схожого на пана обер-лейтенанта”, його зворушив той молодий студент, котрий за всяку ціну, навіть ціною принижень, хотів навчитися в німецьких професорів будувати кораблі.

— Невже я так дуже скидаюся? — запитав Клосс, а коли той кивнув головою, додав: — Цього не може бути. Коли б ми з ним стали поруч, ви б, пане, побачили, що в нас є багато різного. — Клосс так і сказав: “пане” — це була хвилина слабості, викликана спогадами оцього хлопця, який бачив його, до пізньої ночі схиленого над німецькими конспектами й книжками. На щастя, солдат цього не помітив.

— А ви знаєте, пане обер-лейтенант, — сказав хлопець, прощаючись, — того залізничника, який здавав кімнату полякові, невдовзі забрали. Він більше не повернувся додому.

— Хто забрав? — не зрозумів Клосс.

— Гестапо. У вересні тридцять дев’ятого, після того, як Гданськ було повернуто рейхові.

— Мабуть, заслужив, — холодно кинув Клосс. Він ураз споважнів і, козирнувши солдатові, квапливо перетнув залитий сонцем майдан.

Усю дорогу до казино в нього стояв на думці худий дідусь в окулярах з дротяною оправою, що весь час ворушив губами. Старий залізничник любив жувати тютюн.

Адам Прухналь згадав, що треба обідати. Він минув яскраво освітлений весняним сонцем майдан перед гарнізонною комендатурою. Не любив сюди ходити, бо тут завше кишіло німцями. От і сьогодні посеред майдану якийсь веснянкуватий солдат щось говорив цибатому обер-лейтенантові, а група жандармів сідала у вантажну машину. Але магістратська шапка і справжній аусвайс гарантували йому безпеку, принаймні зовнішню.

Їдальня, до якої йшов Прухналь, невідомо чому звалася “Клубною”. Відвідувачі її не були членами окремих клубів, проте написане крейдою на чорній дошці меню, що висіло біля входу, було багате, хоч дещо й одноманітне — галушки з тертої картоплі, картопляні котлети, картопляний суп, галушки з картоплі й борошна. На солодке останнім стояв пиріг з капустою. Але Адам і не думав читати меню, бо прийшов сюди не для того, щоб з’їсти порцію галушок. Правда, галушки він все-таки вирішив з’їсти, а розплачуючись з панною Стасею, всунув їй разом з грошима маленьку записочку, яку непомітно вийняв із-за стрічки магістратської шапки. Він не казав їй, що вона має з нею зробити, бо Станіслава Заренбська, на кличку Зяблик, добре знала адресу, куди вже кілька місяців передавала змережані цифрами записки. Не накинувши на себе навіть плаща, вона вибігла на вулицю, проскочила поміж вагонами набитого людьми трамвая, котрий саме під’їжджав, і опинилася в кам’яниці на вулиці Польній, 26. Від їдальні “Клубної” це було щонайдалі триста метрів. На вивісці, яка висіла праворуч від брами, було написано, що жіночий кравець Маріан Сковронек не тільки латає і перелицьовує одяг, а й шиє на замовлення з матеріалу клієнта.

Дівчина не читала тієї вивіски, бо знала й так, що від брами треба звернути вправо і тричі подзвонити в двері першого поверху — два дзвінки довгих і один короткий. Кравець відчинив їй через хвилину; вона спитала його, чи вже підкорочений костюм, і дістала відповідь, якої чекала: костюм буде готовий за тиждень. Всунула записку в руку кравцеві, потім зустрілася з ним поглядом — їй здалося, що він чимось зляканий…

“Це мені, напевно, здалося”, — міркувала вона, кваплячись до їдальні. — Адже коли б він чогось боявся, коли б загрожувала якась небезпека, зникли б написані крейдою літери К+М+Б, а так на дверях майстерні Маріана Сковронека і досі висіла емблема з зображенням трьох королів. Дівчина бігла швидко — хазяїн “Клубної”, пан Вархол, не повинен помітити її відсутності.

Коли б Стася хоч раз оглянулася, як годиться за правилами конспірації, котрі вона вивчала минулої зими в підпільній унтер-офіцерській школі, то побачила б двох людей, що поспішали за нею нога в ногу.

Через дві години гауптштурмфюрер Нойманн, насвистуючи, йшов коридором гестапо на Алеї Шуха. У ліфті він з приємністю оглянув себе у велике дзеркало. Його дратувало, що ліфт іде дуже повільно, бо кортіло якнайшвидше з’явитися в кабінеті штандартенфюрера Лойтцке.

Штандартенфюрер анітрохи не зрадів, його бліде обличчя з синцями під очима було, як завше, байдуже. Він спокійно вислухав повідомлення Нойманна про викриття зв’язкової, яка приносила до кравецької майстерні Маріана Сковронека зашифровані донесення, бавлячись під час усієї розмови самопискою.

— Що ви пропонуєте? — запитав він.

— Шукати наступну ланку.

— Скільки ще може бути таких ланок? — поцікавився Лойтцке. — З його золотого олівця випав на гладеньку поверхню письмового столу графіт і поволі котився в бік стиснутої в кулак Нойманнової долоні. Той подав шефові чорний штифтик, але штандартенфюрер навіть не подякував, дивлячись на свого підопічного безбарвними, як у риби, очима.

— Важко сказати, — обережно почав Нойманн. — Минулого року в Берліні мені вдалося розкрити велику мережу комуністичного руху. На жаль, керівника мережі нам захопити не вдалося, але від зв’язкового, на якого ми натрапили випадково, до заступника мережі було не більше не менше дванадцять ланок. Погодьтеся, пане штандартенфюрер, що це була нелегка робота…