Перстень Борджія - Нефф Владимир - Страница 24

Улюбленою звичкою султана було несподівано з’являтися в кімнатах і апартаментах своїх жінок, щоб вразити їх своєю несподіваною появою і щоб ця зустріч набула характеру імпровізації; і ця його звичка породжувала безліч кумедних пригод, з яких придворні сералю залюбки, звичайно зберігаючи при цьому належну повагу, сміялися: якось, кажуть, він застав одну із своїх молоденьких фавориток, коли вона бавилася лялькою, яку гяури називають «дитинкою», іншим разом — другу свою улюбленицю, яка спала з перським шовковим віялом, нещодавно подарованим Ним, притиснувши його до юних грудей: а й справді, хто може подумати, що султанова резиденція була місцем суворої серйозності і що тут ніколи не панували здорові радощі. Щоправда, в абсолютній несподіваності султанових відвідин гарему ми насмілимося трішки сумніватися, бо неможливо припустити, що згаданий крик «шалвет», який, як уже було сказано, викликав у всьому сералі стільки руху й метушні, не долинав до слуху султанових жінок; але ж імпровізація вдається тільки тоді, коли її грунтовно приготувати.

Отак і цього разу Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, увійшовши до мармурового вестибюля у домі жінок, дав знак євнухам, що тут зібралися, — це були вельми поважні люди, а їхній повелитель мав титул Верховного стража Брами блаженства, — аби поводилися тихо й не віддавали йому почестей, і рушив просто і без церемоній до одноповерхового будинку з терасою, що виходив вікнами до моря, в якому мешкала його третя дружина Бегідже–ікбала, дочка головного єгипетського візира. Бегі–дже–ікбала зовсім не належала до найулюбленіших султанових дружин, щоб не сказати найкоханіших, бо була млявою, схильною до плачу, від якого розпухав ніс, але, нехай Аллах обсипле її своїми милостями, нещодавно подарувала йому віддавна бажаного сина й наступника трону, — досі в нього народилося двадцять шість дочок і жодного хлопця, — тому тепер він спрямував свої кроки саме до неї, аби втішити своє серце поглядом на малого принца.

Ну, а тільки–но відчинив двері й зазирнув до елегантної кімнати Бегідже, оздобленої перськими шпалерами, на яких вродливі юнаки й дівчата грали на лютнях, тигри кралися поза кущами, а на квітучих деревах сиділи райські птахи, султанові відразу стало зрозуміло, що до анекдотичних історій з його гарему, які так полюбляли придворні, незабаром долучиться ще одна, бо Бегідже–ікбала, схилившись над колискою, була не сама: побіч неї, так само схилившись, стояла молоденька дівчина, тоненька і гнучка, як лозина, чорноволоса й така вродлива, що при погляді на неї в султана зволожилися очі, рот заповнився слиною, а ніздрі його затремтіли.

— Бак! — сказав він, примружуючи свої зіркі вічка, щоб бачити ще краще.

Бегідже–ікбала та її чарівна приятелька вшанували володаря відповідним двірським привітанням, яке полягало в тому, що кінчиками пальців правої руки вони торкнулися підлоги, далі, випростуючись, піднесли руку до вуст і врешті до чола. Потім незнайома чорноволоса красуня знітилась, що їй було до лиця, підхопила свою вуаль і боком, аби не обернутися спиною до володаря, зібралася вийти, шепочучи уривчасті слова прохання, щоб його величність вибачила їй невчасні відвідини його дружини, до яких її спонукало прагнення побачити його шляхетного новонародженого нащадка.

— Не йди, маленька, а краще скажи мені, хто ти така, — мовив султан.

— Це, мій пане й чоловіче, моя кузина Лейла, дочка історика Гамді–ефенді, — поспішно відповіла Бегідже. — її візит дозволив і схвалив Верховний страж Брами блаженства і найвища управителька гарему. А я не сподівалася, що саме сьогодні ви вшануєте мене своїми найвищими відвідинами.

Втішившись, султан почав поводитися, як і мав, по–людському.

— От і добре, — сказав він і, поглянувши на дитя, що спало, скрикнув, комічно вдаючи жах: — Аллахім, ти стаєш чимраз потворніший! Чи мені просто здається, що ти такий потворний, бо твоя краса, Лейло, в мене перед очима й вимагає порівняння? То що, карапузе, як ти почуваєшся на цьому світі, володарем якого маєш стати?

Дитя прокинулося від голосного скрипіння його голосу й заплакало.

— Ти чого рюмсаєш? — гнівно запитав султан. — Відколи це герої рюмсають? А ти будеш героєм, за це я ручуся, навіть маючи таку плаксиву маму. Гадаєш, Пророк рюмсав, коли народився? Не стій як стовп, Бегідже, заспокой його.

Бегідже повільно, бо почувалася мов жаба, загіпнотизована змією, відгорнула перинку, вишиту золотом і перлинами, підняла дитину, що заходилася від вереску, і притиснула її до грудей: вона робила це механічно і мов уві сні, але при цьому ще гостріше відчувала, як у неї червоніє й набухя^ ніг рід стримунзних сліз.

Шість тижнів тому, сяк–так очунявши після пологів, вона блаженствувала, гадаючи, що тепер, коли вона єдина з–посеред вісімдесяти султанових дружин і наложниць народила Панові чоловічого нащадка, стане володаркою гарему і предметом найвищої шани й любові, відзнаки й турботи.

А дійсність виявилася зовсім протилежною, адже та обставина, що Пан за весь цей час, як народився син, лише раз відвідав її, наступного дня після народження хлопчика, та й то явно лише задля того, аби на власні очі пересвідчитися, що дитина справді чоловічої статі, настільки вдарила по її становищу, що її — якщо можна так висловитися — колеги дедалі частіше мучили її в’їдливими усмішками й глузуванням; і те, що сьогодні, хай йому цур, коли Пан усе–таки зволив увійти до її кімнати, у неї саме була в гостях її молоденька кузина, яка йому цілком відверто впала в око, це цілком певно й безумовно пошириться й розголоситься по всьому гарему як нова поразка, нове приниження Бегідже.

Ось чому сльози напливали їй на очі, але вона не могла собі їх дозволити, не могла заридати, бо якби не оволоділа собою й її власний плач долучився до крику її дитяти, це була б халепа з халеп і величезна катастрофа, адже султан не зрозумів би її реакції і сприйняв би її за особисту зневагу: турки не розуміють жіночої психології і принципово відмовляються цікавитися нею, адже за віровченням ісламу жінка не має душі.

Володар підійшов до позолоченого крісла з балдахіном, що стояло в кутку кімнати й на яке мав право сідати лише він — порушення цієї заборони каралося смертю, — і двічі сплеснув долонями на знак того, що бажає випити кави. А коли дитя, яке заспокоїлось теплом материнських обіймів, перестало плакати, падишах почав улаштовуватися по–домашньому — скинув свій тюрбан, при чому виявилося, що крім маленького чубчика над чолом, голова в нього гола, випростав, полегшено зітхнувши, стомлені ходою ноги, поклав на великий живіт обидві руки зі зчепленими пальцями, ковтнув повітря й відригнув, аби оточенню стало зрозуміло, що йому тут добре і що він задоволений, а це він слушно вважав для себе за вельми важливе. Тоді, похитуючи своєю головою справа наліво і зліва направо і змінюючи таким чином кут огляду, став поглядати своїми мигдалеподібними очима на Лейлу, легенько цокаючи при цьому зубами, як робить кіт, спостерігаючи крізь зачинене вікно за пташками, які з нахабною безпечністю пурхають і скачуть просто під його носом.

— Я й не сподівався, що мій добрий Гамді приховує під своїм дахом такий скарб, — сказав він. — Зроблю йому зауваження, але заразом і похвалю, що дав тобі ім’я Лейла, бо немає імені, найпривабливіша, яке б тобі підходило краще. — Слід пояснити, що Лейла арабською мовою, яка в турецькому світі мала таке саме значення, як латина на заході, означає довгу темну ніч. — Ти справді прекрасна, як місяць уповні, коли вийде чотирнадцятої ночі. Хай буде похвалений і благословенний той, хто сплодив тебе краплинкою нікчемної рідини!

Це був натяк на тридцять другу й сімдесят сьому сури Корану, що містять погордливі згадки про чоловіче сім’я.

Від компліментів осоружного дідугана, яким здався їй султан, у Лейли виступила гусяча шкіра, отож вона вдавала, що дуже зайнята перестиланням колисочки й поправлянням амулета, підвішеного в головах для охорони від пристріту: амулет складався з кількох золотих монеток з побожними висловами та слова «машалла» (у вільному перекладі — «що аллах хоче, те станеться»), викладеного з діамантів. «Тепер йому не залишається нічого іншого, як назвати мене своєю «гьозде» і побажати спати зі мною», — подумала вона, і ця думка викликала у неї, крім гусячої шкіри, ще й тремтіння шлунка.