Перстень Борджія - Нефф Владимир - Страница 66

— Не все, — відповів Петр. — Бо я хотів не розв’язати хрестову війну, а навпаки, встановити мир.

— Мир? — обурився отець Жозеф. — Навіщо? Чи ж люди заслуговують миру? Чи ж ти не знаєш, як вони поводяться, не бачиш, що вони чинять, що хочеш за їх паскудства винагородити їх миром? Господь сказав: «Не прийшов я встановлювати мир, але меч», — так він висловився, так дав зрозуміти, що схвалює, коли людина воює проти людини. І ти хотів протиставитися цьому? А що було б зі славою Франції, якби твій безбожний замір врешті здійснився і якби справді запанував вічний мир?

— Мене хвилює не слава Франції, — сказав Петр. — Мене хвилює спасіння людства.

— Але ж Христос уже спас людство своєю святою кров’ю! — вигукнув отець Жозеф. — А оскільки й дотепер не всі народи світу визнають факт цього спасіння, їх конче треба переконати в цьому Христовим мечем: це ясно, розумію і неспростовно, і ти, сину мій, нічого не вдієш. Твої останні дії суперечать твоїм словам, бо їх аж ніяк не назвеш мирними й сповненими милосердя. За твою прогулянку Францією, що ти здійснив з метою вбивства одного високого церковного сановника, досі заплатило життям десятеро, у тому числі дві жінки і восьмеро чоловіків, одного з яких я мусив убити своєю власною рукою. А твоя турецька політика, твоя спішна закупівля зброї й запрошення європейських військових інструкторів до Стамбула так само дивно узгоджуються з твоїми теревенями про мир. Ой, мовчи, я знаю, шо ти відповіси «si vis pacem, para bellum», «якщо хочеш миру, готуйся до війни», і що ти хотів тримати в напрузі неспокійну Європу. Ну, що ж, напруживши фантазію, уявімо: завдяки твоїм зусиллям світ дійсно закисне у якомусь химерному стані спокою, безупинної підозри й недовіри, коли, скажімо, католицький Габсбург боїться вирушити на протестантського шведа, очікуючи, що турок укусить його за сідницю, чого, звичайно, турок не вчинить, бо озброєний до зубів Габсбург може з’єднатися зі шведом і врізати любому туркові межи очі, і коли Святий Отець не поспішає оголошувати проти турків хрестовий похід, цього разу вже не тому, що має по горло інших клопотів, а просто тому, що боїться турецької зброї і турецьких сил, оновлених завдяки твоїм старанням. Гаразд. І що далі?

— Тоді, — сказав Петр, — настане відповідний час, щоб провістити людству, об’єднаному загальним почуттям непевного очікування майбутніх подій, свою місію розуму, правди і справедливості. «Ви самі пересвідчилися, — скажу я всім, — що зовсім не потрібно вічно тонути (за словами пісні, яку ви, отче, колись наспівували) в морі крові; облиште свою зброю і врешті остаточно перекуйте свої мечі на плуги, бо всі ваші незгоди, чвари й заздрості породжені незнанням, глупотою і забобонами, що вміло підтримувалися протягом століть. Правда не переможе, якщо той, хто її обстоює, уб’є того, хто їй опирається. У цьому випадку ви впадете в обійми один одного, бо обидва не масте слушності. Правда не в ученні Христовому, чи Магометово–му, чи Лютеровому, чи Кальвіновому — правда цілком деінде, вона проста, доступна всім і неспростовна — правда це те, що є сонце, й повітря, й вода, і що земля чекає, аби ми її упорали, а все інше — безглуздя, забобон, брехня і злочинна вигадка».

— П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф, — я вітаю твою наївну простодушність, з якої тішаться янгольські хори, отож тебе і при твоїй безбожності вони напевне приймуть до себе: я переконаний, що ти досягнеш спасіння скоріше, ніж будь–який єпископ чи кардинал, які вміють розмовляти вельми вчено й добре знають теологію та канонічне право. Твій запал щирий, шляхетний і похвальний, але коли станеться так, що він зможе вільно виявитися, цей запал завдасть більше шкоди, ніж будь–яка з тих, як ти висловився, злочинних вигадок, проти яких ти обурюєшся. Далебі, я далекий від того, щоб хвалити твій намір лікувати релігійні суперечки, які потрясають людський світ, витворенням нової релігії розуму; це, сину мій, заміна чорта дияволом. Те, що сонце світить, що вода мокра, а земля плодюча, не правда, а природна дійсність, а якщо й правда, то в ній не більше сили, ніж у парі, цій підлій стихії, здатній хіба що підняти покришку каструлі; з такою правдою, сину мій, можеш іти під три чорти. Зараз я не хочу говорити про правду Божу; в цю хвилину я не слуга Божий, а людина, що цілком поринула в справи цього світу. Ти хочеш знати, що таке правда? Правда це те, що каже її величність королева–регентка і її довірена особа кардинал Гамбаріні. Правдою буде те, що казатиме його величність Людовік XIII, коли все–таки візьме владу у свої руки. Правдою є те, що каже, одначе, в межах свого впливу, князь Роган. Правдою є те, що каже Його святість. Одне слово, правдою є те, що кажуть багаті й сильні; неправдою ж те, що кажуть їхні супротивники. Чим більше сили й чим більше багатства, тим більше правди. Це означає, що в людському світі не одна правда, а тисячі правд, суперечних між собою і взаємно заздрісних. Ти, сину мій, у своїй наївності гадаєш, що світ ділиться на добро і зло, на чесне й нечесне, справедливе й несправедливе. Аж ніяк, світ ділиться на багатих і бідних, сильних і безсилих; і ця дійсність так само реальна, як реальна ріка Сена, що тече крізь це місто, і море, до якого вона впадає— дійсність, кажу я, а зовсім не вигадка, як кажеш ти, що, мовляв, чекає на твою місію правди й миру, аби перетворитись на ніщо. Людське суспільство — це страшенне сплетіння залежностей, привілеїв, прав, обов’язків, законів, звичаїв і станових перепон, століттями будоване з зажерливості, дурості, егоїзму, боягузтва, пихи, жорстокості, тупості і не знаю ще скількох інших протилежних і всуціль поганих людських властивостей. Із цим паскудним, але відповідним для своїх цілей і живучим спадком минулих століть не можна зробити нічого іншого, ніж узяти до відома й або обернутись до нього спиною і шукати спасіння та втіху в Богові, що роблю я, коли залишаюсь у спокої і самотності, або посприяти справі і дбати про збільшення слави Франції, безперечно, найкращої з усіх країн цього світу, заселеного людьми; і це, як не дивно, я роблю також.

— Ви, — мовив Петр, — піднесли над світом так звану Божу правду, зробивши її незбагненною, щоб краще можна було зіпхнути звичайну людську правду в багно. По суті ви не сказали мені нічого нового; я не настільки наївний, аби не знати, що істинна правда беззуба і нічого не варта, коли не спирається на силу. Двічі я був домігся могутності і двічі починав здійснювати свої заміри, спочатку як герцог Страмби, потім як граф ді Монте К’яра, володіючи необмеженими фінансовими засобами завдяки Філософському каменю, якого винайшов мій батько–алхімік, і двічі я зазнав краху, переможений злістю й глупотою тих, які мене нерозуміли чи не хотіли зрозуміти, і найпідлішого з них — Гамбаріні. При третій спробі я зміг стати на чолі Турецької імперії і не покину цього місця, не розрахувавшись з Гамбаріні.

— Нещасний мій сину П’єре, — сказав отець Жозеф, — чи ти не бачиш, як сонце неухильно сідає?

Петр струснув головою, міцно стиснув зуби, аж жовна виступили на його сухорлявому обличчі, й вів далі, мов у маячні:

— Не знаю й не визнаю, отче Жозефе, бінарність вашої правди, транцедентної і земної, бо правда завжди лише одна, і ця правда, окрилена засобами, які додасть їй людина доброї волі, що домоглася чільного становища, здатна творити дива. Ви слушно сказали про складність людської суспільної машинерії; але саме тому, що вона така складна, виправляти її слід прямолінійно і просто. Відібрати багатство у багатих, ліквідувати кріпацтво, зламати силу сильних, спалити кодекси законів, прихильних до сильних і безжальних до слабких, відчинити в’язниці, знищити кордони між державами, замкнути церкви й монастирі: такі перші кроки, які я хочу зробити, коли настане відповідний час.

— Ти забув іще один важливий крок, П’єре, сину мій, — мовив отець Жозеф. — Будівництво величезного ешафоту, на який ти посилав би тих, кому б не подобалися твої реформи, передовсім королів і королев. Далі. Тобі слід було б замовити конструкторам гільйотину, бо забракне катів на таку величезну роботу. Але той відповідний час іще не настав — натомість настав час зовсім інший.