Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович - Страница 30

7. Пророблений аналіз радіації зразків повітря, металу й бетону з сімнадцятої лабораторії показав, що характер радіоактивного розпаду після спалаху не збігається із слідами радіоактивності при урановому, плутонійовому або термоядерному вибуху”.

— Гм, гм… — Самойлов поклав аркуш на стіл і пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Він, як і Яків, змарнів за ці дні: смагляве обличчя стало жовто-сірим від недосипання, на щоках відросла густа чорна щетина. — Ти знаєш, — повернувся він до Якіна, що сидів за столом, — я не можу собі уявити, щоб Сердюк так просто не помітив цього замикання у витяжних магнітах. Ні-і… Адже Олекса Йосипович прямо-таки відчував, де й що негаразді і раптом — такий грубий промах. Крім того, в мезонаторі була аварійна сигналізація.

— Можливо, вони помітили, але не надавали цьому значення? — сказав Якін. — Просто не хотіли припиняти дослід.

Самойлов мовчки стиснув плечима. І вони знову думали про одне й те ж. Микола підійшов до вікна, за яким ледь синів світанок; у повітрі, вітаючи зиму, кружляли легенькі лапаті сніжинки. Вони вкривали тонким мереживом чорний обгорілий каркас скляного корпусу. Робітники обгородили корпус дротяною загорожею і позабивали кілочки з табличками: “Обережно! Радіація!”

“Мабуть, незабаром корпус знесуть”… ліниво подумав Микола.

В кімнаті було тепло: вже працювало парове опалення. Самотня муха ожила від тепла, повзала по шибках, перекидалася і розлючено дзижчала, билася крильцями об міцну, але невидиму перепону. Самойлов стежив за її рухами і думав: отак і він — відчуває, але не може зрозуміти, де головна перешкода.

“Що ж сталося? Що все-таки сталося? Що?” набридливо й знесилено билася в голові думка.

Він зітхнув і підійшов до столу. Взяв аркушики аналізів радіації, кілька хвилин розглядав їх на світлі.

— Ти знаєш, я десь бачив точнісінько такі дані, — задумливо мовив він. — Або дуже схожі…

Якін скептично чмихнув:

— Цілком можливо: ти їх розглядаєш уже вдесяте…

— Ні-і, облиш… Я десь бачив їх, дуже давно. Тільки де? — Самойлов знову розіклав таблиці аналізу й заходився порівнювати їх.

Мислення фізика допомогло йому за цифрами визначити вид, періоди і спектри радіоактивного розпаду. Відтворені уявою шматочки бетону й металів, що ввібрали в себе ядерні осколки невідомої речовини, випромінювали якісь дуже знайомі види радіації. Які?.. Пам’ять болісно напружилась, і Миколі здалося, що він нарешті згадав

Ще не вірячи своїм думкам, він помчав східцями, а далі подвір’ям до білого двоповерхового будинку, в якому містилися бібліотека й архів. У кімнатах архіву пахло замазкою: склярі обережно вставляли шибки у вікна. Було холодно — бібліотекарки одягли сині халати поверх пальт.

— Дівчино! — мало не збивши когось з ніг, гукнув Микола бібліотекарці. — Де у вас лежать матеріали на тему “Промінь”?

Через кілька хвилин він порпався у старих, заяложених, припалих пилом лабораторних журналах. Чимось сумним і близьким повіяло на нього від аркушів, нашвидкуруч заповнених стовпчиками цифр, графіками, таблицями, схемами й різноманітними записами. Ось і його записи. Виявляється, у нього зіпсувався почерк, раніше він писав краще. Ось записи, зроблені рукою Якова, — про аналіз радіоактивності перших зразків, опромінених мінус-мезонами. А ось — Івана Гавриловича: чіткий розмашистий почерк досвідченого лектора… Ось цілий аркуш заповнено якимсь хаосом із формул, схем і цифр; це колись вони сперечалися із Сердюком (тепер не зрозуміти й не згадати, з якого саме приводу) і обидва сердито викладали на папері свої докази.

На якусь мить Микола забув, чого він шукає в цих журналах, його заполонили спогади. Власне, відтоді минуло зовсім небагато часу — всього два роки. Вони з Яковом були тоді… так собі, ні студенти, ні інженери, одне слово, молоді спеціалісти. Мало знали, мало вміли, та багато про себе думали. Опромінювали мезонами різні речовини, шукали нейтрид і не вірили, що знайдуть його; слухали житейські повчання Сердюка і наукові висловлювання Івана Гавриловича… Ось жіночий профіль, в хвилину роздумів намальований на полі, а під ним — зрадливий підпис, зроблений рукою Якова: “Це — Лідочка Смирнова, її малював М. Самойлов”. Справді, він тоді трохи не закохався в Ліду — молодого інженера з сусідньої лабораторії. Але це захоплення було таким короткочасним, що не залишило жодних слідів ні в його серці, ні в щоденнику. Почалися найбільш напружені місяці їхньої праці, не вистачало часу, і Лідочка спокійненько вийшла заміж за когось іншого.

І ось тепер немає нічого… Нема Голуба, нема Сердюка. Нема мезонатора — тільки купа радіоактивних уламків. Є нейтрид і ще щось таємниче, про що треба дізнатися…

“Ну, розм’якнув!” розсердився на себе Микола.

Він витяг з кишені аркушики з аналізами, розгладив їх і почав порівнювати із записами в журналах. За чверть години він знайшов те, що шукав: дані аналізів збігалися із спектрами радіоактивності зразків, що їх вони опромінювали мезонами два роки тому, коли виникла ідея нуль-речовини… Микола відчув, що знайшов ниточку, дуже тоненьку, і ще невідомо, куди вона при веде.

— Гаразд… Ну й що ж далі? — спитав Яків, коли Самойлов розповів йому про своє “відкриття”. — Що з цього випливає?

— Багато чого. Слухай. Тепер ми вже дещо знаємо про цю речовину. Знаємо, що вона розпалася з виділенням величезної енергії, більшої, ніж при синтезі важкого водню, що вона може руйнувати незламний нейтрид. Нарешті, знаємо, що розпалася вона з виділенням мезонів і залишила слід — особливу радіацію…

— Але ж ми не знаємо, як вона виникла під час їхнього досліду, — заперечив Якін. — Ось що: коли деякі обставини народження цієї речовини ми встановили, давай повторимо експеримент Голуба і Сердюка Тоді й побачимо… Так само вимкнемо витяжні електромагніти, опромінюватимемо нейтрид швидкими мезонами…

— …і так самісінько розлетимося на окремі атоми, й ніхто потім не розбере, де твої атоми, а де мої! — закінчив Самойлов. — Це ж авантюра!

— Тільки, будь ласка, без повчань! — розсердився Яків і почервонів. — “Авантюра!” Заперечуй по суті, коли можеш!

Микола пильно поглянув на нього. “Не вистачало ще посваритися зараз”.

— Гаразд, давай по суті, — сказав він примирливо. — По-перше, ми не знаємо режиму мезонатора, адже лабораторний журнал, що його вів Голуб, згорів. А ти пам’ятаєш, скільки місяців ми шукали режим для одержання нейтриду? По-друге, ти гадаєш, що в нас на заводі чи в якомусь іншому інституті, де є мезонатори, тобі дозволять займатися такими непродуманими й небезпечними дослідами? По-третє…

— Гаразд, переконав! — підняв руки Яків. — Що ж ти пропонуєш?

— Думати. Ну, а коли нічого іншого не придумаємо, візьмемось за досліди.

Микола йшов через парк до тролейбусної зупинки. Сніг перестав. Доріжка на алеї була протоптана небагатьма пішоходами. У вогкому повітрі ясно світили крізь дерева поодинокі ліхтарі. Обабіч алеї стояли на гіпсових тумбах посірілі від холоду статуї напівголих фізкультурників з веслами, ядрами й дисками. Два малюки, що приїхали в парк обновити лижі, ліпили тугі сніжки й намагалися влучити в спортсменів.

Ще зовсім недавно вони з Голубом йшли цією ж алеєю і сперечалися. Іван Гаврилович тоді казав про “мезоній”.

“…ми ще дуже неясно уявляємо собі можливості тієї речовини, яку відкрили”, немовби почув Микола його розкотистий і чіткий, трохи хрипкуватий голос.

Стривай, стривай! Було в цьому спогаді щось близьке до сьогоднішніх суперечок і “відкриттів”. Микола навіть зупинився й прислухався до себе, щоб не сполохати найтоншу думку.

Десь поряд з гілля спадали краплини; падали, ніби підкреслюючи тишу, так дзвінко й розмірено, що по них можна було рахувати час.

Що ж він тоді сказав? Про один незрозумілий ефект… його вони одержували кілька разів… Ага! Микола відчув, як у нього шалено закалатало серце, “…якщо довго опромінювати нейтрид у камері швидкими мезонами, — сказав тоді Іван Гаврилович, — він починає відштовхувати мезонний промінь… Схоже на те, що нейтрид заряджається негативно”… Так… Але потім, коли вони витягали нейтридну пластинку, ніякого заряду на ній не виявляли.