Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 21

Не гаючи ні хвилини, Джоші попрямував назад. Вік ішов, похнюпивши голову, і думав про те, що йому не довіряють, дарма що він брахман і не вчинить лихого тому, хто поставився до нього добре.

Його роздум урвався несподівано. Одразу ж за селищем, з-під баньяна, який давав притулок калікам в переддень Азарха, вискочило двоє поліцаїв і без зайвих слів скрутили старому руки й ноги. Вони ретельно обшукали його, посадовили на візок і попрямували до садару — районного поліційного управління.

Джоші запевняв, що він ні в чому не винний, благав випестити його, навіть обіцяв поліцаям хабаря, але все це не допомагало. Ті навіть не промовили жодного слова.

А в поліційному управлінні головний начальник одразу ж поставив питання руба: де ті ліки, що їх одержав Джоші від російського лікаря, — вірніше, не ліки, а страшна отрута, яка викликає чуму?

Даремно Джоші присягався, що жодних ліків він не брав і тільки одніс листа, зміст якого йому невідомий. Старого обшукали ще раз і вкинули до льоху.

Джоші зовсім занепав духом. Він розумів тепер, хто був винуватцем лиха, і жалкував, що не викрив рудого ще тоді, коли той крадькома вибирався з маєтку Сатіапала під час зливи першого дня Азарха. Те, як було поставлене питання в поліційному управлінні, схиляло Джоші до думки, що сагібу Лаптєву, а може й сивобородому начальникові загрожує велика небезпека.

Джоші не турбувався про себе. Він, правда, знав, що таке індійська в’язниця. Людина, яка потрапляє до неї, може заздалегідь розпрощатися з життям. Втеча не рятує, бо куди подасться втікач? його знайдуть, і повторне покарання буде ще жорстокішим. Належало чекати, сподіваючись на милосердя несправедливих суддів, скорятися й терпіти. Джоші й вирішив додержуватися цього правила. Але коли під час наступних допитів від нього зажадали розповіді про те, що діється в маєтку Сатіапала та що робить раджа, Джоші зважився на великий риск.

В’язниця, в якій його тримали, мала тільки пишну назву. Насправді це була яма в землі, обладнана досить міцними дверима. В’язнів навіть не вартували, бо жодного випадку втечі досі не було.

Майже всю ніч старий Джоші рив нігтями вузький хід у земляній стіні, пристав, стер до крові нігті, але таки вибрався назовні і чкурнув джунглями до маєтку Сатіапала, не боячись навіть хижих звірів.

Він ішов цілий день, зупиняючись тільки дія того, щоб сяк-так попоїсти та сьорбнути пригорщу води, і пізно ввечері постукав у браму маєтку Сатіапала.

Дверцята відчинилися на диво швидко. За ними стояв Сатіапал, управитель, а трохи поодаль — отой самісінький рудий старикан.

— Ось він! — вигукнув Джоші несамовито. — Тримайте його, сагібе! Він стежив за російським лікарем! Він повідомив поліцію!

Старому здалося, що рудий зробив такий рух, наче збирався дременути геть. Джоші кинувся до нього, але Сатіапал зупинив:

— Не підходь, Джоші, — смердить!

Справді: у повітрі стояв густий сморід, — такий, якого Джоші не доводилося чути ніколи й ніде. Запах зіпсованого м’яса, гнилих овочів, смітників видався б делікатними пахощами проти нестерпного смороду, од якого паморочилася голова і зводило нутрощі.

— Йди геть, брудна тварино! — сказав Сатіапал, показуючи пальцем за ворота. — Йди! Ти смердітимеш, як тхір, і люди цуратимуться тебе. Можеш вважати це за щастя, бо в противному разі я не випустив би тебе і перекроїв на шакала… Ти хотів викрасти мою таємницю? Та ось маєш!.. Геть!

Рудий чолов’яга зіщулився і, смикаючи зв’язаними за спиною руками, чкурнув за ворота. Він біг зигзагами, наче побоюючись, що йому вистрілять в спину, і незабаром зник у темряві.

— Смердючий тхір! — з огидою промовив Сатіапал.

І у відповідь почулося:

— Не всі тхори смердять, шановний раджа!

Хінчінбрук таки не стримався в останню мить і ляпнув те, про що слід було б мовчати.

Що ж трапилося?.. Хто посмів так жорстоко поглузувати з нього, найхитрішого і найдалекогляднішого?.. Звідки взявся отой нечутний для себе сморід, од якого інші починають блювати?

Майкл Хінчінбрук біг дорогою через джунглі, майже втративши глузд з розпачу і ненависті. Він досі не міг второпати, в чому справа.

З часу своєї останньої невдалої розвідки шпигун причаївся і не наважувався на рішучі дії. Втікаючи з лабораторії, він, правда, збив погоню на хибний шлях, закинувши вкрадені кристали до кімнати росіянина, але цілковитої безпеки не досягнув. Дивний спосіб призначення на посаду стверджував побоювання, що Сатіапал підозрює Хінчінбрука. Це було тим більш прикро, що нарешті випала нагода понишпорити і в самій лабораторії.

Йому доводилося виконувати брудні й гидкі обов’язки чорнороба в хірургічному закладі, але з цим можна було миритися. Головне, що Хінчінбрук тепер щодня заходив до приміщень, де провадилися досліди, і міг потягти те чи інше.

Одного разу він ледве не спокусився на червоний кристалик, який лежав біля стола, напівзакритий зіжмаканим папірцем. Найвірогідніше, то була пастка, однак кили б Хінчінбрук не мав саме такого кристалика у схованці, він би наважився рискнути. А тепер шпигун тільки нишком посміявся, ідучи своїм шляхом.

Так, Хінчінбрук уже дещо зробив для виконання завдання. В момент втечі з лабораторії, рискуючи собою, він потягнув аж шість кристаликів, — чотири підкинув Лаптєву, а два сховав у тайнику, влаштованому в одному з закутків маєтку серед кущів. Побоюючись, що кристали зіпсуються від вологи, він запхнув їх до скринька радіостанції, пожертвувавши одним навушником. Тільки б дізнатися, навіщо потрібні ці кристали, і можна забиратися звідси.

Всю свою увагу шпигун тепер звернув на радянського лікаря. Сатіапал останнім часом часто розмовляв з Лаптєвим і дозволив йому бувати в лабораторіях. Обстановка змінилась, але як саме і чому саме — шпигун не знав.

Йому вдалося підслухати розмову Лаптєва з Джоші. “Ліки”, про які йшла мова, певне, були якимсь дуже цінним препаратом, і Хінчінбрук вирішив повідомити про це своє начальство. Тієї ж ночі він передав радіограму до шпигунського центра.

Ніхто, здавалось, не помітив, як глупої ночі через вікно вислизнула темна тінь, довго прислухалась і озиралась, а потім поповзла до кущів і зникла в них. Ніхто, здавалось, не побачив Хінчінбрука і тоді, коли він повертався назад тим же шляхом. Ще дві ночі шпигун навідувався до радіостанції, чекаючи на повідомлення про результати допиту Джоші, і жодного разу не помітив нічого підозрілого.

І от сьогодні опівдні, коли він зайшов до Бертона, той раптом наморщив носа і запитав:

— Що це від тебе так тхне, Майкл? Чи ти починаєш гнити?

Хінчінбрук відповів ущипливим жартом. Ох, коли б він знав, що на нього чекає! Він, не гаючи й секунди, подався б навтіки, навіть рискуючи схопити кулю в спину!

Всі, до кого він наближався того дня, спочатку здивовано морщились, а потім відходили геть. Навіть тварини, після яких прибирав Хінчінбрук, непокоїлись і забивались в найдальші кутки.

Як завжди, точно о другій його викликали до професора Сатіапала. І ледве Хінчінбрук зайшов у кабінет до професора, як той насторожився і запитав:

— Що це смердить? Чи не од вас, часом?.. Чекайте, чекайте! — він підійшов ближче і аж заплющив очі. — Тьху, яка гидота!

Цього разу Хінчінбрукові навіть не довелося грати здивованого:

— Пане професора, я нічого не чую…

— Стривайте, стривайте… Ви часом не торкалися якогось із червоних чи синіх кристаликів?

— Боронь боже, пане професоре! Я навіть не знаю, про які кристалики йде мова!

— Ні, ні, не кажіть! Симптоми саме такі. То — страшна отрута, і ваш організм починає розкладатися. Треба вжити негайних заходів… Гей, хто там! Гукніть сюди міс Майю, містера Бертона і пана Лаптєва!

— Пане професоре, але ж я нічого не знаю! — зойкнув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмовив усік розіграти комедію, в якій роль дурника припадає Майклові. Ну то що ж — Хінчінбрук виходив сухим із води й за гірших обставин!

Проте вже через кілька хвилин шпигун злякався по-справжньому. Ледве-но до кімнати зайшла дочка Сатіапала, як її занудило.