Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 25

Санітар підійшов до хворого і накрив його ковдрою.

— Маячить. Навряд чи виживе.

— Несіть його до моєї кімнати. Викличте лікаря Бортнікова.

Навіть він, кочегар, зрозумів, що перед ним лежить не звичайний хворий, один з тих заможних, які готові були податися хоч на край світу, аби втекти від ненависної влади робітників та селян.

Академік!.. Біолог!..

Михайло Калинніков не вивчав біології, його навчання юридично обірвалося того дня, коли він, підліток, пішов працювати на тютюнову фабрику Стамболі, а звідти — на “Імператрицю Марію”. Але Михайлові довелося прочитати і “Капітал”, і брошури Леніна, а сусіди по камері в Катеринославській окружній в’язниці розкрили молодому кочегарові очі на білий світ.

Калинніков відчув нез’ясовну симпатію до цього старика.

“Увесь світ голодує!..” “Білки з кропиви…”

Це може бути тільки маячінням, але хто засвідчить, що не про це саме мріяв усе життя оцей академік?.. Він втік Росії, правда. Але хіба Калинніков не бачив таких, що рвали з розпачу на собі волосся, коли, охоплені загальною панікою, опинялися на палубі пароплава, який назавжди відходив від рідної країни?

Він, Калинніков, не сидітиме отут в Туреччині. Сюртук та борода — до часу. А потім скинути їх геть та й податися на батьківщину — хоч і вплав. А коли академік Федоровський виживе — він теж мусить повернутися до Росії. Молодій республіці будуть потрібні академіки!

А тому все гіршало й гіршало. Сякий-такий консиліум встановив, що надій на порятунок немає.

Власне, тиф проходив у легкій формі. Але у академіка було хворе серце, нездатне витримати надмірне напруження. Старий це знав і вже готувався до швидкого кінця.

Він вже не маячив про чудесні білки, не благав Калиннікова про зустріч з рідними і тільки дивився на нього жалібним поглядом та мовчки ворушив спраглими губами.

— Пане Федоровський, — сказав йому Калинніков. — Напишіть все, що ви хочете передати зятеві. Можливо, я знайду засіб переслати записку.

Хворий похитав головою:

— Ні, пане професоре… Зятя мені треба бачити особисто. І зараз, доки я живий. Це не примха вмираючого. Я повинен розповісти йому одну таємницю — таємницю дуже великої ваги. Здійснення мого задуму може дати користь людям всієї планети… А я ось вмираю в цьому брудному карантині, і ніхто не хоче зглянутись на моє благання…

— Давайте адресу! — рвучко сказав Калинніков. — Я піду сам і приведу пана Сатіапала, хоч це, може, й дорого мені обійдеться.

Як “головний лікар” Калинніков користався деяким довір’ям охоронців карантину. Але навіть вони не могли випустити жодної людини за межі табору без спеціального дозволу санітарного нагляду. Довелося скористатися з проходу в дротяній загорожі, — з тієї лазівки, яку про всяк випадок приготував професор-самозванець і якої не хотів поки що виявляти.

Пізньої ночі Калинніков вислизнув з табору і манівцями подався до Стамбула. Розшукати потрібну людину вночі, в незнайомому місті було б дуже важко, проте академік так детально описав маршрут, що Калиннікову навіть не довелось розпитувати шлях.

Він довго стукав у віконце невеликої глинобитної халупки на вулиці Бахріє в одному з найбідніших закутків міста. В Стамбулі на той час бешкетували грабіжники, тому всякі нічні гості були небажаними. Ніхто не озивався на стук. Але як тільки Калинніков шепнув, що він від академіка Федоровського, двері перед ним одразу ж відчинилися. Йому кинулися назустріч мужчина й жінка і навперейми почали розпитувати про долю старого.

Часу для розмов не було, тому Калинніков тільки передав записку академіка і додав:

— Поспішайте, пане Сатіапал. Ніч коротка. Не виключена можливість, що вам навіть доведеться заночувати в тифозному бараці.

— Нічого, — відповів високий ставний мужчина, — я вже перехворів на тиф.

Він попрощався з дружиною, поцілував у чоло хлопчика, який розметався на ганчір’ї в кутку кімнати, і сказав:

— Ходімте.

Обійшлося без пригод. Перед світанком Калинніков і приват-доцент Сатіапал зайшли до кімнати барака, де лежав хворий академік.

Певне, тільки надлюдським напруженням той тримав себе в такому стані, коли ще можна говорити й мислити Проте голос його вже згасав, як згасає багаття, коли в ньому догорають дрова.

— Ти прийшов, Іване? — зашепотів він радісно. — А як Марійка?.. Як онук?

— Все гаразд, тату! — Сатіапал сів на ліжко і взяв хворого за руку. — Ми чекаємо тільки на вас. Вже вдалося виклопотати візу на в’їзд до Індії.

— Ні! Ні! — захвилювався хворий. — До Росії! Тільки до Росії! Вдома краще. Хай там що!.. Але слухай: я вже туди не повернусь. Мені судилося померти на чужині, і моє найбільше бажання — щоб мене поховали отут не як пса, а як людину… Тепер слухайте ви, пане професоре!.. Йдіть сюди, ближче!.. Тут немає нотаря, нема духівника, я не встиг скласти заповіт, та він і не може бути юридично оформлений. Ви, пане професоре, як росіянин, як людина, якій я довіряю, будете за свідка… Все, що я маю, я заповідаю тій країні, де я народився і якій зобов’язаний усім. Це дуже коштовний подарунок… — академік хапливо розстебнув сорочку і з силою смикнув щось з-під пахви. Почувся тріск матерії, і в руках хворого опинилась полотняна торбинка, схожа на торбинки сільських школярів.

— Розкрийте, пане професоре! — академік простягнув торбинку Калиннікову. — Це тільки папери. Описи експериментів. Формули. Хімічні реакції. Але коли ці реакції будуть здійснені на потужних заводах, людство позбудеться найстрашнішого, що йому загрожує, — голоду!.. Сорок років я працював над тим, щоб навчитися перетворювати на їжу такі продукти, яких не їдять навіть найневибагливіші тварини. Ніхто не знав про ці досліди, навіть мій зять, пан Сатіапал. Я майже завершив дослідження. Ось тут, у ваших руках, наукова праця, яка дасть можливість кожному більш-менш визначному біохімікові розробити технологічний процес для заводів штучного білка. На жаль, мені не вдалося створити такий смачний білок, щоб ним могли харчуватися люди. Але тварини їдять його залюбки і відгодовуються якнайкраще… Розкрийте, пане професоре, і полічіть: тут повинно бути двісті дванадцять сторінок.

Калинніков розпоров шов торбинки й витяг звідти загорнутий у прозору клейонку стос складених удвоє аркушів цигаркового паперу.

Гортаючи сторінки, Калинніков пожадливо хапав очима формули, намагаючись хоча б з уривчастих фраз дізнатися, про що йде мова. Але написане було для нього справжньою китайською грамотою. Він навіть не міг збагнути, що до чого.

— Так, пане Федоровський, тут двісті дванадцять сторінок.

— Прошу, передайте рукопис панові Сатіапалу. Виконувачем моєї волі я призначаю свого зятя, приват-доцента Петербурзького університету Івана Андрійовича Сатіапала. йому доручається передати моє відкриття законному урядові Росії не пізніше аніж через три роки з цього дня. Всі матеріальні вигоди, які виникнуть від реалізації мого відкриття, я заповідаю моєму зятеві та моїй дочці Марії Сатіапал. В разі, коли прибутки перевищать двадцять тисяч золотих карбованців, я заповідаю сплатити професорові Калиннікову десять процентів від цієї суми. Все!

Запала мовчанка. Хворий, який витратив і без того багато сил, лежав, заплющивши повіки, і дихав уривчасто. Лише після довгої паузи він прошепотів:

— Іване, заприсягнись, що ти виконаєш мою останню волю!

Сатіапал, який сидів увесь час мовчки, похмуро втупившись в одну точку, підвів голову:

— Тату, а коли в Росії переможуть більшовики?

— Все одно… — тихо відповів старий. — Це — теж люди. Я, син колишнього кріпака, народився й виріс у Росії. Я бачив, як голодують люди. І я не можу позбавити свою країну того, що їй належить по праву. Заприсягнись, Іване, що ти віддаси моє відкриття Росії!

— Присягаюсь! — глухо сказав Сатіапал.

— Тепер я спокійний. Залиште мене, я засну. Академік Федоровський прожив ще один день, а надвечір сьомого травня його не стало.

Для Калиннікова загробного життя не існувало. Він твердо знав, що для мертвого цілком байдуже, де і як лежати. Але бажання академіка бути похованим “по-людському” стало для Михайла священним. З поваги до старого вченого він вирішив не звертати уваги на небезпеку і винести труп з карантину.