В зоряні світи - Бережной Василий Павлович - Страница 23

— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський. — Де він на нашу голову взявся?

— Значить, ви — проти?

— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки кажу, що…

— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…

— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.

— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.

Коли Іван Макарович сказав Дікові, що вони вирішили поділитися з ним своїми невеличкими запасами, той дякував урочисто-пишними виразами, згадавши ї великодушність і гуманність, і ще багато всяких чеснот.

— Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз прошу вас — дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика, — лишилося хвилин на п’ять! Ой, скоріше, я задихнуся!

Йому дали кисню, нагодували, налили склянку води. Доки гість підкріплявся, Плугар і Загорський обміркували детальний план робіт по врятуванню експедиції. План Загорського залежав тільки від фізичних зусиль і технічних можливостей. Якщо встигнути до настання ночі викопати — однією лопатою! — “стартову яму” і якщо ракета стане в неї, то, безперечно, вдасться стартувати. План Івана Макаровича залежав від успішності намічених ним фізико-хімічних дослідів. Цілковитої впевненості здійснити ці плани не було. Була тільки тверда воля, непохитна рішучість боротися до кінця. Або перемогти, або загинути. Третього шляху в них не могло бути.

Вирішили одночасно працювати в цих двох напрямках: Іван Макарович провадитиме досліди, йому допомагатиме Ольга; Загорський навперемінку з Діком підкопуватиме ракету.

— Ну що ж, тоді ви тут починайте, — сказав Іван Макарович, — а ми з Ольгою поїдемо…

— Єсть починати! Ану, бос, ходімо! Берись копати з хвоста.

Доки Загорський розмірював і прикидав, де приблизно центр ваги ракети, Ольга і Плугар виносили на всюдихід всілякі прилади і пристосування. Коли вже зібралися їхати, Мілько попросив узяти і його з собою. Він уже підвівся і ходив по кабіні. Плугар подивився на його перев’язану голову, помовчав.

— Нехай їде, — обізвалася Ольга. — Небезпека вже минула.

— Добре, хай буде по-вашому.

Все — і непорушну ракету, і мовчазні гори, і невеличкий всюдихід, що пробирався між ними, — все огортала тиша — важка, мертва. А люди діяли, їхній мозок, їхня свідомість повставали проти цієї свинцевої тиші.

“З ким ви хочете мірятися силою?” ніби говорили співчутливі зорі, що великими очима дивилися з чорного неба.

“Даремні ваші потуги!” всім своїм виглядом показували байдужі гори, що цілою юрмою обступили земних гостей.

А Сонце… Сонце беззвучно сміялося і над зорями, і над гірськими хребтами, і над людьми,

Таємниця верховного жерця

Плугар вів машину обережно. Видно було, що він все ж таки більше звик орудувати авторучкою, а не важелями. Та й не диво: керувати всюдиходом йому показали незадовго перед відльотом на Місяць. Автомашину він водив добре — швидкості на ній переключаються автоматично від збільшення обертів мотора, тільки повертай руля. А от з важелями кепсько: треба докладати чимало фізичних зусиль.

Їхали вже знайомою дорогою — через ущелину, завалену густою тінню, і по голубій сяючій долині. Мілько повертався на всі боки, жадібно розглядаючи незнайомий краєвид.

Професор був зосереджений, мовчазний. Ольга поглядала на його скафандр, не наважуючись порушити хід батькових думок. Нарешті не втерпіла:

— Тату! Скажіть мені — що будемо робити?

Іван Макарович неначе не почув запитання. Голуба долина здіймала перед ним тремтливі віяла, і, здавалось, професор був загіпнотизований цим чарівним видовищем. Та ось він зупинив машину.

— Треба набрати цих самоцвітів.

— Великих чи малих? — спитала Ольга.

— Однаково, — сказав Іван Макарович, пригорщами кидаючи камінці в кузов. — Ти запитувала, що будемо робити, Олю? — згадав він. — Боротимемось за життя… Я от дивлюсь на оці гори, долини — чудовий краєвид, правда? Ви як, Михайле, вважаєте?

— Чудовий, але дикий.

— Що з того… — невесело промовила Ольга.

— Та ти поглянь!

Ольга випросталась, подивилась навколо — яке могуття!

— Мені страшно, тату! Ці гори задавлять нас…

— А чи знаєш ти, чого в цій панорамі невистачає?

— А чого?

— Людини! Я от дивлюсь і думаю: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… От грандіозне, справді історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І ми робимо перший крок у здійсненні цього завдання. Ясно? А ти — “гори задавлять”… Ні, вони не вороги наші, а друзі!

І вже їдучи, Іван Макарович продовжував:

— Ви думаєте, що там лежить, у тих горах? Ага, мовчите! То ж кисень, уявляєте, — кисень!

— Як же це? — прохопилась Ольга.

— А так, у різних сполуках. Є такі мінерали, що більш як наполовину складаються… з кисню. От наше з вами завдання — видобути кисень, багато кисню! І, звичайно, азоту. Створити повітряний океан.

Батьків настрій передався й Ользі. їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!

— А це… здорово, тату!

— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду цілі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них побіжать кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?

Іван Макарович малював казкову картину оживлення планети. Ольга слухала і думала: “Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опинилися?” Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапивши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі, шестигранні зали, ромбовидні і трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської цивілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх почуттів.

— Це ж казка, тату! Неймовірно!

— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!

Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і подив. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли вона дивилася на них, морозом осипало спину.

— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхнула дівчина.

— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр, мабуть, хотів погладити по голові. — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!

— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!

— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…

Вони спустилися ярусів, може, на п’ять. Іван Макарович обрав просторе, майже порожнє приміщення в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а найголовніше — кам’яні “двері”, об які спіткнувся Михайло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала відполірована кам’яна “дошка”, якою можна закрити вхід.

— Отут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч, на поверхні буде температура мінус сто-мінус сто двадцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з половиною земних діб, отже, влаштуватись треба серйозно.

— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.

— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покладаю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути тут, налагодити зв’язок із Землею. А там прибуде друга ракета…

— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмісяця? Краще всім узятися копати…

— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією лопатою робити нічого…

— Руками треба вигрібати!