В зоряні світи - Бережной Василий Павлович - Страница 27

— Розкажіть, зрештою, що ви зробили? — спитав професор.

— Та що ж я зробив, Іване Макаровичу, — весело бринів Миколин голос. — Апаратура ж уся в цьому відсіку? І електричні батареї, і кисневі прилади… От я й повідключав! Шах і мат!

— Ви прекрасний шахіст, Миколо! — не могла стримати своєї радості Ольга.

Іван Макарович потиснув Загорському руку. Відійшли до всюдихода.

— На скільки вистачить в кабіні повітря? — спитав Загорський.

— Якщо б можна було спожити його все до краплі, то, я думаю, на кілька годин. В усякому разі він швидко відчує…

— І вискочить з ракети, як пробка! — додав Микола.

— А що як він все-таки не вийде? — стривожилася Ольга. — Загине, але не вийде, щоб і нас не впустити?

Мілько заперечив:

— Ого! Це така шкура, що шукатиме рятунку! Ось побачите, проситиме в Івана Макаровича пощади і, думаєте, не випросить?

— Ну а що ж з ним робити? — проговорив Плугар. — От доставимо його на Землю — там можна буде судити.

— А що, неправду я сказав?

— Ну хай йому біс, — Микола взяв лопату. — Поки він там надумається, я працюватиму.

Копали навперемінки з Ольгою, Михайло мусив відпочивати. Іван Макарович походжав біля них і розповідав про майбутнє цього “оригінального краю”.

— Отут людина створить спочатку не другу природу, а просто природу: атмосферу, ріки, може, навіть моря, рослинність…

— А хіба рослини зможуть витримувати такі довгі і холодні ночі? — спитала Ольга.

— А ми виведемо такі, щоб достигали за довгий день. Вранці посіяти, а ввечері, тобто через чотирнадцять наших діб, збирати врожай.

— Невже це можливо? — зацікавився Мілько.

— А чому ж, в пригоді стануть біологічні каталізатори, які посилюють розвиток рослин… Одне слово — перспективи прекрасні, захоплюючі.

— От цікаво буде! — вигукнула Ольга.

— Приїдемо сюди у відпустку.

— Ну, що ти… що ви, Миколо! — заперечила Ольга. — Ми ж будемо докорінними селенітами! У відпустку проситимемось на Землю.

Всі весело засміялися.

— А знаєте, мені здається, тут нема бактерій… — обізвалась Ольга.

— Не турбуйтеся, люди занесуть!

— А я думала, що тут не буде хвороб…

— Настане, товариші, такий час, коли й на Землі не буде хвороб, — вставив Іван Макарович.

— Що ж робитимуть лікарі? — Михайло глянув на Ольгу.

— Та що ж… — не розгубилась дівчина. — Займатимуться профілактикою.

— Вірно, дочко! — підтримав її Іван Макарович.

Ольга випросила в Миколи лопату і взялась копати. Сонце помітно знизилось. Величезні тіні від навколишніх гір майже сягали ракети. “Чорні язики холоду… — думав про них Плугар. — У ракеті їх не витримати…”

— Увага! — раптом вигукнув Микола. — Пан всесвітній повелитель зволили вийти провітритись.

Всі дивилися на Діка — він ішов неначе хижак на арені цирку. Спочатку ступав обережно, а тоді величезними стрибками кинувся до всюдихода, вхопив кисневий балон. Загорський тимчасом став біля входу в ракету.

— Ха-ха-ха! — раптом почулося в навушниках. — Кисень! У мене є кисень, ха-ха-ха! — Дік, високо підстрибуючи, кинувся геть.

— Маніакальний психоз, — сказала Ольга, коли Дік гігантськими стрибками наближався до гір. — Але ж і підскакує!

— Не забувайте про тяжіння, Олю. Тут у шість разів менше тяжіння! — сказав Михайло. — Значить, який діагноз? Просто здурів? Та він маніаком став уже давно, ще тоді, коли строїв плани панування над світом.

Іван Макарович мовчки дивився на даленіючу постать бізнесмена, доки той не зник у горах.

— Тепер за роботу, друзі, час не жде! — сказав Загорському і Ользі.

— Єсть — за роботу! — дружно відповіли вони.

Микола кинувся в ракету. Відкрив зсередини люк до “коридорчика” і добре прикрутив гайками зовнішній люк. Включив акумулятори і кисневий прилад.

Іван Макарович і Ольга виносили потрібні запаси і складали їх на всюдихід. їм потроху допомагав Мілько. Ольга не забула і про аптечку. До ночівлі в глибинному місті треба було підготуватися старанно, бо коли сонце сховається за горизонт, з міста й носа не виткнеш: лютуватиме страшний холод.

Загорський, поставивши зверху антену, сів за локатор. Апарат діяв бездоганно.

Іван Макарович наказав:

— Передайте, Миколо, таку радіограму: “Ракета впала, не можемо стартувати. Вимушені лишитися на ніч. Продовжуємо виконувати свою програму. Запасів їжі і води досить, кисень добуваємо. Чекаємо підмоги”. Встановлюйте зв’язок, а ми відвезем оце і швидко повернемося. Треба ж і апаратуру перевезти.

— Добре, Іване Макаровичу, їдьте! Але пильнуйте, щоб той маніяк на вас не напав.

— Він уже не вернеться, — сказала Ольга. — Схопив же порожній балон!

— Порожній? — жахнувся Іван Макарович. — Це не годиться… Я гадав, що він згодом повернеться, а так що ж… пропаде.

— Так йому й треба! — махнув рукою Загорський.

— Ні, ні, — підвів на нього очі Плугар. — Не гарячкуйте. За свої злочини він відповість перед судом, а наш обов’язок… Негайно знайдіть його, Загорський! Чого ви так дивитесь? його треба обов’язково врятувати. Візьміть запасний балон і — по сліду! Передачу вестиме Мілько.

Загорський нехотя підвівся, але побачивши рішучий вираз професорового обличчя, заспішив. Узяв усе, що треба, і мовчки вийшов з ракети.

Іван Макарович і Ольга незабаром поїхали, а Мілько сів за радар. Спочатку невпевнено, а потім все чіткіше працювала його рука, кожним порухом він посилав на Землю то більші, то менші порції радіохвиль, що мали означати крапки і тире. “Чи догадаються? — думав він. — Чи розшифрують?”

Передавав знову і знову:

— Продовжуємо виконувати свою програму… Ждемо підмоги…

Зелена скеля

Сліди вели в гори. Відбитки великих Дікових ніг досить чітко виднілися в поросі, навіть у тих місцях, де на поверхню виступали скельні площадки. Бо порох покривав усе: і рівнину, і схили гір, і дно цирків. Спочатку відбитки лягали на чималій відстані один від одного, і по цьому можна було визначити, що Дік деякий час біг, роблячи гігантські стрибки — метрів по десять у довжину. Але далі крок його ставав усе коротшим, і, нарешті, перейшов у звичайну ходу. Тепер Загорському легше було стежити за плетивом відбитків, які вели його все далі й далі в той бік, де ще зовсім недавно стояла сусідська ракета.

“І де він на мою голову взявся? — думав Микола. — Неначе мені тут нічого робити… Хоч би знайти чорта, а то Іван Макарович подумає, чого доброго, що я не схотів…”

Зійшовши на довгастий пагорб, що нагадував спину казкового кита, Микола глянув уперед. Темні плями сліду бігли просто до гір.

— Дік! Алло, Дік! Вертайтеся, негайно вертайтеся! — погукав у мікрофон по-німецькому.

Але навушники мовчали. Німі гори вигрівали під скісними променями сонця свої кістляві спини. Загорський подивився на них, і холодок заповз йому під скафандр: а що коли в нього скінчився кисень? Що коли він десь упав на гарячий пісок і врізав дуба?

Микола кинувся бігти. Тепер він робив гігантські стрибки — біг швидше, ніж спочатку Дік. “Комети” вже давно не було видно — сховалася за горами. Проскочивши довге плато, Микола опинився перед великим гірським масивом. Гори тут ніби розсунулися, творячи широку улоговину, наполовину завалену густою тінню. Окинувши її швидким поглядом, Загорський помітив — улоговина має незвичайний вигляд. Освітлена сонцем частина її поблискувала, ніби вкрита застиглими потоками слюди чи скла. Ніякого пороху на поверхні не було, сліди губилися. “А… Це ж тут сталася катастрофа… — здогадався Микола. — “Селеніт-1” вирвався з рук…” Він пригадав тих двох, про яких розповідав Мілько, були ж, мабуть, ще й інші. Були… А де вони тепер? Нічого, нічогісінько не лишилося від них в оцій опаленій вибухом улоговині. І заради чого?

Щось стиснуло Миколі груди, він зітхнув і рушив далі. Пішов понад краєм, сподіваючись відшукати слід. Час від часу гукав Діка у мікрофон, але безрезультатно. Не чує чи загинув?