В зоряні світи - Бережной Василий Павлович - Страница 4

В польоті

В перші хвилини після старту члени екіпажу “Комети” відчували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. “Комета” пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.

Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль, а безкрая сіра стіна здіймалася з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Петров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.

Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.

— О, це — Індійський океан! — вигукнув він.

— А он бачу Індонезійські острови, Австралію, — кивнула головою Ольга, — ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його спокійна, здавалось, непорушна. А там, в глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе велетенські дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді “Комета” помчить з космічною швидкістю.

— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.

— По місцях! — скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наростало відчуття страшної ваги. На людей неначе навалився невидимий вантаж, вони лежали ніби налиті оловом. Усе меркло, туманилось перед очима.

“Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?”

Микола Загорський поринув у забуття, йому здалося, що він веде передачу, і пошерхлі губи його шепотіли: “Я — “Комета”. Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!”

Ольга дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.

А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце і яскрів Місяць.

Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігрівання її стін.

Коли стрілка тахометра — приладу, що показує швидкість, — дійшла до цифри “8”, електронна машина блискавично послала імпульс на автоматику, і рокіт двигуна обірвався. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.

Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було пришвидшення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю — 8 кілометрів на секунду, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули Ще й не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Петров.

— Обережно, товариші, — попередив Плугар. Професорове попередження про обережність Петров почув уже під стелею — він висів у повітрі, незграбно дригаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся:

— Та ти, я бачу, добрий акробат!

Ольга теж розсміялася, побачивши геолога в такому кумедному положенні.

Та Петров зметикував, штовхнув ногою об стелю і, описавши складну траєкторію, став на підлозі. Вона відштовхнула його, мов пружина, але Петров миттю вхопився за поручні. М’язи в нього, видно, так і грали, здається, стукни він кулаком — і стіна проломиться.

— Тут, брат, мимоволі станеш акробатом! — усміхнувся Петров.

— Не робіть різких рухів, товариші, — порадив Іван Макарович. — Не забувайте, що пересуватись по кабіні треба, тримаючись за поручні.

— Ось так! — весело вигукнув Загорський, стукнувши обома руками по товстій спинці свого крісла. І відразу ж опинився під стелею.

— Ого! — вигукнув Петров. — Ти, брат, спритний. Ніякий канатоходець не зрівняється з тобою! Та не борсайся, я тобі допоможу.

Однією рукою тримаючись за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою він впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на підлогу.

— Оце так штука! — бурмотів радист. — Тільки подумати…

Ще під час підготовки до польоту всі знали про це явище, навіть робили експерименти з падаючою кабіною, в якій на коротку мить зникало відчуття ваги. Але тепер цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.

…“Комета” мчала в міжпланетному просторі із швидкістю 8 кілометрів на секунду. Так показували прилади, але члени екіпажу не відчували цієї швидкості. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше — висить на одному місці! З правого боку весь час палахкотіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Віддалі до них були такі великі, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Місяць. Але око не могло цього вловити.

З кожною хвилиною космічний корабель наближався до Троянди космосу. Розумні чутливі автомати вели його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка в певній точці перетинається з орбітою штучного супутника. Що ж до Сонця, то з його притягальною силою корабель Івана Плугаря не боровся: “Комета”, рухаючись у системі Земля-Місяць, ішла фактично по земній орбіті. Відхилити рух ракети Сонце не могло, бо, крім власної швидкості, вона зберігала і ту швидкість, з якою мчить Земля, — 30 кілометрів на секунду. Цих складених швидкостей було досить, щоб ракета могла вільно рухатись у межах системи Земля-Місяць.

Причалити до Троянди — це вже буде робота механіка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в каміні, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші — на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і поглядає на прилади. Електронна обчислювальна машина весь час показує віддаль до Троянди — в кілометрах і хвилинах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду:

— Мілько! За локатор.

Михайло відразу зайняв місце біля екрана радіолокатора, уп’явся в нього своїми чорними очима. Незабаром він побачив те, чого чекав. Справа на екрані з’явилася маленька зірочка. Вона досить енергійно рухалась до лінії, яка означає напрям польоту “Комети”.

— Троянда на екрані! — урочисто вигукнув Мілько.